Несамовите ревіння. Він уже не може гарчати, бракує сил, лише сичить. Морфій заслабкий. Жили на його лобі мало не лускають від напруги.
Що вони з тобою зробили? За що... за що, чому... За що вони так з тобою, Давиде?
— Агов, хто-небудь, тримайте її!
До горла підкочується клубок, їй бракує повітря. У вухах наростає дзижчання. Криваві плями кружляють перед очима... Її повільно пожирає чорний туман, ніби в собор запускають «хмару Марії».
...Чорнота потроху розсіялася, але голову Джекі наче стискали велетенські сталеві лещата. Дівчина спробувала глибоко вдихнути, але раптом зрозуміла, що висить униз головою і кудись рухається. Здається, хтось ніс її на плечі.
— Тихо. Тихо.
Вона почула власний стогін. Її нарешті перевернули і поставили на ноги, притуливши до холодної кам’яної стіни. Позбувшись підтримки, Джекі повільно сповзла вниз. Її трусило, спина і шия вкрилися крижаним потом.
— Давид... операція...— пробурмотіла Джекі, заплющивши очі.— Я ж асистую... Мені треба туди!
Тео присів перед нею навпочіпки й повільно похитав головою. Його темні очі в сутінках собору здавалися матово-чорними, але чомусь не лякали її. Джекі спробувала підвестися, але руки і ноги ніби перетворилися на вату і не підкорялися її волі. Тео ніжно прибрав з її чола вологі пасма.
— Я мушу допомагати. Якого біса я знепритомніла, я ж не боюся крові... не боюся ран... ти... ти бачив, що з його ногою? Боже мій...
— Ти добре його знала. Тому не здатна контролювати свої почуття. Коли шаєни випустили кишки моєму другові... я довго не міг забути цю картину. Хоча до цього вже бачив сотні трупів.
— Тео...— Джекі кинула на нього змучений погляд і затулила обличчя руками.— Я більше не витримаю.
— Витримаєш.
— Не можу, не можу, не можу. Це занадто! — простогнала Джекі, й з її очей ринули сльози.— Ми втратили тринадцятьох людей, двох командирів, менш ніж за годину... Нам кінець. Ми помремо... Ми загинемо!
Тео витягнув флягу з віскі, змочив хустку і почав відтирати засохлу кров з її обличчя.
— Можливо, але не всі.
— Це місто вже мертве, самі руїни!
Яблонський і далі дбайливо обтирав її обличчя, ніби не помічаючи, що Джекі дивиться йому в очі.
— Це місто живе, допоки тут є ти,— він згорнув хустку і стиснув Джекі за плечі.— Ти — серце Леобурга, невже ти цього не відчуваєш? Твої слова надихають, твої руки зцілюють. Поки ти тут, ці люди мають надію. Не кидай їх.
Його темні очі заворожували. Тут, серед мертвих тіл і голодних людей, впевненість у погляді Тео здавалася їй безумством. Які же вони з Федею схожі! Які ж... Ні, справа зовсім не в зовнішності. Це дух. Душа. Ось що їх пов’язує.
Джекі наполегливо відганяла від себе будь-які думки про Федю, але зараз єдине, про що вона думала,— той незбагненно далекий літній вечір, коли він тримав її на колінах і вона вперше за довгий час почувалася вдома. І зараз Джекі ще гостріше, ще болісніше розуміла, як сильно сумує за ним.
— Я хочу додому.
— Ти була б великою правителькою.
— Тео,— вона гірко засміялася.— Подивися на мене. Це ж смішно.
— Я не знаю нікого, крім тебе, хто краще б пасував до цієї ролі, Женю.
Тео казав цілком серйозно. Її охопило тремтіння. Яблонський узяв її за руки, його долоні були жорсткими і теплими.
— Ти не знаєш мене.
— Ми знайомі значно довше, ніж ти думаєш. Я дуже добре знаю, на що ти здатна.
— То ти віриш у мене?
Він мовчав, але стиснув її руки і вперто дивився в обличчя. Джекі схлипнула.
— Керувати людьми має той, хто для цього був народжений. У кого це в крові,— вона дивилася на Тео з-під напівопущених повік.— Ти міг би, якби захотів. Агнеса могла б... а я... Якби ж я була Агнесою...
— Якби Агнеса була тобою, я б не дозволив розірвати заручини,— раптом вимовив він і поцілував її руку. Джекі здригнулася, щоки спаленіли, вона не могла змусити себе подивитися Яблонському в обличчя, хоча Тео вивчав її уважним поглядом і ледь помітно всміхався. Потім він підвівся і потягнув її за собою. Джекі незграбно встала, в голові досі паморочилося.
— Іди туди й відпочинь. Про Давида попіклуються,— Тео розвернув її обличчям до сповідальні Райнгарда.— Скоро тут буде багато, дуже багато інших поранених, тож сили тобі знадобляться.
Джекі зробила крок, а тоді обернулася до нього.
— Дякую.
— Дрібниці,— всміхнувся Яблонський.— Маю захоплення — приводити до тями розпачливих дівиць.
— Дуже брудна робота, Зінкевичу,— генерал Коджич презирливо вигнув губи.— Довелося докласти величезних зусиль, аби якось замести сліди.
— Прошу пробачити, пане генерале,— Зінкевич клацнув підборами.— Виникли непередбачувані обставини.
— Сподіваюся, ваша експедиція принесла користь,— пробурмотів генерал і обернувся до Данила.— Пане Яблонський, ми показали вам установку. Маєте здогадки, як вона працює і як її знищити?
Данило кинув швидкий погляд на Ґрету. Та була помітно напружена, її долонька лягла поруч з руків’ям револьвера.
— Такої технології справді не має жодна країна світу,— знизав плечима Данило.— Але, боюся, Австро-Боснія володіє цією надзброєю лише доти, доки на її боці Елвір Дем’янич.
Зінкевич і генерал здивовано перезирнулися.
— Тобто я мав рацію? Це якийсь клятий фокус? — криво посміхнувся Зінкевич.— Циркова вистава для цісаревої втіхи?
— Не зовсім,— Данило підвівся і підійшов до ілюмінатора. Червоні вітрила тріпотіли за вітром, унизу над трубами Відня, мов рій настирливої комашні, дзижчали сотні дрібних літальних апаратів.— У нас у Леобурзі точилися запеклі дискусії з приводу існування паралельних реальностей. Цей феномен мало досліджений, але я припускаю, що Елвір Дем’янич не звичайна людина. Він має здатність відчиняти портали до інших вимірів. Вочевидь, його установка за допомогою великого заряду енергії здатна в будь-якому місці створювати локальні портали в інший світ. Саме туди зникали танки і випущені снаряди. Створивши єдиний великий або купу дрібних порталів для кожної одиниці техніки армії, що атакує, він може заслати їх кудись... в океан.
Генерал вражено мовчав, Зінкевич звів брови.
— Це неможливо.
— Ви бачили самі,— тихо буркнула Ґрета.— Вони розчиняються в повітрі, й це не ілюзія.
— Що трапляється з людиною, коли вона зникає? — спитав Коджич.
— Як вважають учені, нічого особливого,— хитнув головою Данило.— Людина не зникає — лише переміщується. Ця установка — страшна річ у вправних руках. Дем’янич розробив технологію, завдяки якій люди і предмети можуть пройти крізь портал самостійно, що досі вважалося неможливим. Власне, люди без здібностей, як у Дем’янича, порталів просто не бачать.
— А ви побачили?
— Що, даруйте?
— Пане Яблонський,— генерал потер підборіддя,— ви так упевнено розповідаєте про те, як працює установка, ніби бачили ті портали на власні очі. А ми, між іншим, лише спостерігали, як танки розчиняються в повітрі. То звідки вам знати все інше?
Данило відчув, як шкіру всипає сиротами. Тон Коджича і його напружений погляд не обіцяли нічого доброго.
— Ні, пане генерале,— посміхнувся Данило.— Якби я мав такі здібності, то сидів би не на вашій яхті, а біля трону якогось імператора. Раніше я полюбляв інвестувати в різні експериментальні проекти на кшталт водомобіля... Тож я приділяв багато уваги дослідженням професора Кубрика і читав його спостереження за людиною, що вміла переміщатися між світами. І те, що я побачив на полігоні, збіса схоже на його описи.
В кімнаті запала мовчанка. Генерал задумливо стиснув губи і дістав із золоченого футляра сигару. Зінкевич зняв окуляри і неквапливо протер скельця. Данило мигцем поглянув на Ґрету. Дівчина втиснулася у крісло і дивилася на нього так само сторожко, як Зінкевич з генералом. Цікаво, чи здогадається вона сама про їхнє з Джекі й Федею походження? Данило не пояснював цього, лише те, як працюють портали. І йому раптом стало ніяково, ніби він навмисне її дурить.