— То й що? — вона іронічно вигнула брову.— Тобі ніхто не повірить.
У світло-сірих Беатиних очах заіскрилася злостива посмішка. У пам’яті Агнеси спливла картина з далекого дитинства: її молодша сестричка голосно заплакала серед ночі, злякавшись уві сні павуків. Якою невинною та зворушливою вона тоді була, як терла ручками оченята! Агнеса була всього на два роки старша, але вже не боялася ані поганих снів, ані привидів, що ховаються в темряві. Вона запалила свічку, міцно обійняла сестричку і тримала на руках, поки прибіг батько. Тоді він розповідав їм казки й наспівував красиву мелодію, поки Беата не заснула. А Агнеса все дивилася, як ворушаться під час розмови батькові вуса, як затишно звучать низькі нотки його голосу... Що з ними всіма сталося? Чому все стало так?
— Як ти не розумієш...— почала Агнеса й затнулася, помітивши, що Беата сміється.
— А ти гадала, я дивитимуся, як ти прибираєш до рук усе, що в нас є?
— Що?!..
— Добре, я поясню краще, якщо ти наполягаєш,— Беата прискіпливо оглянула своє вбрання.— Ти станеш дружиною Тео. А він успадкує те, що є у Фелікса. І тобі належатиме все — і наш будинок, і майно, нажите Феліксом в Америці. Тобі належатимемо навіть ми самі!
Її сірі очі гнівно зблиснули.
— Досить вдавати з себе жертву, Агнесо,— вона гидливо скривилася.— Всі чудово розуміють, що ти тільки на це й чекаєш. І в мене немає ніякої гарантії, що ти не витуриш нас геть з дому, як безпородних цуценят, тільки-но Фелікс...
Беата обірвала фразу вбивчо-презирливим поглядом. Агнесі стало зле, в грудях защеміло, серце билося, немов канарка у клітці.
— Я теж маю право поборотися за своє щастя, люба сестро,— Беата підійшла й поправила брошку на її сукні.— І ти не зможеш мені перешкодити.
На очах Агнеси проступили сльози, але вона вперто трималася, щоб не розридатися.
— Беа, невже ти такої низької думки про мене? Це ж... Чому?
Сестра знизала плечима.
— Я втомилася бути «другою після Агнеси». Фелікс кохає мене, він зробить усе, чого я забажаю. І вам з Тео не вдасться перемогти. Тепер моя черга! — просичала Беата їй в обличчя й вискочила з кімнати, доки сестра не встигла відповісти.
Агнеса безсило впала на стілець. Беата не розуміє, що за людина їхній дядько. Єдиний, хто викликає у нього бодай якісь почуття, це Едвард, холодний, розважливий і злий, такий самий підлий пройдисвіт. Беата вже програла, бо зв’язалася з ними, і тепер ніхто не зможе її врятувати. Вона втратила не тільки честь, але, можливо, заклала власне життя, хоча поки що не розуміє цього. Такі люди не зупиняться ні перед чим.
Відсутності Агнеси за столом ніхто не помітив — уся увага родини була прикута до Едварда. По вечері, незважаючи на те, що надворі було не по-літньому вітряно, Фелікс наказав подати чай на веранду. Агнеса зітхнула. Знову вечірній чай! Цю традицію запровадив її батько, але зухвалий родич вирішив продовжити її після його смерті. Це дратувало ще більше — весь будинок був і так просякнутий Феліксовим духом.
Служниця занесла чайний автомат, який тихенько посвистував, випускаючи цівку пари, й почала розставляти сервіз на столику. Тео супроводжував кожен її рух хижим поглядом. Утім, це давно не дивувало Агнесу — ця дівчина була не перша і буде не остання.
Агнеса сіла в старе крісло-гойдалку оддалік і розгорнула книгу. Раптові спогади не давали зосередитися, рядки стрибали перед очима в блідому світлі газової лампи. Шпаркі пориви вітру навіювали знайомі з дитинства пахощі, суто леобурзький аромат — річкову вільгість із нотками чогось хімічного та... яблук. Від цього рідного запаху краялося серце.
Тео з Альбертом принесли з мисливського кабінету на веранду кілька револьверів і тепер жваво обговорювали переваги розривних куль над звичайними. За роки мандрівок Америкою Фелікс зібрав досить велику колекцію зброї. В кабінеті зберігалися найрізноманітніші зразки — від скромних велодогів і мініатюрних французьких апашів до чималого за розмірами й потужністю багатоствольного кулемета Ворта-Честера. Агнесі не подобалася зброя. Але вона, як, до речі, й кожен відвідувач їхнього будинку, вже з десяток разів чула історії про кожен з цих «зразків зброярського мистецтва». Дивлячись, як Альберт з усмішкою захопленого школяра розмахує револьвером, Агнеса втягнула голову в плечі. Цікаво, чи заряджав Тео зброю? Принаймні свій револьвер він завжди тримає в повній бойовій готовності й не розлучається з ним навіть уві сні. Цю звичку він зберіг з часів життя в Конфедерації Вайомінг-Юта — штатів, де владу захопили двійко військових і відмовилися добровільно вступати до новостворених Федеративних Штатів Америки, та ще й прибрали до рук частину Колорадо. Агнеса мало цікавилася подіями за океаном, але Тео полюбляв просторікувати під склянку віскі про життя-буття серед прерій, сутички з шаєнами й свої геройські походеньки. Дівчина гидливо примружила очі.
Взагалі, в цієї родинної гілки Яблонських повно дивакуватих схильностей: після повернення Фелікс зробив своїм леобурзьким родичам вельми неординарні подарунки. Беата отримала дерев’яний талісман у вигляді голови змії, вирізаний індіанцем-шаєном. Братові Агнеси, Альберту, він привіз величезні чоботи з важкими острогами, й той не міг ступити в них і кроку. Їхній матері, Юліані, дістався фривольний солом’яний капелюшок, що жодним чином не личив до її нарядів, але найдивніший подарунок отримала сама Агнеса. Це був малесенький дамський револьвер з шістьма цівками, вишуканим різьбленим руків’ям і патронами з чудернацьким гравіюванням — у комплекті їх було шість штук: як сказав Фелікс, «для шістьох чоловічих сердець». Подарунок так шокував Агнесу, що вона сховала його вглиб комоду, щоб більше ніколи не бачити.
На прохання матері слуги винесли надвір скрипку для Беати. Агнеса зітхнула. Либонь, єдиною беззаперечною перевагою сестри була вправна гра на цьому інструменті. Тепер Фелікс і Юліана з виглядом досвідчених цінителів слухали капричіо.
Несподівано поруч, неначе з повітря, виник вовняний плед. Агнеса здригнулася.
— Не думаю, що крісла тут оснащені підігрівом,— усміхнувся Едвард.— А надворі вже прохолодно.
Агнеса розгублено кивнула і вкрила плечі. Кузен сів поруч. Тільки цього бракувало!
— Я тут знайшов дещо в кімнаті,— він дістав з-за поли піджака бляшану рамку.— Цікаво, хто це?
Агнеса глипнула на феротип. Так, вона бачила цю людину декілька разів, цей чоловік навіть колись залишався на вечерю... Дивно, як це зображення потрапило до кімнати Едварда?
— Він бував у нашому будинку,— сказала дівчина, роздивляючись знайоме обличчя.— Його звати Елвір Дем’янич. Але більше я нічого не знаю. Востаннє я бачила його зо пів року тому, в нього були якісь справи з вашим батьком.
— Он як,— Едвард забрав рамку.— Гаразд.
Агнеса завмерла. Щось у його вимові здивувало її.
Він почав розтягувати голосні, як леобуржці!
Це відкриття вразило її. Лише годину тому, коли вони під’їхали до будинку, Едвард розмовляв дуже дивно, ніби механічний синтезатор звуків професора Ердема! Його німецька була чиста, проте геть не схожа на місцеву.
І в нього не було опіків.
Гаразд, це ще можна якось пояснити. Можливо, пара наповнила водомобіль, і Тео не вгледів, хто схопився за важіль — це міг бути водій. Але Едвард буквально розчинився в повітрі відразу після вибуху! А тепер нічого не пам’ятає. Списати це на шок і травму? Мабуть, так. Але чому він так дивно розмовляв увесь цей час, чому поводився інакше? Як це розуміти?
Єдине пояснення, що... це не Едвард.
Ця думка наче обпекла її. Та ні, неможливо! Агнеса вдивлялася в риси його обличчя й не бачила жодних відмінностей, крім, звісно, дивної, трохи незграбної зачіски, легкої засмаги й відсутності чепурних вусиків. «Цей» Едвард мав дещо молодший, чи-то пак... наївніший вигляд. У цю мить їхні погляди перетнулися. Агнеса завмерла, кузен звів брови, недовірливо роздивляючись її. У сірих очах спалахнув сторожкий вогник.