— Яблонський!
Данило здригнувся й розплющив очі. Хлопець був твердо впевнений, що не спить, а лише сидить, притулившись головою до скла. Тіло затерпло, порізи скиміли.
Був ранок. Вночі їм вдалося пішки перетнути кордон Українського Королівства й Австро-Боснійської Імперії біля Хуста. Вони сіли на інший потяг, а тепер знову стали в голому полі. В коридорі хтось метушився, грюкали двері сусідніх купе. Ґрета окинула Данила прискіпливим поглядом, обтрусила солому з його рукавів і пригладила йому волосся на потилиці.
— Перевіряють документи,— буркнула вона.
— Усім залишатися на місцях до особливого розпорядження! — розлючено гаркнув хтось німецькою, і в коридорі промайнув синій мундир.
Данило хитнув головою. Відбувалося щось дивне.
Двері рипнули. До купе застромив голову військовий з пишними чорними вусами.
— Документи!
Данило дістав з кишені м’ятий Едвардів паспорт і простягнув його військовому. Той вивчив пильним поглядом його посічене скалками обличчя, але, побачивши готичний шрифт на обкладинці, повернув паспорт. Документ Зінкевича навіть не брав до рук.
Коридором пробігло кілька людей, один голосно обурювався німецькою:
— Що ви собі дозволяєте, я поскаржуся цісареві!
Військовий зачинив двері купе.
— Що за...
— Шукають українців,— пояснив Зінкевич, підпалюючи цигарку.
Потяг здригнувся й рушив. За запітнілим вікном повільно пропливли солдати і чоловік з валізою, який досі обурено розмахував руками.
— Де Казумі? — схаменувся Данило. Ґрета підвелася з лавки і відчинила багажний відсік. Дівчинка сіла, важко вдихаючи через рот.
— Ми майже приїхали,— Зінкевич випустив струмінь смердючого диму.— На нас уже чекають. Тільки-но вийдемо з потяга, не зупиняйтеся й ідіть за мною. І ніяких балачок з місцевими.
Відень проступав з холодної імли, наче величезний дредноут. Місто було геть не схоже на біле кам’яне мереживо, сповнене аристократичної млості, яким уявляв його Данило. В цій реальності столиця Австро-Боснії вищирялася трубами заводів, над якими клубочився сизий дим, мерехтіла сотнями літальних апаратів: механічних дронів, поважних вайлуватих дирижаблів і грандіозних повітряних яхт, що їхні обриси лише вгадувалися в низьких хмарах. Відень пролітав повз них сплетінням труб пневмопошти і гуркітливими двоповерховими монорельсами. Безсумнівно, саме таким і було серце цього дивовижного світу.
Незабаром компанія опинилася на вокзалі. На пероні купчилися військові. Вони сідали в потяги і виходили з вагонів, диміли дешевими цигарками й голосно розмовляли. Паромобілі, навантажені валізами, продиралися між людських течій і кумкали клаксонами. Були тут і цивільні: серед червоних, синіх, сірих одностроїв іноді виринали витончені капелюшки з пір’ям і костюми-трійки.
— Жахливий скандал! Жахливий скандал! — верещав хлопчик з оберемком газет.— Необачний учинок!
— Необачний учинок?..— перепитав Данило, і Зінкевич обернувся до нього.
— Так, вони, бачте, розцінюють як необачний учинок вбивство кількасот наших солдатів! — кореспондент відчинив дверцята екіпажа, що зупинився перед ними.— Сідайте!
Данило підштовхнув до екіпажа Казумі, притримав дверцята для Ґрети й заліз сам. На протилежне місце всівся Зінкевич і одразу стукнув візнику по стінці. Екіпаж рушив з місця.
Відень здавався соліднішим і суворішим за Леобург, і значно менш привітним, ніж Вінниця. Але найбільше Данила вразили не труби і симбіоз сотень механізмів, а сила-силенна розбурханих, радісних людей на вулицях. Вони співали патріотичні пісні, обіймалися, обурено трусили м’ятими газетами й капелюхами. Над квадратними австрійськими майданами гриміли марші, ревіли труби. Один на вигляд респектабельний пан, який у Леобурзі, ймовірно, виявився б мешканцем Аристократичного району, виструнчився і відсалютував загону військових зі щирим захватом на обличчі. Його очі палали, наче в божевільного.
Ці люди святкували. Велика війна, що нависала над їхньою країною та всім європейським континентом після нічної вилазки австрійців, для них була бенкетом.
— Здуріти просто, трясця,— прошепотів Данило українською.
— Що, даруйте?
Данило кинув погляд на Зінкевича, але змовчав.
Екіпаж виїхав із середмістя і покотився вздовж вузької набережної Дунаю. За кілька хвилин попереду з’явилися доки, річка ставала розлогішою, вони звернули за ріг і опинилися біля величної будівлі з круглим скляним склепінням. «Імператорський річково-повітряний вокзал».
Данило вистрибнув з екіпажа і подав руку Казумі, з обличчя якої не сходив вираз захопленого подиву.
— Ми кудись попливемо?
Зінкевич коротко посміхнувся.
— Не зовсім.
Вони оминули будівлю вокзалу, і Данило завмер. Біля пірсу, погойдуючись на темній неспокійній воді, стояв розкішний вітрильник. Його червоні вітрила напиналися і здавалися неприродно яскравими, вогненними, на тлі сірої дійсності, наче вкритої грубим шаром паморозі. Але найхимернішим у кораблі був не колір і не розміри, а величезні сріблясті балони, що висіли в повітрі над палубою на натягнутих тросах.
— Це... це вітрильник чи дирижабль?
— Дівчинка залишиться тут,— натомість мовив Зінкевич.— Ви з панною Ветцель ходіть за мною.
Данило обернувся до Казумі.
— Чекай тут, зрозуміло? Нікуди не йди.
Японка кивнула, з захватом роздивляючись червону яхту. Ґрета спохмурніла, озирнувшись на дівчинку, але Данило вже підхопив валізу і попрямував за Зінкевичем до трапу.
Внутрішнє оздоблення вітрильника не поступалося його зовнішньому вигляду. Золочені ручки, оксамитові портьєри і сидіння, а столи й віконні скоси — з червоного дерева. Маєток Яблонських у Леобурзі справедливо вважався одним з найрозкішніших, проте він і близько не міг похвалитися таким коштовним інтер’єром. По стінах і підлозі вітрильника йшла легка вібрація, відчувалося тихе гуркотіння двигуна. Їхній австрійський провідник пробіг коридором, наче в себе вдома, і відчинив двері однієї з кают. Данило увійшов туди першим.
У кріслі біля ілюмінатора сидів чоловік у сірому костюмі. Він тримав у руках капелюх, поруч стояла тростина зі срібним навершям. Він мовчки оглянув Данила з ніг до голови й осудливо зиркнув на Ґрету. Дівчина відповіла йому зневажливим поглядом. Зінкевич наморщив носа та причинив двері.
— Ісмаїл Коджич фон Ігман, командувач військами Боснії, Герцеговини й Далмації,— вимовив незнайомець.— А ви, гадаю, пан Едвард Рафл Яблонський?
Данило тільки кивнув, здивовано роздивляючись одного з воєначальників імперської армії. Він же... він керує величезною частиною австрійської армії і при цьому є змовником?! Комітет визволення народів Австро-Боснії... але, судячи з імені, він сам боснієць, які найміцніше підтримують владу Вільгельма. То чому йому раптом закортіло позбавити свою величезну і страшну батьківщину надзброї?
Корабель здригнувся, й картина за ілюмінатором почала змінюватися.
— А це Ґрета Ветцель, делегатка Народної Ради Леобурга від Робітничого району,— сказав Зінкевич і без запрошення всівся навпроти Коджича. Данило з Ґретою перезирнулися і вчинили так само.
Генерал підвівся з крісла, взяв зі столу пляшку віскі та хлюпнув собі до склянки. А тоді поглянув на Данила.
— Що ж, пані й панове, гадаю, вас цікавить загадкова зброя нашого государя, що породила стільки чуток,— Коджич повернувся на місце.
Берег віддалявся, і вже за кілька секунд Данило зрозумів, що не бачить його зовсім. Яхта плавно летіла високо в небі. Дивовижа! Хлопець насилу спромігся відірвати погляд від ілюмінатора. Ситуація бентежила його, він почувався ніяково у присутності аж цілого генерала і не міг опанувати себе, щоб вести бесіду з ним на рівних. Як це Джекі вдалося нагримати на короля?
— Так.
— Пан Зінкевич доповідав мені, що наші цілі на цей момент збігаються,— Коджич розпалив сигару.— На жаль, наші зусилля щодо усунення цього смертоносного апарату поки що не призвели до успіху.