Вона лежала на голій землі, вгорі коливалася від вітру брезентова стеля похідного намету. Газова лампа над входом світила їй просто у вічі. В голові паморочилося. Джекі змусила себе сісти, тамуючи нудоту. А тоді побачила гору людських тіл.
Вони лежали одне на одному, заповнюючи весь простір намету. Військові, цивільні. Леобуржці, вигнанці, солдати ворожої армії. Дехто ще дихав. Дехто вже застиг у неприродній позі. А один дивився просто на неї, і його вуста ворушилися. Він просив води.
У них замало медиків, щоб надати допомогу всім. А вона ж була готова до цього. Думала, що готова.
Джекі хотіла закричати, але не змогла. Її раптом знудило, вона спробувала підвестися й вискочити з намету, але впала. Тіло не слухалося, в голові розлунював дзвін, ніби знову бив на сполох Михайлівський собор, і дівчина не знала, чи був реальним цей звук чи лише ввижався в шаленстві інших моторошних звуків — звуків реального світу, що існував за зеленою запоною.
Посвист бомб. Постріли. Вибухи, вибухи, вибухи.
Ворожий солдат більше не шепотів і закляк з розтуленим ротом, так і не дочекавшись води.
Імперії цікавляться лише живими. Мертві їм байдужі. Вони міряють велич територіями, а людей — бойовими одиницями. Тож поки ти можеш нести зброю, ти їм потрібен. А коли ти перетворюєшся на купу м’яса з розірваними легенями, про твою агонію миттєво забувають. І байдуже, у що ти вірив і чого прагнув. Ти — лише купа кісток на згарищі.
Джекі перевернулася на живіт і так-сяк поповзла до виходу. Ноги затерпли, вона їх практично не відчувала. Дівчина відгорнула запону намету, в обличчя війнув крижаний прокопчений вітер з дрібними голками снігу.
— Це... це ж Агнеса!
З темряви вигулькнули нечіткі плями, до неї хтось біг. Навколо було забагато простору, Джекі не розуміла, де опинилася,— здавалося, намет стоїть десь посеред голого степу, але за мить вона побачила розжарені руїни Леобурзького класичного університету.
І кілька зруйнованих вулиць поруч з ним.
Раз по раз якесь із перекриттів завалювалося всередину, здіймаючи в повітря стовп жовтогарячих іскор. Почорнілі зруйновані стіни з німим докором дивилися в небо, наче благаючи про вищу справедливість.
— Де Тео?..
Її вклали на шмат брезенту, підхопили й понесли. Хтось підтримував їй голову. Від постійного гупання вибухів вивертало нутрощі.
— До підвалу її! До підвалу! Де лікар Шварц?!
Університетський сад був завалений камінням, величні вежі склалися у дві безформні купи. Її несли двоє леобуржців, на їхніх рукавах виднілися червоні хрести. Вони перемовлялися: один говорив російською, другий відповідав німецькою. Темне небо змінилося на кам’яну стелю. Дівчину поклали на стіл, газова лампа розгойдувалася над головою, відкидаючи химерні тіні. Над нею схилилося обличчя лікаря Шварца, він світив ліхтариком їй в очі, про щось запитував, але Джекі його не чула, її свідомість захопила єдина думка: де Тео. Що з ним. Де він. Де, де, де, чорт забирай! Їй нестерпно кортіло побачити його, стиснути долоню, відчути, що він — а отже, і Федя — досі живий.
— Агнесо! Агнесо, ви мене чуєте?
— Пустіть мене...— жалібно простогнала вона.— Мені треба...
— Люба моя, вам не можна підводитися!
Джекі спробувала сісти, але її вклали назад силоміць. За секунду вона відчула укол у плече — перш ніж устигла запротестувати. Світ утратив чіткість, світло потьмянішало, і дівчина провалилася у глибокий важкий сон.
Лейла проходила через різнобарвний натовп у бальній залі, залитій світлом свічок і газових світильників. Пір’я, посмішки, блискітки. Дівчина відчувала надмірно затягнутий корсет на своїх ребрах і колючу важкість маски з павичевого пір’я на обличчі. Вона була вдягнена в червону сукню з незвично короткою спідницею — ноги обмаював крижаний протяг. Вигнанка повільно просувалася між вибагливо вбраних гостей, але не чула ні музики, ні розмов. Атмосфера ставала дедалі гнітючішою. А тоді вона побачила його.
— Оздеміре!
Лейла здригнулася й отямилася. Й одразу ж із криком відсахнулася.
Вона лежала за кілька сантиметрів від провалля. Замість даху і стіни камери — небо, з якого сікло снігом. Інша частина кімнати — саме та, куди відлетів Оздемір від її удару,— була завалена камінням. Його зовсім не було видно. Двері були замкнені. А за її спиною на стіні досі висів Федя. Він не рухався і здавався геть чорним — шкіра потемніла, наче дерево у воді. Лейла затремтіла і відвернулася. Він не здавався живим.
Господи, що ж тут сталося?
Лейла застібнула сорочку й обережно підповзла до урвища. Внизу догоряли рештки якогось літального апарата, може, навіть двох. У повітря злітали іскри, по землі розкидало частини фюзеляжу, крил, линви... вона бачила, що стається з дирижаблями, коли вони спалахують у повітрі, а їхній боєкомплект детонує на землі. Після вибуху на площі Чорного завалився один з будинків. А тепер вибуху не витримала леобурзька в’язниця.
Десь у кам’яних нетрях напівзруйнованої фортеці лунали крики.
Саме час забиратися звідси, Лейло.
Але вона стояла, наче спаралізована, дивлячись на купу каміння саме в тому місці, де мало би бути тіло її ворога.
Він загинув. Здох. Сконав. Нема сенсу гаяти час на пошуки. Тікай.
Ні, дідько забирай, вона має впевнитися в тому, що ця мерзота мертва. Лейла збиралася підступити до купи каміння, щоб бодай намацати Оздемірову ногу, витягти тіло й побачити його на власні очі, але раптом вловила ледь чутний стогін позаду.
Не дивися. Не дивися. Не дивися. Просто тікай звідси.
Вона обернулася до Феді. У вухах дзвеніло після вибуху, вона могла помилитися.
Життя або смерть. Так просто, правда? Він обрав не тебе, але саме ти можеш його врятувати. Або можеш відкопати свого лютого ворога і, якщо він раптом живий, добити його, насолоджуючись помстою.
Дівчині заціпило. Перед очима з’являлися і зникали яскраві картини: льох, ланцюги, залізні нари, кайдани, кров, подряпаний поріг. І чорні, чорні очі, що нависають над нею, закочуючись в екстазі.
Але якщо Федя помре, тоді помре й...
— Чо-о-орт,— застогнала Лейла і кинулася до Феді.
Він здригнувся, коли вона торкнулася його щоки, але розплющити очі не зміг. Над його повіками нависали величезні фіолетово-чорні гематоми.
— Федю, Федю, Федю,— вона поплескала його по обличчю.— Тебе викликає Земля! Нам треба валити звідси. Чуєш мене?
Він нічого не відповів.
— Агов, тобі язика часом не відрізали? — стурбовано запитала вона, зазираючи йому в обличчя.
— Ні...
— От і добренько. Я заберу тебе звідси, але ти маєш мені допомагати, бо я твої дев’яносто кілограмів на собі не потягну.
— Вісімдесят... п’ять...
— Та ти шо. Мені одразу полегшало!
Лейла розпачливо озирнулася. Поплічник лишив Оздемірові ключі перед тим, як пішов. Вони лежали на столі. Каміння розкололо стіл навпіл. Лейла мацала підлогу, натикаючись на каміння, поки щось не брязнуло під її пальцями. Ключ. Один, другий — це воно! Вона обережно потягнула їх до себе.
Дівчина спробувала кілька разів, доки не дібрала ключ для своїх кайданів, і нарешті звільнилася від ланцюга, що обтяжував праву руку. Тоді кинулася до Феді.
Тільки-но вона розімкнула кайдани, хлопець безсило звалився на підлогу.
— От же ж курка дурна. На біса він тобі здався,— бурмотіла Лейла, намагаючись звести його на ноги.
— Лейло, тікай... залиш... Не треба...
— Стули писок, рядовий Раяне,— просичала вона, натягуючи на нього брудну сорочку.
Федя так-сяк звівся на ноги і навалився їй на плечі. Дівчина закотила очі в німій люті на саму себе. Бісове лайно. Вони ж обоє загинуть! Лейла приміряла кілька ключів, перш ніж один з них відімкнув двері камери. Вони насилу вийшли у коридор.