— Пане Дем’яничу, час спливає. Нам потрібна ваша відповідь.
— Я згоден,— кивнув дядько, дивлячись в очі Данилові.— Я покажу вам, де схована установка.
Ніч здавалася нескінченною. Тео дивився на вулицю у вогні. Сніг сипав на охоплені полум’ям танки, на мертвих і живих, і перетворювався на воду на розпеченій цівці його гвинтівки. Вулиці були засипані крихким зіпсованим залізом і залиті кров’ю. Ось уже кілька годин вони стримували настирливі спроби прорвати оточення. Сили і набої закінчувалися. Незабаром сюди посуне ціла армада, і Леобург остаточно перетвориться на згарище — захисники змогли викинути кілька фокусів, але ж сили нерівні. Маленький горішок тріщав у лещатах величезної імперії, і по його шкаралупі вже побігли тріщини.
Хтось торкнув Тео за плече. То був Аслан.
— Вони зосереджуються на тому березі. Поки що не переправляються, але, гадаю, ранку вони не чекатимуть.
— Кілька годин ще поживемо.
З пробитої снарядом діри в підлозі вистромилася голова одного з добровольців.
— Там прийшов парламентер. Вони просять зупинити вогонь. Хочуть зібрати тіла і вийти з Аристократичного району.
Тео глипнув на Аслана. Той ледь помітно ворухнув кошлатою бровою.
— Коли вони прийшли до мого краю, мій брат пішов воювати,— повільно вимовив вигнанець.— Їх з побратимами оточили в маленькому селі високо в горах. Вони не збиралися здаватися, бо такі, як ми, не здаються. Але під ранок, коли стало особливо скрутно, попросили випустити старих, жінок і дітей.
Аслан замовк, дивлячись кудись у в’язку темряву за вікном.
— Тільки-но люди вийшли з села, їх знищили. Всіх до останнього. А тоді й село спалили разом із захисниками. Мій брат загинув, нехай Аллах простить йому гріхи,— він перевів погляд на Тео, його обличчя здавалося вирізьбленим з каменю.— Вони прийшли сюди вбивати. Вони знали, на що йдуть. Я не випущу їх звідси.
Тео задумливо стиснув губи. Агнеса називала Леобург містом «для тих, кому затісно в своїй країні». Але він став притулком і для тих, кого з власної країни витіснили. Яблонський обернувся до солдата.
— Ти чув.
Той кивнув і зник у провалі. Тео хотів підповзти ближче до вікна, але цієї миті в його голові ніби щось вибухнуло. Він відчув різкий біль. У його свідомість увірвався голос. Жіночий голос.
«...витягне нас звідси, я поїду з ним до Вайомінгу. Я зроблю все, що він схоче...»
Тео кинуло в холодний піт, він зціпив зуби і загарчав.
Аслан підповз до нього.
— Chole-e-era,— простогнав Яблонський.— Що це...
— Що з тобою?
Тео важко ковтав повітря, не розуміючи, що відбувається. «Ширма» між ним і Федею, як і раніше, була на місці. Біль минув, він не помер, до того ж не чув Фединих думок. То звідки в його голові міг узятися жіночий голос?! Тео вражено закліпав.
— Я... якщо я зараз... дещо зроблю... ти зможеш вгатити мені якомога болючіше?
— Що?
— Вдар мене прикладом у живіт за сигналом.
— Що?!
Аслан недовірливо примружився і підняв гвинтівку, але Тео застережливо виставив руку наперед. А тоді прибрав «ширму».
Біль навалився на нього, наче стотонна брила. Яблонський зі страшним риком завалився на спину, стискаючи кулаки. Йому здавалося, що в тілі не лишилося жодної цілої кістки, жодного неушкодженого місця. Кортіло розірвати власні груди, щоб впустити в легені хоч трохи повітря.
Він лежав у якомусь льосі, чимось укритий. Щось тепле притискалося до правого боку... щось... або...
— Лейло,— прохрипів він.— Лейло...
— Уже бити?
— Запитай... де... ви... де... ви...
— У кого запитати? — Аслан дивився на нього з забобонним жахом.
— Я не бачу. Я не розумію...
Нещодавні Федині спогади водномить посипалися на Тео, як з рогу достатку. В’язниця, вибух, убитий кат, поліціянт... боротьба з поліціянтом. Він переслідував їх по п’ятах. Будівля з червоної цегли в Єврейському кварталі, поруч з човниковою станцією. Підвал. А тоді чорнота і самотній жіночій голос у його голові. «Нехай тільки витягне нас звідси...»
Їхня надія згасла. Якщо Лейла могла молитися, то він був тим самим, до кого вона молилася в ту мить.
— Бий!
Під ребрами розлився різкий біль. Тео закашлявся, але відчуття забрало всю його увагу, і він миттєво підняв «ширму» від свідомості двійника. Кілька секунд він нерухомо лежав на спині, а тоді розплющив очі.
— Дякую.
Аслан мовчки сидів над ним, міцно стискаючи гвинтівку. Тео кліпнув і підвівся, спираючись на стіну.
— Я мушу піти.
— Піти? Куди?
— Мені треба.
— Яблонський... але ж ти командир. Не думаю, що це гарна ідея.
Тео простягнув вигнанцеві свою гвинтівку і провів рукою по кобурі, перевіряючи наявність револьвера. На місці. Тео поповз уперед. Аслан лише провів його похмурим поглядом.
— Спробуй протриматися якнайдовше.
Теодор Яблонський пірнув у провал між поверхами й дезертирував з поля бою.
Джекі вийшла зі шпиталю й накинула каптур. Голова йшла обертом, від болю темніло в очах. Вона пробиралася через руїни Академічного району якихось кілька хвилин, але здавалося, минула ціла вічність. Повз пробігали люди, але Джекі не впізнавала облич. Раптом позаду загуркотіло, і в небо вперіщив яскравий вогняний сніп — обвалилася покрівля однієї з будівель. Світло впало на обличчя вигнанця, що пробігав поруч. Матей! Джекі дивом устигла схопити його за край плаща.
— Агнесо?! — він витріщив очі, ніби побачив примару.— Що ти тут...
— Де Тео?
Вигнанець криво посміхнувся.
— Він зник.
— Він... що?
Матей потягнув її вбік, вони шугнули в укриття за сходами.
— Дві години тому він самовільно залишив позицію, більше його ніхто не бачив. Він утік!
Джекі вражено закліпала. Тео ніколи не вирізнявся особливою надійністю, але він не міг кинути солдатів без причини. Він знав, що, крім нього, допомогти леобуржцям більше нема кому. Майже всіх командирів було знищено ще до бою.
А раптом він... пішов по Федю? Всередині Джекі ворухнулася надія, але дівчина одразу ж приборкала себе. Федя надто далеко. Їх розділяє ціла армія. Джекі похмуро зітхнула.
— Я хочу потрапити на ту позицію і розпитати людей. Хтось має знати.
— О ні. Звідси ти ніяк туди не дістанешся.
— Має бути спосіб.
— Має,— погодився Матей.— Але це без мене. Я туди не полізу.
— Боюся, що це наказ.
Вигнанець нервово засміявся.
— Ти мені не командир. У мене взагалі немає командирів. Оздемір помилував вигнанців, тож ми тепер...
— То, може, ти перейдеш міст і допоможеш йому знищувати твоє місто, якщо він такий добрий?! — пирхнула Джекі.— Чому ти ще тут?
Хлопець кинув квапливий погляд у небо, хоча вгорі не гуркотіли мотори, і забурмотів:
— Тут усі, кого я знаю. Усі. Але вони не бояться вмирати. Як і ти. Стрибаєте під снарядами. Навіжені. Божевільні. Ви всі сказилися. А я — ні. Я не хочу помирати — мені ще зарано.
Головний біль посилювався. Джекі ледве трималася на ногах. Від вибухів у середмісті здригалася земля.
— Куди ти йдеш зараз?
— До Ратуші. Там мій брат. Хочу його забрати,— вигнанець люто стер з чола піт.— Яблонський правильно вчинив. Треба тікати. Цьому місту гаплик.
— Я думаю, він не тікав. Я піду з тобою.
Матей роздратовано видихнув.
— Вертайся до Університету!
— Ні, я хочу знати, що там відбувається.
— Прочитаєш уранці в газетах.
На сусідній вулиці гримнув вибух. Вони пригнулися, згори посипалися шматки відбитої ліпнини.
— Можливо, хтось таки бачив Тео. Мені треба знати, що з ним! Будь ласка!
Матей закотив очі.