Погляд Лугіна став задумливим, він насупився.
«Якщо їм потрібен Яблонський, запропонуй обміняти Агнесу на мене».
Федя хитнув головою, забувши, що двійник його не бачить.
«Ні, Тео, маю дещо важливіше за тебе. Не лізьте на лівий берег, чекайте моїх вказівок».
— Що ж, припустімо. Ви обидва маєте доволі дивний вигляд,— нарешті вимовив поліціянт.— Але це не змінює факту вашої причетності до захоплення влади в місті.
— О, до речі. Ви ж прагнете повернути собі владу, яку «захопили» леобуржці?
— І ми це зробимо, не сумнівайтеся в цьому.
— Я не сумніваюся, лише хочу вам допомогти. Але в обмін на маленьку послугу.
— Наприклад?
— За всієї поваги, пане Лугіне, розмовляти я буду не з вами,— Федя потарабанив пальцями по столу.— Ану, кличте сюди вашого начальника, Джозефа Бридж-Паркера!
— Пана Бридж-Паркера було відсторонено особливим розпорядженням голови Верховної Ради Юміта Оздеміра за неналежне виконання завдання.
— Ну, то тягніть сюди свого Оздеміра,— вишкірився Федя.— Маю дещо повідомити!
Ротмістр перевів погляд на конвоїра біля дверей і ледь помітно кивнув. Поліціянт обернувся до дверей, але вони розчахнулися самі. На порозі стояв Юміт Оздемір власною персоною. Побачивши його прилизану шевелюру й білі тонкі кисті рук, наполовину приховані білосніжними манжетами, Федя мимоволі згадав подряпини на кам’яних сходах підвалу і бурі плями на стінах. Його занудило. Голова Верховної Ради Леобурга зайшов до кімнати й зупинився навпроти нього, ховаючись за яскравим світлом лампи.
— Я вас слухаю.
— О, пане Оздеміре,— силувано посміхнувся Федя.— Яка зустріч! Нарешті поговоримо предметно. Ви, ймовірно, збираєтеся штурмувати місто разом зі своїми російськими друзями? Вам це не знадобиться.
Турок презирливо скривив губи.
— Що ви можете запропонувати?
— Якщо ви відпустите цю дівчину, я здам вам Леобург. Кожен опорний пункт, місце кожного солдата, розташування всіх укріплень і всього озброєння. Я намалюю вам план вигнанського штабу, щоб ви нарешті влучили своєю субтериною саме туди, куди треба.
«Що?!»
— Що?!
Федя проігнорував вигук Тео в голові й наполегливий погляд Джекі.
— Звідки мені знати, що ви мене не обдурите?
— Річ у тому, що саме я складав план оборони,— Федя самовпевнено відкинувся на спинку стільця.— І тому я обізнаний у певних деталях. Розповім вам кілька цікавих штук. Ваші розвідники здійснять вилазку і переконаються в тому, що я не брешу. Тоді ми вийдемо на Австрійський міст, ви відпустите її, а я розповім усе інше. Адже ваша армія напоготові, пане Оздеміре. Ви легко захопите місто.
— Я проти! Я не хочу! — в голосі Джекі забриніли сльози. Федя зціпив зуби. Не можна на неї дивитися.
Оздемір задумливо поглянув на Джекі. Вона свердлила його полум’яним поглядом.
— Ми зустрічалися з вами на переговорах у Ратуші, чи не так? — повільно вимовив очільник-утікач.— Ви справді не Агнеса. Чим же ви така важлива?
— О, це мій персональний каприз,— усміхнувся Федя.— Але пропозиція взаємовигідна. Якщо ви триматимете її тут, або навіть стратите, то нічого не виграєте. Справжня Агнеса Яблонська в Леобурзі. Ви ж добре знаєте вигнанців. Вони так просто не здадуться. Ви можете спалити місто вщент, разом з його мешканцями, але чим же ви тоді будете володарювати, пане Оздеміре?
— Господи, Федю...— простогнала Джекі.— Не смій... Не роби цього! Будь ласка!
Турок втягнув запалі щоки, напружено міркуючи. Фединою спиною стікали цівки холодного поту, йому здавалося, що просто зараз той накаже готувати для них обох гільйотину.
— Пане Лугіне, а покличте сюди пана М.,— крижаним тоном вимовив Оздемір. Обличчя ротмістра витягнулося й побіліло.
— Якого ще в біса пана? — пробурмотів Федя.
За хвилину в кімнаті з’явився кремезний чоловік середніх літ, з широкими залисинами і коротким, непропорційним підборіддям. На ньому був шкіряний фартух з кишенями. Він оглянув Федю, потім Джекі. Щось у його погляді нагадало Феді різника. Якщо хтось і мав рубати шиї бунтівних леобуржців, то це був саме «пан М.». Оздемір наблизився до Джекі та простягнув до неї руку. Федя заціпенів. Він хотів сказати, щоб вона не ворушилася, щоб не дивилася на нього, наче його погляд паралізував, але не міг вимовити ні слова. Дівчина втупилася в Оздеміра і заховала руку за спину. Тоді «пан М.» рвучко схопив її за лікоть і випрямив її руку, простягаючи її туркові. Білі пальці Оздеміра зімкнулися на її зап’ястку.
— Що ви робите? — вигукнув Федя.
«Зроби щось! Зроби! Не дай йому скалічити її!»
Що він міг зробити?
Федя схопився на рівні ноги, але поліціянт із силою всадовив його назад.
«Пан М.» уважно вивчив руку Джекі й дістав з кишені обценьки.
— Ні! Стоп! — язик не слухався, Феді здавалося, що вони його не чують.— Не смійте цього робити!
— А то що? — посміхнувся Оздемір, погладжуючи руку Джекі.— Бачте, пане Яблонський, дуже незручно потрапляти в полон разом з дівчиною, до якої ви небайдужі. Ви й так розповісте мені все, що я захочу.
Джекі спробувала схопитися з місця, але тільки жалібно скрикнула, коли кат заламав її руку сильніше, а другий поліціянт натиснув на її плечі. «Пан М.» діловито примірився обценьками до її пальця.
— Тож, пане Яблонський, ми продовжимо балачки чи можна братися до справи?
— Зачекайте,— промовив Федя, невідривно дивлячись на худеньку руку, затиснуту в кулаці турка.— Вона нічого не знає. Вона ніхто. Це просто актриса. Що мені потрібно зробити, щоб ви її відпустили?
— Звучить розумніше,— кивнув Оздемір і повільно розтягнув вуста у зневажливій посмішці.— Ваші товариші мають дещо моє.
— Ратушу?
— Не тільки.
«Kurwa, тільки не це...»
Тео здогадався раніше. Перед Фединими очима знову промайнув підвал, ланцюги, кайдани.
— Лейла.
Очі Оздеміра жадібно заблищали, він кивнув.
— Я відпущу вашу кохану, якщо за годину вигнанці приведуть на Австрійський міст цю злочинницю. На неї зачекалося покарання.
«Ні!»
— Не можу гарантувати цього. Але надішліть їм повідомлення,— насилу пробурмотів Федя.
— Неодмінно,— кивнув Оздемір і відпустив руку Джекі. Кат сховав обценьки в кишеню.— І сподіваюся, ви розумієте, що вас я відпустити не зможу? Мене дуже заінтригував ваш анонс.
— Тільки після обміну... якщо вони на це погодяться,— прохрипів Федя.— Вважайте це моїм останнім бажанням.
Турок усівся навпроти нього, поруч з блідим Лугіним, і склав руки на животі. Його тонкі прозорі пальці нервово тремтіли. Схоже, окрім Лейли, його більше ніщо не цікавило.
— Ні. Ні! Цього не буде.
Тео затремтів, затуляючи вуха руками. Він ходив кімнатою туди-сюди, але ноги насилу пересувалися.
— Та що таке? — Лейла натягнула сорочку і заправила її в штани.— Тео, що відбувається?
— Я не можу цього допустити, треба щось вигадати! — його очі оскляніли, він дивився на неї, але ніби нічого не бачив. Вочевидь, подумки він розмовляв з двійником.
Вигнанка роздратовано видихнула і почала заплітати косу. Яблонський, нервово похитуючись, міряв кроками кімнату. Лейла підійшла до нього і зазирнула в обличчя:
— Розкажи мені. Що він каже?
— Вони з Женею у...— він замовк, але потім додав,— вони в Оздеміра. Оздемір у місті.
— Що?!
Лейла відчула, як на мить усередині все завмерло, а тоді осипалося вниз, наче вітрина, в яку влучили футбольним м’ячем.
— Він тут?!
— Так. І він хоче...— Тео схопився за голову.— Я цього не казатиму!
Лейлу затрусило, в роті пересохло. Вона підлетіла до Яблонського і схопила за комір сорочки.
— Чого він хоче?! Де він? Де цей сучий вишкребок?