— Навіщо ж ти... навіщо ти це зробила...
Кілька секунд вона невідривно дивилася йому в обличчя, а тоді її погляд затуманився, величезні чорні очі оскляніли.
— Яблонський! — люто засичала йому на вухо Ґрета і схопила за комір.— Хутко!
Пролунав вибух, залу сповнив густий ядучий дим. Данило спробував підняти тіло Казумі, але Ґрета потягнула його до виходу, й потік переполоханих людей, що в паніці збивали крісла, топтали шлейфи суконь і збивали з ніг забарливих невдах у дорогих смокінгах, поніс його геть, наче гірська річка.
— Замах на цісаря! Рятуйте його величність!
Нарешті вони вирвалися з димної зали. Данило оглух і осліп. Перед очима досі стояло обличчя Казумі, беззахисність її маленьких рук, жах у згасаючому погляді. Вона думала про Лейлу. Вона хотіла переказати їй щось, але не змогла. І вона ніколи не повернеться до Леобурга, бо він кинув її тіло там, на полі бою.
— Дивися!
Попереду серед пір’я і циліндрів промайнула голова Зінкевича. Він роззирнувся. У натовпі вигулькнув один з агентів і махнув рукою. Цісаря в коридорі вже не було. Але Данило раптом помітив попереду знайомий силует.
Елвір Дем’янич. Цісарська охорона геть забула за нього, рятуючи від небезпеки свого патрона.
Данило кинувся вперед, розпихуючи ліктями переполоханий натовп. Зінкевич і один з агентів метнулися йому напереріз. Дем’янич пірнув до гардеробу — в кінці вузького і темного закутка були непримітні двері для фурманів.
Дядько Іван відчайдушно смикав ручку, але там було замкнено. Данило заскочив слідом за ним, затуливши собою світло з коридору. Радник цісаря повільно обернувся. Його зацьковані, божевільні від жаху очі здивовано розширилися.
— Я вас знаю?
— Привіт, дядько Іване,— посміхнувся Данило та вгатив йому по голові руків’ям револьвера.
Розділ 15
Найдовша ніч
Федя здригнувся. Якусь мить його наче сповнювало світло — приголомшливе, неконтрольоване світло, яскравіше за сонячне сяйво, світло, що випалювало всі думки й почуття. Лише за кілька секунд він здогадався, що хтось підніс до його обличчя лампу. Крізь гостре сріблясте сяйво проступило синювате обличчя Лугіна.
— Схоже, ти трохи перестарався, друже,— пробурмотів поліціянт.— Він так довго не протягне.
— Я — людина маленька,— пролунав другий голос збоку.— Мені наказують — я виконую.
— Нам потрібна інформація, а не біфштекс, а цей уже навряд чи може розмовляти!
Федя відчув, як Лугін торкнувся його підборіддя і повернув його голову. Очі набрякли так, що практично не розплющувалися, він уже кілька годин висів на ланцюгах біля стіни. Дивно, але Федя не відчував болю, хоча й розумів, що його тіло має палати вогнем і битися в конвульсіях. Хлопець не відчував нічого, крім настирливого бажання позбутися цього клятого світла, що нищило його мозок, просочувалося під шкіру і роз’їдало нутрощі, наче кислота. Його сприйняття світу огрубіло, стало тваринним — Федя не розбирав слів, не міг розмовляти і, якби не ланцюг, що тримав його, звалився б на підлогу, наче потовчений шмат м’яса.
— Здається, отямився,— констатував Лугін.— Дай йому відпочити години зо дві, а тоді продовжуй.
— Пробачте, пане ротмістре,— промовив голос.— Я маю інший наказ.
Поруч щось затріскотіло, заблискотіли спалахи, і Федине тіло пронизав жахливий біль, м’язи скрутило судомою. Щелепи звело, в роті знову з’явився огидний кривавий присмак.
— Стривай! — Лугін стояв десь близько, але Феді здавалося, що він чує того з підземелля. Інтонація ротмістра була майже благальна.— Пане Яблонський, я не допоможу, якщо ви не співпрацюватимете!
Федя бачив перед собою лише очі. Яскраво-зелені, з золотистими блискітками. Вони затьмарювали і сліпуче світло, і сині потворні обличчя, і спалахи електричного кийка. Він уже й забув, хто саме так дивився на нього, але мав у понівеченому тілі примарне відчуття тепла. То був наче спогад з дитинства, наче крапля дощу пекучого літнього дня. Цей хисткий місток до життя — єдине, що йому залишилося.
Лейлу лихоманило, м’язи, напнуті, наче струни, млоїло від напруження. Руки в ланцях затерпли, але вона поки що не збиралася визволятися. Спочатку слід дочекатися Оздеміра. Чому ж він ховається? Чому не приходить до неї, не заводить свої пекельні пестощі? Думки плуталися, вона відчувала, як залишки здорового глузду полишають її. Навіщо вона пішла на це? Чому їй так кортить померти? Якась її частина палко прагнула смерті, що здавалася їй значно привабливішою за цю нескінченну безодню люті й мороку, в якій вона захлиналася вже кілька років. Вона пішла, щоб якнайшвидше позбутися цього почуття. Вона не може програти цей бій. Бо навіть якщо їй не вдасться перемогти свого ворога, нагородою для неї стане смерть.
День згасав, поволі змінюючись на бузкові сутінки. Крізь ґрати в камеру зазирав напівпрозорий місяць. Лейла чекала так довго, що страх майже минув. Десь у глибинах в’язниці хтось кричав. Спочатку голосно, потім було чути лише здушені стогони, а тоді все стихло. Перед очима промайнули картини: Федя, якого катували в буцегарні, Тео, який помирав від чужих мук. Дівчина затремтіла від ознобу, але її думками знову заволодів леобурзький очільник-утікач. Чому ж він не йде до неї? Чи вже настільки впевнився у власній перемозі, що залишив її на десерт?
У коридорі хтось закашлявся, брязнули ключі. Лейла підійшла до дверей.
Охоронців було двоє. Розмовляли російською.
— Розколовся?
— Ти його бачив? Навіть якщо захоче — вже не розкаже.
Вони помовчали, тоді другий голос глузливо пирхнув:
— Не розумію, нащо вони катують бідолаху, якщо наші прийдуть от-от.
— Воно, звісно, так, але з його інформацією точніше...
— Трохи запізно йому розповідати,— хрипуче зареготав другий.— Може, й помилували б, якби щось корисне сказав, а так — клямка запала, як-то кажуть. До ранку наші все одно зрівняють їх із землею.
Охоронці відійшли від дверей. Лейла глибоко вдихнула. Зовні щось відбувалося, але що саме? «Зрівняють їх із землею». Вона підштовхнула хисткий столик ближче до стіни і влізла на нього. Тепер вигнанка бачила сумні поля з ріденькими гайками, що оточували леобурзьку в’язницю. Попереду в сутінках вбачався якийсь рух, подекуди темряву прорізували спалахи блідого світла. Аби краще розгледіти, дівчина притулилася до холодних ґрат. І раптом зрозуміла, що старі грубі стіни в’язниці трусяться, наче хворий у пропасниці, а те, що вона спочатку вважала за нічний туман, виявилося пелехами густої, важкої пари від сотень машин, що рухалися.
Лейла вдихнула, але видихнути не змогла.
На Леобург повзли танки. Не один і не два, як раніше. Вкриті товстим шаром броні гіганти перемелювали гусеницями тьмяну траву і грудки мерзлого ґрунту, лишаючи чорні смуги на припорошеній снігом землі. Старовинний дуб, що виріс тут значно раніше за Леобург, затріпотів, наче тростина, коли поруч з ним, майже торкаючись бронею, проскреготів російський «ведмідь».
А тоді й у небі, десь над темними хмарами, заревли мотори.
Під Лейлиними ребрами закололо, тільки-но вона звела погляд угору.
Танки ніколи не приходять самі. Їм прокладають дорогу бойові дирижаблі.
— Один... два... три...— в горлі пересохло.— Десять...
Оздемір міг розповідати про добровольців з російської громади все, що заманеться, але сьогодні їх атакувала Росія.
Бузкові сутінки швидко поглинала густа чорна імла, сестри-жалібниці запалювали лампи. Джекі втратила лік часу. Вона ані на мить не полишала Тео. Його судомило, потім він задихався, тоді складався навпіл і гарчав від болю, але згодом затихнув. Так він і лежав уже кілька годин, і тільки слабке дихання свідчило про те, що він — а отже, і Федя — ще живий.
Джекі довго лежала поруч, обійнявши Тео однією рукою і притиснувшись до його плеча, і жадібно ловила ледь відчутний стукіт серця, а тоді її долоні торкнулася Катажина — Джекі кликав лікар Шварц, і вона неохоче підкорилася. Лише б не радили їй відпочити.