Джекі пересувалася, наче вві сні. Її худі білі руки у тьмяному газовому світлі здавалися прозорими і працювали майже без її участі — перебинтовували, підтикали подушки, витирали піт з чола пораненого. Вигнанці з подивом роздивлялися її коротке скуйовджене волосся, яке раптово змінило чорні чепурні локони, але вона не збиралася нічого пояснювати. Допомагаючи леобурзьким лікарям, Джекі знемагала від люті й роздратування. Нащо вони забрали її? Вона має бути з Тео. Вона повинна бути там., коли він... Дівчина похитала головою, відганяючи безжальні думки, і зиркнула на матрац. Тео лежав у тій самій позі, Катажина прикладала до його чола вологий бинт. Джекі рвучко стягнула з обличчя маску і вдихнула вологе повітря собору. Раптом вона відчула, що задихається. І тоді побігла.
Джекі бігла гвинтовими сходами так, ніби її переслідував вогонь. Вона заскочила на оглядовий майданчик і притулилася до шорсткої кам’яної стіни. Вітер шарпав поділ її сукні, влітав у легені й обпікав холодом, вона жадібно хапала крижане повітря, але ніяк не могла надихатися, ніби горло стискала чиясь рука.
На краю майданчика сидів Аслан. Він бурмотів молитву, покірно схиливши голову, і в цьому видовищі було щось магічне — застигле місто, оповите молочною імлою, наче саваном; тривожні хмарки, що плинуть на тлі повного місяця, і самотня постать, яка молиться на краю світу Вигнанець підвівся, згорнув килимок і обернувся до Джекі.
— Вибач...— прошепотіла дівчина.— Я не хотіла заважати.
Він хитнув головою, тоді обернувся до міста, ніби звертався до нього.
— Неспокійно. Занадто тихо. Сьогодні буде дуже, дуже довга ніч.
Від його голосу руки Джекі взялися сиротами. Аслан говорив так рідко, що Джекі здавалося, ніби вона відчуває вагу кожного його слова. Вона соромилася заговорювати до нього перша, але і втекти не дозволяв інтерес, що дзижчав усередині, наче оса в банці.
— Та і нехай. Я щодня готуюся. Але все одно боюся.
— Чого?
— Смерті. Страшенно боюся вмирати.
— Краще бійся жити неправильно.
Коліна підігнулися, Джекі сповзла по стіні, опустивши важкі гарячі повіки. Аслан усівся навпроти, схрестивши ноги.
— Воїн помирає, стискаючи в руках зброю. І судного дня він ітиме поруч з пророками, і рани його сяятимуть яскравіше за золото.
Аслан замовк. Джекі хотіла щось запитати, але голос зрадив їй. Зі сходів війнуло вогким затхлим повітрям, ніби дихнула сама смерть. Джекі завмерла, а в глибині міста раптом почувся дивний звук. Бам-бам-бам. Так далеко, ніби пульс самої землі. Чи їй здалося? Повітря на мить сповнилося гіркувато-солодкого аромату. Мускус? Усе зникло, коли Аслан порушив тишу:
— Полеглий воїн має право забрати з собою в рай сімдесят душ. Тих, хто йому дорогий. Смерть за свою землю — не покарання. Це найвища нагорода.
— Ти воюєш, щоб померти?
— Жодна війна не починалася заради життя. Я воюю, бо вони забрали в мене одну Батьківщину, і я не можу втратити і другу.
Леобург тривожно мовчав. Може, вони всі вже давно мертві, просто не встигли цього зрозуміти? Коли це сталося? Коли танки Оздеміра знищували вогнем і отруйним газом усе живе на своєму шляху? Чи коли нізвідки, розриваючи бетонні стіни і підлогу, харкаючи грудами землі, просто у їхню штабну вкрутилися сталеві бури субтерини? Чи коли Джекі тягли до мосту, а Федя залишився позаду, так близько і водночас так невблаганно далеко? Джекі звела погляд на свого співрозмовника, що спирався на тубус французького ракетомета.
— Ти забереш мене, Аслане? Обіцяєш?
Він ледь помітно всміхнувся. Й усмішка ця була така блаженна, ніби він бачив не її, а позолочену, іскристу браму раю.
З боку річки знову глухо загупало. Аслан із Джекі водночас здригнулися. Це не було схоже на звичну нічну канонаду, обопільну стрілянину, щоб позбавити ворога сну. На лівому березі, ховаючись за сивими пасмами туману, щось рухалося. Виразно гуркотіли мотори, чулася лайка та крики. Біля Ярмаркової площі застрекотів кулемет.
— Трясця...
У голові Джекі заметушилися думки, одна страшніша за іншу. Федя... вони змогли вибити інформацію? Чи, може, він уже... мертвий?
— Саме про це я й казав,— холодно констатував Аслан.
Їхня оборона хистка, командний склад майже втрачено. На що сподіватися?
— Що мені робити?! — вигукнула Джекі.— Як я можу допомогти?!
— Допомогти... ти не допоможеш. Хіба якщо зможеш воскресити Яблонського,— Аслан закинув на плече ракетомет.— Попередь чергових унизу. А тоді сховайся. Це найкорисніше, що ти можеш зробити.
Джекі бігла донизу, не розбираючи сходинок. Вона хапала за рукава людей, кричала, вказувала нагору, а звуки вибухів дедалі гучнішали й чіткішали. Джекі пролетіла через неф собору, кинулася до Тео й упала навколішки. Він нерухомо лежав горілиць. Дівчина завмерла і не могла вдихнути. Він... він дихає? Чи...
Груди Яблонського ледь помітно здійнялися, він важко видихнув.
— Тео... Тео, ріднесенький,— Джекі взяла його обличчя в долоні й поплескала по щоках.— Отямся. Будь ласка. Отямся.
Він сіпнувся й поволі розплющив очі, але погляд був каламутний, здавалося, він нічого не бачив.
— Тео, біда. Вони наступають.
Яблонський кілька разів сонно кліпнув, але Джекі не була впевнена, що він її розуміє.
— Починається штурм. Ти нам потрібен.
— Я... я не...
— Ні, послухай,— урвала вона його.— Ти можеш... нам допомогти. Встанови ширму.
Джекі відчула, як Тео завмер, нарешті усвідомивши, що вона пропонує. Він розтулив рот, ніби хотів вимовити щось уголос, але не наважувався.
— Але ж тоді він... може...
— Так,— схлипнула Джекі.— Він може не витримати болю й померти. Але ти принаймні матимеш шанс щось зробити.
— Я не можу... я вже не зможу...
— Можеш. Я допоможу,— вона щосили вщипнула його.— Відчуваєш? Це твій біль. Сконцентруйся.
— Женю...
— Ану ж! — люто вигукнула вона.— Як тебе звуть?!
— Женю, я нічого...
— Ану ж, хай тобі чорт, Теодоре Пйотре Яблонський! — вона витягла з його халяви ніж і вколола його долоню.— Ти це відчуваєш?! Відчуваєш?!
Тео важко дихав, з грудей вихопився стогін. Хлопець заплющив очі та зціпив зуби. Джекі люто стерла зі щік сльози і стиснула його руку. Біль допомагав йому. Яблонський повільно, крок по кроку, повертався у власне тіло і розум. Джекі могла лише уявляти, який саме спогад він обрав, щоб остаточно відокремити свою свідомість від Фединої, але це було щось неймовірно могутнє, спогад, який тримав його за душу і мав над ним виняткову владу. Тео глибоко вдихнув і ворухнув плечима. Джекі підвелася і застигла над ним. Хлопець повільно сів. Кілька секунд він мовчки сидів, охопивши долонями голову.
— Сподіваюся, ти розумієш... що накоїла... що ми накоїли...
Джекі відчула, як до горла підкочується нудота.
— Стули пельку і знайди Аслана. Ти йому потрібен.
Вона схопила його куртку, яку раніше принесла Катажина, і накинула йому на плечі. Тео підвівся з матраца і непевною ходою пішов до виходу, навіть не глянувши на неї.
— Лягай!!!
Тео впав на крижану бруківку. Десь у темряві просвистів снаряд, і будівлі на Михайлівській площі здригнулися від потужного вибуху. Навіть громаддя собору, здавалося, підстрибнуло і застогнало. Тео повільно звів погляд. Попереду за будинками щось палало — заграва висвітлила велетенський стовп куряви в повітрі. Тільки-но він зібрався підводитися, праворуч знову вигукнули. Тео зіщулився і обхопив руками голову. Новий вибух прогримів десь поблизу Соборної вулиці — можливо, навіть влучили в маєток Яблонських.
Тео підвівся з бруківки й обтрусив з одягу чорний від кіптяви сніг. Негайно треба побачити всю картину. Потрібно опинитися вище. Він поглянув на собор.
«Freiheit oder Tod».
Обвуглений, пошарпаний плакат досі висів уздовж стіни. Тео швидко вибіг гвинтовими сходами й опинився на оглядовому майданчику.