Федя звів погляд угору. Сніжинки падали на його обличчя і кололи вилиці. Йому здавалося, що в судинах замерзає кров. Майже зима. Скоро рити укріплення й могили стане складніше, все навкруги вкриється пухкою білою ковдрою зі страхітливим візерунком чорних кошлатих вирв від вибухів. Похолоднішає, погіршає. І щодалі менше шансів вижити.
Їм потрібно забиратися. Йому з Джекі. Кидати все це лайно і негайно забиратися геть. Вона не зможе врятувати це місто.
Федя помітив її за кілька метрів. Дівчина в непропорційно великому плащі бігла вулицею, час до часу підносячи руку до очей — чи то витираючи сльози, чи то відігріваючи змерзлі щоки. Така маленька й сіра на тлі велетенського чорного Леобурга. Слова застрягли у Феді в горлі, наче риб’яча кістка.
Каптур не дозволив Джекі помітити того, хто стояв у неї на шляху, і вона налетіла на нього. Вони обоє мало не впали, але Федя встиг схопити її за плечі.
— Так, спокуха, тільки не стріляй!
Джекі повільно звела погляд. Її світло-зелені, золотаві очі почервоніли від сліз. Усередині Феді ніби обвалилася скеля, руки заклякли.
— Що трапилося?
— Нічого! Пусти мене.
— П’ять хвилин! — він відпустив її і благально підніс руки, ніби здавався.— Мені треба лише п’ять хвилин. Будь ласка!
— Кляте дежа-вю,— засичала Джекі й обійшла його.
— Я лише хотів... Женю, повір: усе, що ти думаєш про вчорашнє... це все не так! — Федя біг за нею, намагаючись зазирнути в обличчя, але Джекі уникала його погляду і вперто простувала до площі Чорного.— Ти не повинна була...
— ...зайти так невчасно.
— Так! Ні! Тобто... Я розумію, який це мало вигляд збоку. І я не знаю, як тобі пояснити, що насправді це нічого не означає.
Що ти верзеш. Боже милостивий, що ж ти верзеш!
Федя тонув у відчаї. Його наче крутило у вирі каламутного, брудного багнища: вбивства, вибухи, навіжений двійник, дурнуваті збіги обставин, Лейла, постійно ця Лейла, і він усе не міг намацати рятівну гілку, і ніхто не бажав простягти йому руку. Він не мав ані слів, ані емоцій. Він не міг навіть описати це відчуття. Хто ж йому повірить?
Хто повірить у тебе?
Джекі раптово зупинилася й обернулася до нього.
— Федю, та хіба в біса не байдуже! — вона подивилася йому просто у вічі, й хлопець часто закліпав, ніби намагався захиститися від її пронизливого погляду.— В мене таке відчуття, що ми з тобою перебуваємо в різних світах. У моєму світі точиться війна! Зрозумій нарешті, що є дещо важливіше за тебе, мене, Лейлу і взагалі важливіше за все! Сотні смертей уже завтра можуть перетворитися на тисячі. Люди гинуть! Моїм людям нема чого їсти! І для мене не існує нічого важливішого!
— А для мене не існує нічого важливішого за тебе.
Джекі сіпнулася, наче від удару. Між її тонких чорних брів з’явилася жалобна складочка. Федя знову схопив її за плечі.
— Женю, не втікай. Уже нема куди бігти. Я не хочу тебе втрачати.
Її вії затремтіли, дівчина сполотніла й відвернулася. Раптом її погляд ковзнув по його зап’ястку.
— Де годинник?
— Годинник?.. А... Годинник! Я не знаю, де він, був наче тут! — Федя зачудовано дивився на власну руку, ніби бачив її вперше.— Я ж його не знімав...
Джекі болісно посміхнулася. Потім ще раз, потім засміялася.
Це якась мара, це безумство. Цього не може бути.
— Я серйозно! Боже... Женю!
— «Бог» Женя наразі намагається розділити п’ять хлібів на десять тисяч людей, половині з яких доведеться ще й воювати,— мовила вона крижаним тоном.— Вибач, п’ять хвилин минули.
Вона скинула його руки з плечей і рушила далі.
— Не тікай від мене!
Власний голос здався йому глухим, далеким. Джекі обернулася до нього і похитала головою.
Лейла. Авжеж, Лейла. Хто ж ще міг це зробити?
Лейла зазирнула в люстерко і торкнулася шиї, де фіолетовими плямами вирізнялися синці — клятий японець так стиснув горло, що мало не задушив. Вона витягла з шухляди баночку з маскувальним кремом і заходилася замащувати сліди.
«Тоненький яр». Що він мав на увазі? Оздемірові хлопаки готують чергову провокацію?
У люк ледь чутно постукали. За мить до її кімнати зазирнув Давид.
— Ти шукала мене? — він підійшов.— О... що це?!
— Проводила дипломатичні переговори,— буркнула Лейла, припудрюючи горло.— Схоже, батько Казумі не зовсім архітектор. Радше зовсім не архітектор.
Вона коротко переказала сутичку. Давид ошелешено вигнув брови і повільно опустився на стілець.
— Ти впевнена, що це він спровокував бійню на вулиці Справедливості?
— Авжеж, ні. Але манера пересуватися дуже схожа. До речі,— Лейла закрутила пудру.— Пам’ятаєш той труп без голови, що знайшли біля Ратуші? Щось мені підказує, що і тут без нього не обійшлося.
— Але навіщо йому так витончено вбивати якогось хлопця з заводу?
— Ну...— Лейла посміхнулася.— Бобриков, якщо пам’ятаєш, теж швендяє містом у засмальцьованій робі. Але він аж ніяк не лобзиком пиляє.
Давид почухав потилицю.
— Кепсько. Нами керують якісь сили, а я геть нічого не розумію. Єдине, що я можу — це наказати посилити охорону стратегічних пунктів й Агнеси.
«Агнеси».
Їхні погляди зустрілися, але Давид одразу відвів очі. Лейлу ніби хльоснули по обличчю. Вона знала його кілька років. Іноді здавалося, що їхній зв’язок глибший за зв’язок близнюків. Сибір спаяв їх своєю мерзлотою воєдино. І тепер Лейла відчувала найменші зміни в Давидовому настрої і завжди знала, коли він намагався приховати від неї власне занепокоєння, невпевненість чи хвилювання.
«Не хотів би тебе розчаровувати, але він також обере не тебе».
Яблонський теж це помітив. А якщо навіть Яблонський це помітив, то...
Ні, оце вже ні. Давида ця курка не отримає ніколи.
— Слухай, Давиде... Пам’ятаєш, про що ми мріяли?
Він здивовано насупився.
— Ти відновлюєш справедливість у Леобурзі. Я вбиваю Оздеміра. І ми їдемо. Далеко-далеко звідси. В Перу, в Нікарагуа, в довбану Австралію. Ти пам’ятаєш?
— Чому ти згадала про це?
— Я... ну, сьогодні мене знову мало не вбили, це сприяє певним роздумам...— її голос затремтів, усередині здіймалася хвиля люті.— Я сподіваюся, ти не передумав?
Вигнанець гучно видихнув. Лейла свердлила його напруженим поглядом.
Знову не може звести на неї погляд. Ах ти ж зрадник...
— Лейло, наше місто на межі катастрофи. Майбутнє не визначене. Ми можемо загинути, можемо потрапити в полон. Я не хочу зараз будувати плани, тим більше, що маю певні обов’язки. Нехай шанси невеликі, але в разі успіху Леобургу знадобляться люди, які здатні його відновити. Я тут народився, я маю допомогти цьому місту врятуватися. Бо я його люблю.
— Його чи...
Давид примружився, його очі сторожко заблищали.
— Що ти маєш на увазі?
Серце калатало в скронях, кров вирувала. Лейлі забракло повітря.
Неможливо. Та що ж це! Невже навіть Давид, її Давид, захопився цією куркою? Що вона таке?!
Він був з нею, з Лейлою, в мороз і снігопади, відігрівав її долоні своїм диханням, він годував її, захищав її, вкладав спати, вона була для нього всім, порятунком і надією у Богом забутому краю, і от тепер...
Зрадник!
— Та байдуже,— Лейла силувано посміхнулася і махнула рукою.— Справді, плануватимемо після перемоги!
Давид повільно кивнув, недовірливо роздивляючись її обличчя, і пішов до виходу. Ляда за Лейлиною спиною рипнула. Вигнанка дивилася на себе в люстерку і не могла дихати, ніби її горло знову стискала чиясь невидима рука.