— Ти тільки поглянь на це, Яблонський...
Посеред поля, що розкинулося за пагорбом, стояла велетенська машина. Не менш ніж чотири метри заввишки, три потужні залізні «ноги», гігантська гусенична платформа. Увінчував її величезний випромінювач, схожий на смертоносну квітку. В Данила перехопило подих. Він підніс до очей тетранокль. Між гусениць містився пульт керування. Там перебувало двоє людей.
— Його цісарська величність завітали,— Зінкевич сплюнув на тьмяну траву.— А це хто з ним?
— Дядько Іван...— видихнув Данило.
Іван Дмитрович Левченко, власною персоною, розмахував руками та про щось захоплено розповідав цісарю Вільгельмові. Панувала кришталева тиша, лише вітер шурхотів у мертвій ковилі. Раптом поле наповнилося звуками — заревли мотори, затремтіла земля. По полю ланцюгом поїхали танки. Вони рухалися просто на установку.
— Невже вони... знищать танки разом з людьми?! — прошепотіла Ґрета.
Данило, не відриваючись, дивився на свого дядька. Той клацнув декількома перемикачами і потягнув на себе центральний важіль.
Установку на мить охопила сітка блискавок.
Ані удару, ані смертоносного променя, ані пекельного звуку.
— І це все? — гмикнув Зінкевич.
Але Данило не зміг відповісти. Від того, що він побачив на полі, в нього відібрало мову.
Розділ 13
Злочин
У кінці коридору сиротливо миготіла лампа, з санвузла долинало нав’язливе дзюркотіння. Лейла безцільно йшла просто на бліду пляму світла в кінці тунелю. Їй було важко дихати, нутрощі розривалися від болю, наче її наштрикнули ребрами на здоровезний гак.
Та ще й ці бридкі нестерпні спогади.
«Я думав, що... але вона...».
Кохання всього життя! Янгол польового шпиталю. Мати-фундаторка Леобурга. Це просто кляте «бінго»!
«Я не зовсім розумію...»
Як здригнувся Давидів голос! Невже він думав, що вона нічого не відчує?
«Не хотів би тебе розчаровувати, але він також обере не тебе».
Скоро, вже дуже скоро Яблонський прийде до неї зі своїм знущальним вишкіром і чекатиме, коли вона врешті визнає, що він мав рацію.
Адже він таки мав рацію. В неї нікого не залишилося. Вона сама. Вона програла.
На очі набігли сльози відчаю, горло наче в лещатах стиснуло. Лейла втягнула затхле повітря штабу. Зупинилася, схопившись за стіну, наче боялася впасти. Серце калатало в голові, як церковний дзвін. Повз пройшли вигнанці, один привітався, інший щось гукнув до неї, але дівчина не розбирала слів. Раптом щось легенько торкнулося її плеча.
Лейлу жбурнуло до стіни, як п’яну. Джекі відсахнулася, притиснувши руки до грудей, мов збиралася читати молитву.
— З тобою все гаразд?
Лейла чула її ніби крізь товщу води. Коли їхні погляди зустрілися, її втомлене тіло взяли дрібні огидні дрижаки. Обличчя Джекі витягнулося в майже забобонному страху, наче вона бачила потойбічне страховисько.
— Я не хотіла тебе налякати,— насторожено мовила дівчина.— Мені прийшла відповідь з Вінниці.
Кілька хвилин тому Лейлі здавалося, що тільки-но вона побачить Джекі, її ненависть виплеснеться назовні, сповнить по вінця ці похмурі коридори, це кляте конаюче місто. І Лейла вб’є її, власноруч роздере на шматки. Але зараз вигнанку наче спаралізувало. Лейла чула тільки нав’язливий дзвін у голові, що заглушав усі її думки, вона задихалася від страху — безглуздого, тваринного страху перед цією химерною постаттю в сірому плащі.
Зроби щось. Зроби! Не терпи це!
— Вінниця, Одеса й Бердичів погодилися виділити нам трохи харчів,— усміхнулася Джекі.— Мені потрібен транспорт, щоб поїхати на кордон.
— Ти сама туди зібралася? — прохрипіла вигнанка.
— Всі зайняті. А цим мусить хтось зайнятися, бо інакше помремо з голоду.
Дзвін у вухах став нестерпним.
Поруч нікого немає. Ніхто не дізнається.
— На Михайлівській площі є вози,— вигнанка швидким рухом пригладила розпатлане волосся і злодійкувато роззирнулася.— Їдь через Тоненький яр, так буде безпечніше.
Заледве Лейла вимовила останнє слово, в неї ніби відібрало мову. Джекі щось запитала, але вона тільки невпевнено мотнула головою і пройшла повз неї, поринаючи у всеосяжну темряву вигнанського лігвища.
Федя похмуро згорбився над мапою Леобурга. Після подій дня думки плуталися, увагу відвертав навіть посвист газу в несправному світильнику. Справи кепські. Давид і Мак вирушили до центру, але Тео, Аслан, професор Кубрик, Марсело Мотта — всі, хто хоч якось міг допомогти зі стратегією,— були зараз тут. Фон Бауф напівлежав у кріслі, перебинтований, і навідріз відмовився слухати лікарів, що забороняли йому залишати лазарет.
— Маємо близько п’ятьох тисяч вояків. Організували три лінії оборони, згідно з рішенням нашого головного стратега,— Тео саркастично глипнув на Федю і провів пальцем уздовж річки, потім по межі Творчого й Аристократичного районів.— Але, якщо моя думка когось цікавить, новобранців за кілька днів підготувати неможливо. Дехто стріляє погано, дехто — дуже погано, а частина не вміє стріляти взагалі. Але добровольці готові битися, на відміну від більшості мобілізованих, які чи то занадто молоді, чи то застарі, чи то хворі, тож настрій мають геть не бойовий.
Аслан тяжко зітхнув, Федя обернувся до нього. Брови вигнанця були суворо зведені, він міркував, погладжуючи густу чорну бороду.
— Наші інженери продовжують отримувати концентрат Яблонського від Аль-Разі,— доповів Аслан.— Хлопці в майстернях Робітничого роблять заряди нової конструкції для ракетометів.
— Це чудово,— кивнув Федя.— А ще маємо «крабів». Пам’ятаєте, як вони жбурляли світлові бомби в натовп? Що як зарядити їх запалювальними зарядами?
— «Краб» — неповоротка велика ціль, його створювали для боротьби з беззбройними людьми,— заперечив Яблонський.
— Якщо ми застосуємо їх із засідок, то чому ні? — відповів Аслан.— Треба використовувати все, що маємо. Марсело,— він обернувся до Мотти.— Ви зміцнили рубежі довкола штабу?
— Якраз закінчуємо,— мовив Мотта.— В разі катастрофи ми зможемо залишити місто і відійти в підземелля, а тоді розосередитися по навколишніх лісах. Хоча... я б не витрачав таких зусиль на оборону Аристократичного району.
— Аристократичний район — це серце Леобурга! — обурився Кубрик.— Якщо ми підемо звідти, ми втратимо місто!
— А якщо не підемо, то ризикуємо загинути в цих вузьких закапелках,— прохрипів фон Бауф.— Підтримую пана Мотту. Слід замінувати основні будівлі й бути готовими до евакуації,— він насилу підвівся і посунув фігурку ворога ближче до річки.— Вони контролюють Північний міст. Імовірно, частина їхніх сил з важкою технікою зайде з півночі, через Творчий район, і вдарить неподалік Соборної вулиці. А друга частина відвертатиме нашу увагу боями вздовж річки. Ми не зможемо опиратися на обох флангах однаково ефективно.
— Ми й не опиратимемося.
Федя здригнувся й обернувся до Аслана. Всі присутні запитально втупилися в нього. Вигнанець мовчки підійшов до столу і пересунув ворожого солдата просто в центр Аристократичного району.
— Якщо вони так хочуть моє місто, вони його отримають,— спокійно мовив він.— Мертвими.
— Що... що відбувається? — самим губами прошепотів Зінкевич.— Як це?..
Данило закляк. Його шкіру поколювали тисячі маленьких голок, волосся на тілі ставало дибки, в роті відчувався м’ятний присмак. Він невідривно дивився на величезну тремтливу пляму в повітрі, завбільшки з двадцятиповерховий будинок. Створену. Штучну.
Панцерники їхали вперед і один по одному зникали в напівпрозорій завісі. Поле огортали клуби диму й пари, металеві монстри гатили по гігантській машині з усього наявного озброєння, але їхні снаряди й кулі летіли в нікуди, не завдаючи жодної шкоди ані установці, ані цісареві, ані його раднику, що керував випробуванням.