— Він у в’язниці. Федя з Женею в нього. Оздемір знає, що вона не Агнеса. І він може відпустити її... якщо...
— Якщо що?! Та народжуй вже, Яблонський, дістав, ну!
— Якщо замість неї ми віддамо йому тебе.
Лейла відчула задуху, ніби її власна кімната перетворилася на кам’яний мішок підвалу, а зверху на ній знову було тіло її мучителя і зашморг врізався в горло.
— Не хвилюйся. Я цього не допущу,— твердо вимовив Тео і взяв її за плечі.— Ми вигадаємо...
Вона не чула його. Кожна клітина її тіла сповнена була ненависті. Лейла дихала ненавистю, важко втягувала в себе чорну липку субстанцію, а шкірою хвилями прокочувалося рідке полум’я. Він тут. Він досяжний.
— Я згодна.
— Що?! Ні,— Тео нервово засміявся.— Ні, нізащо.
— Стули пельку. Це не твоя справа.
Він грубо схопив її за руку.
— Ні, моя! Я ніколи не віддам тебе йому!
— То, може, ти віддаси його мені?! — Лейла задерла підборіддя й виклично дивилася йому в обличчя.— Це мій шанс, розумієш? Мій шанс!
— Що за дурню ти верзеш! — заревів Тео.— Ти геть збожеволіла!
— Так, і доволі давно! — засичала дівчина.— А тепер веди мене до нього!
— Лейло,— обличчя Тео набуло майже благального виразу.— Я не можу цього зробити!
Вигнанка люто зціпила зуби. Вона вже майже відчувала, як її ніж врізається в плоть Оздеміра. Як у його очах завмирає жах. Він знає. Він знає, за що.
— А це трохи образливо, коли тебе недооцінюють.
— Подивися на мене,— Тео важко видихнув і взяв її обличчя в долоні. Його темні очі палали, наче в лихоманці.— Ти не розумієш. У нього там ціла армія. Як я можу віддати тебе на неминучу жахливу смерть? — він ніжно торкнувся великим пальцем її рубця.— Ніколи.
Його тон чомусь зачепив її. Лейла накрила його руку своєю і потерлася щокою ос його долоню.
— Тео... Я повернулася сюди з Сибіру. Я витримала холод, голод і такі муки, ще тобі й не снилися. Я тренувалася кожен божий день у надії, що колись опинюся достатньо близько до нього, щоб помститися.
— Годі цих нісенітниць,— відрубав Яблонський.— Це неможливо. Але ми маємо вигадати, як витягти звідти дівчину. Я готовий посісти її місце...
— Добре, що ти готовий, але прикрість у тому, що Оздемір тебе не хоче, він хоче мене. І ти там казав щось про нісенітниці.
— Я тебе йому не віддам! — люто видихнув Яблонський.— Лейло, ти повинна знати, що я...
Тео нахилився до її обличчя. Лейла звикла бачити в його очах гнів, ущипливу насмішку або хіть, але те, що вона побачила зараз, налякало її по-справжньому. Дівчина скинула його руки й відскочила.
— Не кажи того, про що пізніше пошкодуєш,— перемагаючи сухість у роті, пробурмотіла вона.— Не смій. І ще. Я тобі не іграшка. Я не лялька і не паровозик на ланцюжку! Я сама розпоряджаюся собою!
— Ти не тямиш, про що кажеш! Навіть я не впораюся в такій ситуації. Ніхто не впорається! А ти — всього-на-всього жінка.
— Дуже сподіваюся, що Оздемір думає так само,— посміхнулася Лейла.
Яблонський похитав головою. Він ледве дихав. Лейла розуміла: хай що вона зараз казатиме, хай як намагатиметься переконати, він не зможе її відпустити. Вона могла поводитися жорстко, навіть жорстоко, вдягати чоловічий одяг, кидати свої ножі, але він усе одно бачив у ній лише жінку, слабку й беззахисну. Саме таких його, аристократа, змалечку привчали захищати й берегти. Все його єство протистояло цьому рішенню, і як би вона не наполягала, Тео не міг відправити її у в’язницю до кровожерливого недолюдка.
Він її не відпустить. Ніколи.
— Ні.
Лейла стомлено похитала головою.
— Простіше було б сперечатися з віслюком, ніж з тобою,— зітхнула вона.— Мені дуже шкода, що ти не віриш у мене.
— Я вірю, але не дозволю тобі вкоротити собі віку.
Лейла підступила до нього і ніжно торкнулася його плечей. Божевільний блиск в очах Яблонського потьмянішав, хоча погляд залишався напруженим.
— Я не знала, що так багато для тебе важу.
Він насупився, тоді посміхнувся. Лейла облизала губи і потягнулася до нього. Тео відвів погляд, намагаючись уникнути її впливу, але його рухи уповільнилися, і якоїсь миті він припинив чинити опір. Лейла штовхнула його до ліжка. Яблонський слухняно опустився на матрац, і вигнанка вляглася зверху, міцно обхопила його, засипаючи його шию поцілунками. Її пальці ласкаво куйовдили його волосся.
— Припини,— видихнув він.— Не зараз.
— А я хочу зараз.
Яблонський спробував відмахнутися, але Лейла зловила його руки й обережно завела йому за голову. Його очі розширилися від такого нахабства. Дівчина схилилася до його губ. Його погляд помутнів, дихання збилося.
Так, Тео міг би вбити її в чесному поєдинку, він стріляв краще, ніж вона кидала ножі. Та Лейла знала, коли саме він втрачає концентрацію. Тоді, коли вона обіцяє йому те, чого він ніколи не матиме, хай скільки ночей вони проведуть разом.
Секунда. Цього достатньо.
Лейла притиснула його зап’ястки до спинки ліжка і захлопнула кришку, приховану в поточеній міллю велюровій шторі балдахіна. Раз — і він полонений. Наче в колодках.
— Лейло! — заревів Яблонський.— Що ти робиш?!
— Мої смаки доволі специфічні,— реготнула вона і злізла з нього, застібаючи ґудзики на сорочці.— Мені дуже шкода, але Оздемір мені потрібен більше, ніж твоя турбота.
Лейла вийшла з кімнати і заблокувала вхідний люк. Машинально спробувала намацати руків’я ножів на корсеті, але вона була без звичної амуніції, та й Оздемір, авжеж, зробить усе можливе, щоб обеззброїти її до того, як почне свою пекельну виставу. В халяві її чобота ще залишався довгий мисливський ніж, але вона не мала сумніву, що його відберуть Оздемірові посіпаки. Тоді лишиться лише один — маленький кинджал у підборі.
І лише вона. Сама проти вурдалака та його армії.
Серце калатало до нудоти, ніби всередині працював чужорідний механізм. Вирішувати все потрібно швидко, поки Яблонський не розніс до бісової матері спинку її ліжка й не вибив люк у марних намаганнях урятувати її від самої себе. Шкода, він так і не повідомив, де саме має відбутися обмін, але найбільш імовірним місцем здавався Австрійський міст — центральний міст Леобурга, що з’єднував Аристократичний район із зайнятою ворогом частиною Робітничого району. Ймовірно, саме туди Оздемір і відпровадить Джекі. В тому, що він справді обміняє дівчину на неї, Лейла не сумнівалася. Цей упир зробить усе, щоб урешті-решт здобути її.
Вигнанка увійшла до штабної. За столом сиділи вигнанці.
— Що це в дідька значить? — промовив Матей.— Це неправда! Хтось бачив Агнесу?
— Гадаю, нам потрібно запитати в Теодора,— знизав плечима Марсело Мотта.— Де він?
— Учора його покликала ота,— процідив крізь зуби Матей.— І більше я його не бачив.
— Негайно знайдіть його. І заради Бога, відішліть уже людей на пошуки Агнеси!
— Ні.
Вигнанці здригнулися й обернулися до дверей. Лейла зайшла до кімнати. Матей схопився з місця, його кулаки були стиснуті.
— Що ти тут робиш?!
— Ви отримали телеграму від Оздеміра? — вимовила вигнанка, тамуючи сухість у роті.— Він каже, що Агнеса в нього. І він готовий обміняти її на мене. Правильно?
Мотта зблід, його обличчя витягнулося, рот розтулився.
— Звідки ти...
— Неважливо, звідки я знаю. Це правда. І Яблонський вам не допоможе. Зате можу допомогти я. Я згодна на обмін. Де він призначив зустріч?
— Десята ранку, Австрійський міст.
— Чудово,— Лейла коротко посміхнулася Матею.— Ходімо. І якнайшвидше.
— Де Тео? — насторожено запитав Мотта.— Ми не можемо приймати такі рішення без його згоди. І треба сказати Давиду...
— Не треба турбувати Давида, він ще, певно, не при собі,— швидко промовила Лейла й одразу затнулася, помітивши, як перемінилися обличчя вигнанців.— Тобто... навіщо вам Давид чи Яблонський?! Ми гаємо час! Ви хочете чекати на рішення вождів, навіть якщо це коштуватиме Агнесі життя? Мені треба до Австрійського мосту!