Лейла тремтіла від ненависті. Їй кортіло верещати, бити, дерти нігтями стіну.
Це маячня. Вона не могла програти. Джекі не могла їй перешкодити. Як таке можливо?
— Лейло...
— Забирайся звідси,— вона схопилася з ліжка.— Поки живий!
Федя важко зітхнув і підвівся. Секунда — і за Лейлиною спиною грюкнула ляда. Лейла намацала руків’я ножа.
Вони всі не знають, з ким зв’язалися.
Данило прокинувся від грюкоту дверей. На порозі його готельного номера з’явилася Ґрета. Він не одразу зрозумів, чому його соратниця вдягнена... в однострій боснійського ландверу.
Ґрета незворушно підійшла до вікна, розсунула гардини і кинула на Данилове ліжко сірий однострій.
— Що це ще в біса таке?
Хлопець відкинув ковдру і сповз із ліжка. Ґрета ковзнула поглядом по його тілу, її вилиці легенько зарум’янилися.
— А ти гадав, тебе пустять на військовий полігон у циліндрі й налакованих черевиках? — глузливо зронила вона.— Зінкевич подбав про реквізит.
Маємо пів години на збори.
— А Казумі?
— Вона в номері, я замкну її на час операції.
Данило вигнув брови, обдивляючись Ґретин тендітний силует у грубому сірому мундирі, підперезаному поясом, з боснійськими зірками на рукавах. Голову прикрашав циліндричний кашкет з китицею. Данило підійшов до неї і потягнув за китицю. Довге золоте волосся, зібгане під кашкет, заструменіло по спині дівчини.
— Господи, Ґрето, нас викриють ще до того, як ми вийдемо з готелю!
— Чого ти чіпав! — обурилася дівчина.— Я була чудовим юним босняком!
— Люба моя, це тобі не Україна! Тут жінка в армії — це виняток, а не правило. І, авжеж, жінка не служитиме в мусульманській частині!
Ґрета закопилила губи й ображено звела білі брови.
— І губи...
— Що «губи»?!
— Губи в тебе занадто пухкі,— пробелькотів Данило.— Занадто... чуттєві.
Що він верзе... Данило зіщулився.
— Нормальні губи! — дівчина спалахнула.— Як у юнака!
— Ну, статура в тебе як у юнака, а от...
Ґрета вражено хапнула повітря. Дідько! Він не те мав на увазі!
— Тобто, цей однострій не виказує жіночних форм,— промимрив Данило.— Це ж не сукня з корсетом...
— Одягайся! — пискнула вона, вихопивши з його рук кашкет.— Я подбаю про волосся!
Дівчина вихором вилетіла з кімнати, тільки грюкнули двері. Данило сів на ліжко і почав натягати штани.
Ґрета повернулася за чверть години. Зняла кашкет — і Данило остовпів.
Її голова була гладенько поголена, наче в новобранця. А блакитні очі нагадували два шматочки криги.
Якщо він шукав по-справжньому відданого справі соратника, він його знайшов.
...Фургон з крикливо-червоним написом «Wiener Zeitung», пхикаючи парою, котився просяклими кіптявою вулицями, вздовж нескінченного мережива пневмопоштових труб. З ранку до пізньої ночі життя в австро-боснійській столиці не завмирало ані на мить. Повз пролітали газетні кіоски, обліплені свіжими передовицями. «Рішуча відповідь!» «Пруссія обурена зрадою Українського Королівства». Схоже, велика війна вже почалася і повернутися до Леобурга буде нелегко.
— Вранці читала, що Троїстий союз почав мобілізацію,— похмуро пробурмотіла Ґрета.— А Малопольське Князівство раптово запросило до себе Вільгельмове військо. Не розумію цих маневрів...
— Гадаю, вони домовилися з Україною,— Данило потер підборіддя.— Якщо Вільгельм знайде найшвидший прохід до свого головного ворога, він не витрачатиме час і ресурси на сутичку з норовливим гетьманом.
Зінкевич обурено гмикнув. Сьогодні він здавався особливо блідим, раз по раз поглядав на годинник і клацав перемикачем на своєму величезному фотоапараті.
— Ви добре запам’ятали? — голос кореспондента здригнувся.— Ви — ад’ютанти генерала Коджича, супроводжуєте мене, щоб я зробив репортаж про новобранців. Полігон, який вас цікавить, розташований поруч з місцем зборів резервістів. Генерал буде на місці випробування зброї, ви скажете, що маєте нагальне повідомлення. Тоді повернетеся до мене, і ми виїдемо тим самим шляхом назад.
Ґрета кивнула і нервово обсмикнула манжети мундира.
За вікном розкинувся сумний передзимовий степ. Екіпаж зупинився на пропускному пункті. У вікні з’явилася голова офіцера охорони.
— Ми — ад’ютанти генерала Коджича,— дерев’яним від хвилювання голосом промимрив Данило, вручаючи австрійцю документи.— З нами кореспондент...
— Виходьте з екіпажа.
Данило кинув насторожений погляд на Зінкевича. Чоло «революціонера» заблищало від поту. Вони з Ґретою перезирнулися й вийшли. Зінкевич нерішуче зістрибнув з підніжки. Офіцер окинув їх підозрілим поглядом і кивнув на будку зі шлагбаумом.
Компанія пройшла за офіцером і опинилася у вузькій кімнатці з безліччю трубок і молоточків польового телеграфу. В кутку дрімав ще один офіцер, його новенька пневмогвинтівка стояла поруч. Конвоїр розгорнув їхні документи і зняв зі стіни вигнуту трубку.
— Штаб! Штаб! Це перший золотий! Перший золотий!
Вони мають телефон?! Почулося рипіння, офіцер вилаявся, повісив слухавку й почав відбивати щось на рухомій стрічці телеграфу. Було так тихо, що його цокотіння мовби зависало в захололому повітрі. У Данила задзвеніло у вухах. За деякий час зацокотів інший молоточок — офіцер узяв стрічку і, швидко переглянувши, похитав головою:
— Мені шкода, пане Зінкевич, але ви не зможете зробити репортаж. Сьогодні на сусідньому полігоні «велика риба». Допуск виключно для вищого офіцерського складу.
Зінкевич навіть не змінився на обличчі. Данила наче забила пропасниця. Щось відбувалося, щось мало статися просто... Застукотів ще один молоточок, і офіцер обернувся до нього. Раптом Зінкевич схопив зі столу друкарську машинку і щосили обрушив її на потилицю нещасного.
— Що ви робите! — скрикнула Ґрета.— Ви ж його...
Офіцер глухо застогнав і повалився на підлогу. Його колега прокинувся і метнувся до пневмовінтівки, але Данило схопив її раніше. В руці Зінкевича з’явився револьвер.
— Ти! Повідом до штабу, що ми маємо відповідний дозвіл,— «революціонер» указав цівкою на телеграф.— І краще не бреши, бо я на слух читаю повідомлення! — Зінкевич обернувся до Данила.— Лізьте до екіпажа!
— Але ж...
Ґрета квапливо потягнула Данила до виходу. Вони йшли, втягнувши голови в плечі, й однаково тремтіли. Позаду загримотіли постріли.
— Нас розстріляють... нас розстріляють...— бурмотіла Ґрета.— Він геть з’їхав з глузду.
Зінкевич вийшов з контрольного пункту, на ходу знімаючи рукавички. Його губи були щільно стиснуті, обличчя бліде і зосереджене. Ледве Данило заліз в екіпаж, Зінкевич обернувся до візника:
— Щодуху жени вперед. Кричи першому, кого побачиш, що скоєно напад на пост,— він криво посміхнувся.— Українські диверсанти!
Фургон пихнув парою і зірвався з місця. У Данила збило дихання, спину заливало крижаним потом. Того, що було далі, він майже не пам’ятав — навколо метушилися сотні військових, від їхніх червоних, зелених, чорних мундирів рябіло в очах, їх трьох відіслали до штабу, потім зупинили, витягли з фургона, заштовхали назад у фургон, відіслали далі... якісь люди намагалися вирвати у Зінкевича фотоапарат, потім вони троє їхали далі, і знову зупинялися, десь лунали постріли, і в цій неймовірній метушні Данило сам не помітив, як фургон опинився далеко від натовпу і завмер біля підніжжя пагорба, на самому вершечку якого виднілося невелике укріплення на кшталт дзоту.
— Слухайте уважно,— забубонів Зінкевич, тільки-но вони вийшли з фургона.— За цим пагорбом — полігон для випробувань «великої риби». Я не гарантую, що ми зможемо побачити її в дії. Але це наш єдиний шанс, перш ніж вона опиниться на полі бою,— він пхнув Данилові тетранокль.
Вони поповзли по мерзлій землі, три сірі постаті на сірому випаленому ґрунті. Кров пульсувала в скронях, долоні змокли. Данило так зосередився на пересуванні, що мало не наткнувся на Зінкевича, який завмер попереду.