— Яблонський дезертирував. Або вже мертвий. Ви всі схибнулися. Ви божевільні!
— Добре, що в нас є ти,— Джекі стиснула його руку.— Ясний Розум вільного міста Леобурга! А тепер ходімо до Ратуші!
Лейла втратила лік часу. Вона лежала під купою обгорткового паперу в цілковитій темряві. Початковий жах поволі минав, вона зрозуміла, що Федя живий. Іноді їй здавалося, що його м’язи скорочуються самі по собі, ніби він кудись іде, але хлопець дихав уривчасто і не приходив до тями.
Минуло кілька годин, надворі, певно, вже світало. Де той клятий Лугін? Чи пішов він з району, чи нишпорить поміж темно-червоних будинків, винюхуючи їх? Лейла перевернулася і поворушила затерплою рукою. Цієї миті вона дещо почула. Нагорі лунали команди, але слів вона не розбирала.
Лугін не ліз до підвалу, бо чекав на підкріплення.
Їх знайшли.
Серце підстрибнуло і закалатало в горлі.
Раптом Федя заметушився і спробував сісти, хоча його очі досі були заплющені. Він повільно вимовив:
— У якому ви... будинку... будинку... Два будинки...
Бідолашний марив. Лейла навалилася на нього і затулила долонею рота. Все її тіло тремтіло, наче в пропасниці, на очі навернулися сльози.
— Федю, любий, заради бога, тихіше. Мовчи. Мовчи!
Рипнули двері. Нагорі залунали голоси. Страх ніби витягав з Лейли нутрощі. Хтось спускався сходами. Ще хвилина і...
Нагорі гримнув постріл. Один, другий, тоді ближче. На сходинках почулося тупотіння, хтось скрикнув, наступний постріл гримнув у самому підвалі.
Запала тиша. Лейла боялася вдихнути. Все, що вона мала,— маленький ніж у підборі. Вона повільно ковзнула рукою до чобота і раптом зрозуміла, що її остання надія — сьомий ніж — зникла. Це кінець. Вона не мала жодної зброї. Хтось повільно просувався підвалом. Кроки зовсім поруч. А тоді з неї рвучко злетів обгортковий папір. Дівчина обернулася. В очі вдарило світло.
Їх знайшли. Їх знайшли.
Екіпаж колесив вузькими вулицями досвітнього Відня. Раз по раз вили сирени, з небес на землю спадали промені світла, рокотали мотори. Їх шукало все місто. Раптом екіпаж зупинився. Вони ніби застрягли десь поміж світами, навкруги була тільки сіра рідка темрява, суміш ядучої вугільної кіптяви і туману.
— Виходьте з екіпажа,— в руці Зінкевича з’явився револьвер.— Обоє.
Данило відчув, як його серце стискає крижана рука. Вони з Ґретою перезирнулися.
— Вашу участь завершено,— холодно вимовив Зінкевич.— Тільки-но ми отримаємо владу, Австро-Боснійська Імперія виконає свої зобов’язання щодо захисту Леобурга від зазіхань.
Дідько, їхній план пішов під три чорти! Вони вилізли з екіпажа, Ґрета нервово зиркнула на Данила.
Хлопець швидко оглянув противників. Їх було троє — Зінкевич і двоє агентів. Дядько кинув на Данила переляканий, зацькований погляд. Тео вклав би цих трьох з револьвера, але він... він не Тео, так.
Данило сунув руку в кишеню і намацав гладеньку поверхню люміноли, яку в готелі йому підкинула Ґрета.
Кров. Іскри. Дим. Йому згадалося, як витягнулося і скам’яніло обличчя Альберта, коли рідина з люміноли викрила кров на його одягу. Данило намацав у кишені складаний ніж. Біль полоснув пальці, хлопець відчув, як кишеня австрійського однострою стала вологою від крові. Ґрета зловила його погляд і здригнулася.
Данило вихопив люмінолу. Один помах ножа — і міхур вигнанської лампи розрізано. Люмінола спалахнула, з неї повалив густий ядучий дим з іскрами. Данило жбурнув лампу всередину екіпажа.
Гримнув постріл. Ще один. Ґрета скрикнула, впала на землю й перекотилася за ящики, зіставлені біля складу.
Данило схопив дядька за барки й витягнув з екіпажа. Дем’янич надсадно кашляв. Зінкевич вивалився з екіпажа, з-за ящиків гримнув постріл, і він впав на землю — Ґрета верескнула з несподіванки, не очікуючи влучити.
Данило не знав, що відбувається за його спиною, лише біг уперед навмання і тягнув Дем’янича за собою. Очі насилу розрізняли предмети, які проступали крізь матову темряву. Позаду гриміли постріли, лунала добірна лайка. Десь поруч завищала сирена.
— Стій. Зачекай,— прохрипів дядько.— Не можу дихати...
Данило привалив його до стіни і послабив вузол шийної хустки. Всередині палало. З сутінків виник силует Ґрети.
— Не зупиняйтеся,— дівчина важко хапала ротом повітря.— Бігом!
Над головами зарокотали мотори. Наближалися австрійські дирижаблі.
— Ми недалеко,— дядько тримався за груди.— За мною!
По землі вже нишпорили прожектори. Вони побігли, притискаючись до будівель, і за кілька хвилин опинилися біля великого ангара.
— Ми домовилися з австріяками, що я завжди контролюватиму, де установка,— пробурмотів Дем’янич, відчиняючи амбарний замок.— Учора я перемістив її сюди. Але вони про це вже знають.
— Навіщо перемістив? — Данило вдивлявся в мінливу імлу позаду.
— Бо після сутички з українцями на кордоні я боявся, що цісар кине на них установку і використає її на повну потужність. І тоді...
— ...кристали розрядяться, і вона перетвориться на купу заліза, а твій вплив на цісаря завершиться,— посміхнувся Данило.— А ти хотів дочекатися сутички Австрії з Росією. Ти хотів випробувати її в бою проти найсильнішого суперника.
Дядько кинув на нього красномовний погляд.
— Яблонський, трясця, ворушіться,— просичала Ґрета, перезаряджаючи револьвер біля дверей.— Не думаю, що я вдруге так блискуче стрельну!
Дядько насилу підняв засув і відчинив двері ангара. Вони пірнули всередину.
Дем’янич вибіг сходами до керма «великої риби» й почав переставляти важелі на панелі приладів. Данило рушив за ним, але мало не впав, коли мотор установки загарчав і вона здригнулася під ногами.
— Я бачив портал на Соборній,— промовив Данило.— Це ти створив? Оцією установкою?
— Що? — Дем’янич відволікся від керування.— Який у біса портал?
— Просто на вулиці! Не в маєтку!
— Не розумію, про що ти. Я не марную енергію на такі дурниці.
— Тоді звідки він там взявся?
— То, певно, ти сам і створив,— загарчав дядько.— Ти вмієш це незгірше за мене!
Данило здригнувся. «Гайнути б зараз у Романівку!» Ось про що він подумав тоді! Портал здався йому штучним, бо він сам його створив. Сам!
— Якщо я можу контролювати створення порталу, то можу і контролювати, куди він веде?
Дем’янич поглянув на нього, як на дурника.
— Гадаєш, австрійці б марнували стільки зброї на мої досліди, якби я закидав їхні танки кудись під метро «Позняки» в Києві? Вони поверталися на поле біля складів! Я з’ясував природу транслокальності, Даню! Портал у маєтку Яблонських не можна змінити, він природний, але власні я контролюю сам!
Ґрета підійшла до установки, її очі схвильовано блищали. Дівчина кинула Данилові другий револьвер. У барабані практично не залишилося набоїв. Данило звів курок. Дядько повільно обернувся до нього.
— Якщо ти такий вправний, то створи мені портал у Леобург,— повільно вимовив Данило, спрямувавши цівку на нього.— Або ймовірність того, що я тебе вб’ю, значно Зросте.
Ззовні щось гримнуло, всередину ангара залетів сяйливий згорток. Данило бачив такі на Михайлівській площі. Бомба розкручувалася, розкидаючи навколо іскри, простір затягував щільний білий дим.
— Яблонський!!! Ані руш!
Данило здригнувся. Зінкевич вистрілив першим, але хлопець устиг ухилитися. До ангара влетіло ще двоє. Силуети пересувалися в білих пелехах, наче примари. Поруч гримнув постріл — стріляла Ґрета.
Данило оглух від пострілів. Силует Зінкевича вигулькнув у диму, але раптом дивно підкинув руки і зник у молочній завісі. А в ангарі застигла дзвінка, гостра тиша. І вони почули голос:
— Залишайтеся на місці, пане Яблонський. Вас оточено.
Дим розвіювався, відкриваючи кілька тіл, що розтяглися на підлозі біля дверей. Данило відчував, як його розум намагається схопитися за цей голос, за його інтонації, щоб зрозуміти, що відбувається, але йому ніяк не вдавалося. Поки на порозі не з’явився Бобриков.