— Отже, якщо пан Яблонський має рацію і саме Дем’янич є надзброєю цісаря, то я чекаю на наказ про ліквідацію цього персонажа,— «кореспондент» обернувся до Коджича.— Все виявилося простіше, ніж я думав.
— Щиро кажучи, я вражений,— повільно вимовив генерал.— Цей пройдисвіт маніпулює цісарем?.. Адже той переконаний, що зброєю здатні керувати інші військові й вона не залежить від здібностей однієї людини.
— Раніше вчені вважали, що портал відчиняється лише за умови резонування вібрацій енергії людини, яка наділена цими здібностями, з енергією певного місця, окремої визначеної точки,— пояснив Данило.— Вочевидь, Дем’яничу вдалося якимось чином створити пересувну версію такої точки, але інший компонент — людина — лишається незмінним. Уся справа в самому Дем’яничі.
— Тоді все просто: ми усунемо його і зупинимо безумство Вільгельма,— Зінкевич схрестив руки на грудях.— Це значно похитне його владу.
— Якщо ви просто вб’єте Дем’янича, зброя унікальної сили перетвориться на купу металобрухту. І досить дорогого металобрухту, дозвольте зауважити,— Ґрета збентежено кахикнула.— Це, можливо, і наблизить вас до зміни влади, але Австро-Боснія має багато могутніх і агресивних ворогів. Позбавляти свою країну такого козиря нерозумно.
Генерал окинув її стривоженим поглядом, у якому, на диво, більше не було зневаги. Вочевидь, це відважне дівча з зачіскою новобранця таки справило на нього враження.
— Маємо інший план,— провадив Данило.— Ми викрадемо Дем’янича і перевербуємо його.
«Революціонери» мовчали, обличчя Зінкевича спохмурніло. Данило відчував, як від його допитливого погляду спина вкривається сиротами. Після того, як вони бачили Зінкевича в дії, хлопець був упевнений, що за найменшого сумніву цей милий недолугий «кореспондент» розрядить у нього обойму і навіть не моргне.
Але Данило вже почав свою партію, назад шляху нема.
— Скоро цісар прибуде на прем’єру опери «Велична звитяга»,— повільно вимовив Зінкевич.— З ним буде й Дем’янич — вони майже нерозлучні. Це гарний шанс підібратися до нього.
— Чудово,— кивнув Данило.— Можете на нас розраховувати.
Лейла лежала на спині, і власні руки, що спочивали поруч на матраці, здавалися їй чужорідними предметами. Груди наче стискали сталеві обручі: дівчина важко і глибоко втягувала вологе повітря підземелля, але не могла надихатися. Лейла не відчувала ані страху, ані болю, як і тоді, коли вперше вбила людину. Тоді її поглинула непереборна, всеосяжна, чорна як смола порожнеча, і це почуття їй навіть сподобалося. Але цього разу їй здавалося, що померла вона сама. Померла тоді, коли зірвала брудне простирадло і побачила мертве тіло Мака.
Вона геть утратила лік часу. На голову тиснув тупий настирливий біль. Дівчина сіла на ліжку і витягла шухлядку трюмо, щоб знайти знеболювальне. Раптом пальці намацали щось гладеньке. Лейла витягла феротип, що його колись зробив на Михайлівській австрійський кореспондент.
Лейла, Мак, Матей і ще кілька вигнанців бешкетували на площі. Сміялися. Далекий безтурботний час. Час до перших смертей.
Лейла витягла олівець і закреслила хрестом усміхнене обличчя Мака. Потім ще одного товариша. І ще одного. А тоді своє. Олівець випав з тремтливих пальців.
Їй не пробачать. На неї чекає суд. Суд вигнанців — фактично військовий трибунал. Але що можуть зробити з вигнанкою інші вигнанці? Чи залишилося на світі бодай щось, здатне її налякати? Тортури, зневага, ненависть? Вона вже переживала це. Смерть? Вона її не боїться. Найгірше вже сталося.
Лейла схлипнула. Їй так кортіло все пояснити! Відколи її витягли з клятого Оздемірового льоху, де вона мала загинути, вона більше не почувалася живою. Все здавалося нереальним, викривленим. Те добре, що було в ній, зникло, натомість щоразу, натискаючи на спусковий гачок, кидаючи ніж і спостерігаючи, як людська постать падає і більше не підводиться, вона не відчувала нічого, окрім азарту. Весь цей світ здавався звичайною комп’ютерною грою, адже які нині можуть бути дирижаблі, який Леобург, які смерті посеред вигаданого міста? Це лише гарні декорації, на тлі яких вона геть утратила орієнтири. А тоді вона побачила Мака. Побачила Давида. Обпечену людську плоть, з якої стирчали гострі білі кістки. І тепер у якій би реальності Лейла не опинилася, їй не забути ніколи мертвих тіл її побратимів і стогонів їхніх жінок і дітей. Вона пірнула в цей світ з головою і втопилася в ньому. Леобург раптом став найреальнішим з того, що вона будь-коли знала.
Рипнув вентиль. Лейла навіть не подумала заблокувати люк, хоч і чула в коридорі схлипи, стогони і войовничі вигуки. Чутки ширилися, люди шукали винного.
Тонка цівка світла на стіні згасла. Хтось зайшов до кімнати. Знову тиша.
— Маккілліан,— вимовила вона, дивлячись на феротип.— Мак — ірландець. Я жартувала, що моя англійська половина завжди його ненавидітиме, а він казав, що його леобурзька половина завжди мене любитиме. А я його вбила.
Рипнув стілець. Тео розвернув його спинкою наперед і сів.
— Що ж. Таки вбила.
— Що ти тут робиш?
— Де ще мені бути? Я ж твій співучасник, Лейло. Глузуючи з тебе, я не врахував, що ти не жінка, а зброя масового ураження.
Лейла слабко посміхнулася. Схоже, Яблонський не відчепиться від неї навіть у пеклі.
— Ну, вперед. Розпитуй.
— Про що саме?
— Як я могла,— мляво пробурмотіла Лейла.— Тобі ж теж не віриться.
— О Лейло,— в його голосі вчулася гірка усмішка.— Якби я не міг повірити в те, що ти зробила, я би прибіг до тебе найпершим. Але, щиро кажучи, я геть не здивований.
Якась слабенька, дрібна голка гніву штрикнула її зсередини, але ані огризатися, ані виправдовуватися сили не було.
— А я геть не здивована тим, що ти вважав мене сволотою ще до того, як це стало мейнстрімом.
— Не знаю, що таке «мейнстрім», але так, вважав і вважатиму. І не збираюся переконувати тебе, що ти не скоїла нічого страшного.
Лейла судомно зітхнула. Раптом її горло стиснулося, наче всі слова, які вона давно хотіла висловити, водномить застрягли там.
— Тео, мене не треба ні в чому переконувати. Я померла. Мене більше нема, розумієш? Ані в тій реальності, ані в цій, у жодній! І мені від цього моторошно. Коли я сказала їй про Тоненький яр, я не думала ні про Давида, ні про Мака, ні про що. Я була наче в тумані. Я так її ненавиділа, що мене пекло вогнем, мені хотілося розірвати її на шматки, щоб вона зникла, згинула, розчинилася,— люто шепотіла Лейла.— Я не могла програти. Я ніколи не програю, розумієш ти чи ні? Цього не мало статися! У моєму світі він не міг покохати таку, як вона, і щоб я нічого не могла з цим удіяти! Я ж краща за неї, краща в усьому. Я знаю це!
Тео мовчав. Він ніби зник з кімнати — не було чутно ні шереху, ні дихання, нічого. Темрява приховувала його, і Лейлі довелося звестися на лікті, щоб роздивитися його силует. Їй стало вкрай моторошно від того, що він просто не слухав її.
— Ну, чого ти мовчиш?
— Хочу, щоб ти почула себе.
Оцього ще бракувало! Яблонський вирішив погратися з нею в психоаналіз. Довбаний Карл Юнг!
— Пішов геть.
Він не зрушив з місця.
— Спочатку я думав вивести тебе до порталу, щоб ти назавжди залишила Леобург. Але Аслан переказав мені волю Давида. Він віддасть мені Маків голос на суді.
— Що?! — Лейла рвучко сіла на ліжку.— Ти ж не вигнанець!
— Так. Але Давид знає, як я проголосую. А ти знаєш, як проголосує він.
На згадку про сцену в соборі в її шлунок ніби залили окропу. Давид був не при собі, шокований болем, але вона добре пам’ятала той його погляд. Він зрозумів. І якщо постане питання про смертну кару, він голосуватиме «за».
Яблонський підвівся, повернув стілець до столу й пішов до виходу.
— Тео...— Її голос захрипів.— Чому ти досі зі мною?
— Бо я знаю, де моє місце,— він зупинився, і Лейла знову відчула на собі його погляд.— І коли-небудь ти зрозумієш, де твоє.
Земля була мерзла і насилу піддавалася. Лопата раз по раз натрапляла на камінь. Незважаючи на морозець, Феді було гаряче — не так від роботи, як від люті. Історія, яку розповів Аслан, досі не вкладалася в голові. Лейла підставила цілий загін своїх? Лейла вбила Мака? Лейла зробила інвалідом свого найкращого друга?