— Ми намагалися влаштувати диверсію, коли установку везли на полігон, але вибухівка не спрацювала,— зітхнув Зінкевич.
— Складнощів додає те, що ми досі достеменно не знаємо, як саме працює зброя. Всі попередні випробування проходили виключно у присутності цісаря, креслення засекречені, а до панелі керування не підпускають нікого, крім Елвіра Дем’янича.
У Данила мимоволі кольнуло в боці. Дядько Іван. Високо заліз, дуже високо.
— Де ця зброя зараз? — спитала Ґрета, сторожко втупившись у генерала.
— На полігоні. У найближчі дні ми маємо побачити її. За фінальними випробуваннями спостерігатиме сам цісар. Але Елвір Дем’янич переконує, що нічого подібного світ раніше не бачив.
«Світ не бачив».
Цей світ не бачив!
— Я хочу поглянути на установку в дії,— тамуючи тремтіння, мовив Данило.
— Так, пане Яблонський. Мені й самому збіса цікаво. Але я просив би вас не чинити жодних неузгоджених дій. Наш Комітет розробляє план, ми представимо його вам для доопрацювання пізніше. Тож не зірвіть його.
Данило знову визирнув у ілюмінатор. Залізний, рипучий, вайлуватий Відень плив далеко внизу й огортав їхній прегарний червоний вітрильник димом тисяч труб, наче велетенський павук — павутинням.
Лейла підвелася з пуфа і взяла з ліжка хутряний жилет. Отже, на Давида розраховувати не варто. Вона залишилася сама. Він її зрадив. Що ж, їй принаймні не доведеться вмовляти його не судити Оздеміра. Тепер жодного суду. Лише помста.
Вхідна ляда рипнула, дівчина рвучко обернулася, сподіваючись побачити Давида, але на порозі стояв Федя.
Щось у погляді його темних очей їй дуже не сподобалося. Федя був ніби не при собі. Якщо раніше він видавався втомленим, то зараз риси його обличчя загострилися, западинки на щоках потемнішали, а очі хворобливо поблискували.
— Чого тобі? — насторожено запитала Лейла.
Він причинив по собі люк і наблизився до дівчини впритул. Лейла інстинктивно відступила на крок.
— Лейло, де мій годинник?
Ого! Просто в яблучко! Невже це курка його напоумила?
— Який ще годинник?
— Той самий годинник, який учора ввечері я мав отут, на руці.
— Слухай, Федю,— вщипливо посміхнулася вона.— Серйозніших проблем не маєш?
— Ти — моя проблема. Головна.
Он як. Лейла повільно розтягнула вуста в посмішці, роздивляючись його спідлоба. Його погляд ковзав по її тілу, але губи були презирливо стиснуті, ніби Федя злився сам на себе за те, що відчуває просто зараз.
А ти як гадав? Думав, усе так просто зникне? Вважав, що можна так швидко цього позбутися?
— Дякую, вважатиму за комплімент. Але з годинником нічим допомогти не можу. Вибач.
Федя коротко посміхнувся і хитнув головою.
— Облиш. Ти ж навмисне все влаштувала. Хотіла посварити мене з Женею. Віддай годинник.
Вигнанка ошелешено засміялася.
— Тобто... тепер я в нас ще і крадійка?
— Ні, я гадаю, ти просто діяла імпульсивно.
Хлопець намагався говорити спокійно і недбало, але глибокі нотки його голосу насторожували її. Федя уникав дивитися їй в очі, наче Медузі Горгоні, але підступив до неї ще на крок. Та що це з ним, чорт забирай! Лейла швидко озирнулася. Позаду пуф і столик з люстром, поруч — ліжко, її практично затиснули в кут.
— Гаразд. З’ясуймо дещо,— глумливо пирхнула вигнанка.— Адже ця історія не про годинник, а про те, як ти брехав і мені, і їй. Ти ж завжди так робив, правда? Одна там, інша тут, головне, щоб не перетиналися. Поки твоя принцеса рятує Леобург, ми з тобою мило спілкуємося в Ратуші на столі... а тоді виявляється, що я, гидка хвойда, заважаю вірному лицареві та краду в нього дарунок коханої. Так от, Федю,— вона дбайливо поправила комір його сорочки.— Зі мною таке не пройде. У мене не буває суперниць.
Ніздрі Феді люто роздувалися, очі гарячково блищали, але він не озивався. Тієї миті він здавався їй моторошним, лютим, геть божевільним, і Лейла не могла повірити, що колись бачила його саркастичним безтурботним хлопчиком з рідної реальності, що привернув її увагу в коридорі штабу.
Лейла посміхнулася і примружила очі.
— Що, насварила тебе, еге ж? «Де годинник, де твій годинник? Шукай годинник, Федю!» І ти, авжеж, побіг, як цуценя.
— Стули пельку!
— Всім вона подобається, всі від неї в захваті, наша мила тендітна Джекі!
— Стули. Пельку,— засичав він їй в обличчя.— І віддай мені те, що ти вкрала!
Федя рушив просто на неї, Лейла зачепила стегном столик з дзеркалом, банки в шухлядах задзенькали. Вигнанка спробувала шмигонути вбік, але Федя схопив її за руку і стиснув зап’ясток так, що дівчина скрикнула. Усередині Лейли вирувала пекельна суміш переляку і збудження. Федине обличчя почервоніло, а погляд став скляний, він рухався за нею ніби за інерцією.
Який же ж він схожий на Яблонського. До дрижаків. Кляті двійники.
— Це все через тебе,— бурмотів він.— Ти не даєш мені дихати, ти тримаєш мене за горло.
— Я б воліла тримати тебе за інше місце.
Федю трусило, він схопив Лейлу за голову і притулився чолом до її чола.
— Нащо ти це робиш... нащо ти це робиш...
— Хочу і роблю,— прошепотіла вона.— Роблю, бо хочу... Хочу тебе.
Кімната підстрибнула і перевернулася. Лейла зрозуміла, що опинилася на ліжку, тільки коли під нею зарипіли пружини й вона відчула на собі Федину вагу.
Ах ти ж сучий сину!
А-ха-ха.
А-ха-ха!
Її тіло охопив жар, по судинах замість крові ніби струменіло розплавлене олово. Тріюмф за мить сповнив її вщерть.
Федя цілував її жадібно й люто, його рухи були рвучкі й хаотичні.
Вона виграла. Вона так і знала!
Першим про це дізнається Яблонський. Так, він матиме кляту пряму трансляцію! Лейла віддала б усі скарби світу, аби побачити зараз його обличчя. Можна не сумніватися, що він не опускатиме «ширму». Так, нехай дивиться. Нехай відчуває. І розуміє, що програв. Адже вона знала, що робить. Вона знала.
Федя обсипав поцілунками її шию. Вигнанка застогнала, її руки ковзнули під його сорочку.
Про це дізнаються всі. Просто всі! Навіть в Оздеміра в таборі знатимуть. І ця курка... навіть шкода її. Постраждає, поплаче, авжеж, але не повіситься.
Бо ніхто не здатен відібрати в Лейли те, чого вона хоче. Нехай це вони всі навчаться програвати.
Лейлу розривало нетерпіння. Вона намацала застібку на Фединому поясі. Грубий шкіряний ремінь ніяк не хотів піддаватися. Та швидше вже. Боже, хто це все вигадав?!
Лейла не одразу зрозуміла, що відбувається. Федя зупинився. Спершу вона подумала, що їй здалося, але за якусь секунду він зітхнув і скотився з неї.
Що?
— Я...— видихнув він, лежачи на спині.— Вибач.
Що?!
Розпечений метал у її венах за мить перетворився на гострі шпичаки, що штрикали зсередини. У животі похололо. Він збожеволів?
— Як це розуміти? — ледь ворушачи язиком, прохрипіла Лейла.
Федя мовчав і важко дихав. А десь там, у темряві, здавалося, зловтішно реготав Теодор Яблонський.
— Ти ідіот?
— Вибач,— ледь чутно пробурмотів Федя.— Я не мав цього робити.
Лейла майже не дихала. Темрява тепер була не лише ззовні, але і всередині неї — морок заповзав у волосся, в серце, в шлунок, застеляв очі каламутною імлою і викручував суглоби. Ні. Не може бути. Якого біса! Він не посміє! Це не може отак скінчитися!
— Я думав, що... але вона...
Вона.
— Стули рота! — хрипко крикнула вона.— Замовкни! Замовкни, бо я тебе вб’ю! Вона!