Джекі хотіла вийти з ванної, щоб розстелити ліжко, але Федя раптом стиснув її руку.
— Пострижи мене.
— Що?
Федя поглянув на неї крізь тонку шпарину розпухлих повік. Його погляд був холодний і рішучий.
— Зістригай усе. Геть усе.
Вони зі Свенсоном перезирнулися, і дворецький простягнув їй ножиці й лезо.
— Як забажаєш.
Біляві пасма падали до ніг Джекі, й вона насилу стримувала сльози. Коли вона закінчить, її Федя зникне назавжди. Вона ніби одну по одній обтинала нитки, що поєднували її з минулим, з їхнім світом, з тривожними вечорами в будинку «потойбіч». Вона згадала, як Федя підрізав нерівні пасма, що лишилися від зеленої шевелюри після її нічного нападу люті. Тої миті колишня Джекі теж залишилася в минулому.
— Готово.
Джекі зістригла волосся так коротко, як змогла. Федя ледь помітно кивнув. Джекі допомогла хлопцеві підвестися зі стільця і дійти до ліжка. Вкладаючись, він скривився від болю, а тоді важко зітхнув і заплющив очі. Джекі вкрила його ковдрою і вже хотіла відійти, але він знову схопив її за руку. Пальці переплелися, Джекі опустилася на край ліжка.
— Не йди.
— Не піду,— вона схилилася й поцілувала його в куточок вуст.— Ніколи не піду.
— Гадаю, це по тебе.
Тео здригнувся і розплющив очі. Дідько! Заснув стоячи, прихилившись до стіни. Лейла вийшла з єдиної вцілілої в Ратуші вбиральні й витирала вологе волосся шматком рядна. Чужі штани й сорочка були їй завеликі, вигнанка здавалася втомленою і розлюченою, але не намагалася втекти, хоча це не склало б для неї особливих труднощів.
Тео простежив за її поглядом і побачив двох леобуржців, що спускалися сходами.
— Може, нарешті знайдуть тобі якусь справу, щоб ти припинив ходити за мною, як теля на прив’язі.
— Про це і не мрій.
— Тео! — гукнув один з добровольців.— Ти маєш це бачити.
— Вже йду,— буркнув Тео й обернувся до Лейли.— А ви поки що складіть товариство моїй подрузі.
— Гадаєш, я не впораюся з двома? — глузливо промуркотіла Лейла.
— Цілком упевнений, що впораєшся, але краще б тобі цього не робити, бо шукатиму тебе я,— Тео торкнувся її щоки, Лейла капризно надула губи і відкинула його руку.— І я тебе знайду.
Тео спустився з вежі. На площі шикували полонених, леобуржці розтягували купи понівеченого заліза, звільняючи дорогу. Десь на лівому березі досі гриміли постріли. Перед входом до Ратуші стояла машина: потужні колеса, ґратчаста платформа з панеллю керування і безліччю важелів, вежа з величезною тарілкою на ній. Яблонський наблизився, роздивляючись установку, і торкнувся холодного металу.
— Що це? — зачудовано видихнув він.
— Це купа заліза,— тихо відповів хтось позаду нього,— за допомогою якої Едвард урятував нам життя.
Тео обернувся. Позаду стояла Ґрета — стрижена, в пошарпаній австрійській шинелі, руки перемазані чорним. Сльози струмочками розмили бруд і кіптяву на її щоках.
— Де він? — Тео відчув, як усередині все стискається і крижаніє.
Ґрета махнула рукою кудись праворуч, але навіть не звела на нього погляду. Тео зробив крок, але дівчина схопила його за руку.
— Є дещо,— вона витягнула з кишені три жовті камінці. Краї одного почорніли.— Я не знаю, що це, та ці камені — серце машини. Я витягла їх з механізму. Підозрюю, що на них можуть полювати. Ти маєш їх зберегти. Бо ти зможеш, я знаю.
Тео розгублено кивнув, запхнув кристали до кишені куртки і кинувся до юрби леобуржців, за якими було помітно білі накидки лікарів. Яблонський насилу протиснувся і зненацька зупинився.
Данило лежав на дерев’яному ящику з-під снарядів. Рукав австрійської шинелі обгорів, його правиця обвуглилася, стала геть чорною. Обличчя було бліде, але наче світилося на тлі брудного снігу, багнюки, всієї цієї метушні й безладу. Здавалося, Данило просто задрімав і йому сниться щось приємне. Тео не знав, що сталося, але в голові спливли слова Джекі: «Ми всі живі лише тому, що Данило їх зупинив». Леобург пручався щосили, але ворог був сильніший у тисячу разів. Їх могло врятувати лише диво. І Данило, його брат, явив для них диво. Він став новим міським святим.
— Він... він живий?
Фельдшер, який схилився над Данилом, обернувся до Тео.
— Живий, але дихання дуже слабке, серця майже не чути.
— Чого стовбичите?! — загарчав Тео, роззирнувшись.— Моєму братові потрібен лікар! Де Шварц?!
— Він в Університеті, зайнятий... багато поранених.
Тео зціпив зуби і шумно втягнув повітря.
— До біса ваших поранених! Моєму братові потрібен найкращий лікар, і ви його приведете,— він обернувся до вигнанців.— Несіть Едварда до монорельса! І за п’ятнадцять хвилин лікар Шварц має бути в маєтку Яблонських!
Лейла знеможено опустилася на шикарний стілець зі шкіряною оббивкою в залі прийому делегацій. Щоправда, шикарним він був колись, а нині каркас посікло уламками, одна ніжка покосилася й от-от підломиться. Лейлу сповнювало дивне почуття: здавалося, все нарешті скінчилося і її ніщо тут більше не тримало,— навіть якщо Оздемір не загинув під завалом, то тепер до нього вже точно не дістатися; Давид ненавидить її, решта вигнанців зневажає; зруйнованому місту загрожує голод,— саме час, щоб нарешті забратися звідси геть. Але вона не збиралася тікати.
Вона чекала на суд.
Це відкриття навіть насмішило її. Та Лейла справді хотіла побачити, як колишні друзі й соратники засудять її на смерть. Лейла воліла бачити їхні очі в ту мить, коли вони голосуватимуть за страту. Вона хотіла закінчити цю історію саме так: нехай навіть Яблонський проголосує «проти» і її не вб’ють, вона хотіла подивитися, як Давид проголосує «за».
Двері рипнули. Лейла обернулася й підскочила зі стільця, ніби її застукали на місці злочину. На порозі стояла Роксана. Очі жінки здивовано розширилися. Лейла хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі, а серце розбивало грудну клітку.
Чи зможе вона колись звикнути до цього?
— Ти жива.
Лейла знизала плечима. Вона й сама не знала. Роксана розвернулася до дверей, та Лейла за кілька кроків опинилася поруч з нею і перепинила їй шлях.
— Я маю з тобою поговорити.
Голос не слухався, уривався і хрипів. Роксана презирливо скривила вуста.
— Я не прошу пробачити мене,— видихнула Лейла.— Але знай, якби я могла, то померла б за Мака. За них усіх. Тоді я не тямила, що роблю.
Жінка звела на неї погляд. У її очах не було ненависті, як тоді, в штабі.
— Ти зрадила не лише їх. Ти...— Роксана скривилася, ніби їй було боляче говорити.— Ти була для нас прикладом, надією, що жінка може не лише виживати, а й боротися за свої права, вести свій народ. Я казала доньці: «Виростеш — будеш такою, як Лейла». Що мені сказати їй тепер? «Лейла не та, ким ми її вважали?»
— Я не хотіла бути прикладом,— Лейла судомно вдихнула.
— Але ти була! Навіть для Мака.
— Мені шкода, що ви вважали мене не тим, ким я є. Я лише хотіла вбити Оздеміра.
— В тому-то й біда, Лейло. Коли ти чогось хочеш, ти змітаєш усе на своєму шляху. Ти хотіла вбити Оздеміра, а вбиваєш тих, хто тебе любить.
Роксана штовхнула двері й вийшла на сходи. Лейла збиралася вийти за нею, але двері зачинилися перед її носом.
Джекі здригнулася і розплющила очі. В кімнаті було так само тихо, з вікна лилося біле матове світло. Знову сніжило. Дівчині здавалося, що вона задрімала всього на кілька хвилин, але годинник на столі показував другу годину по обіді. Вона проспала поруч з Федею майже чотири години. Хлопець ще спав, дихаючи з ледь помітним посвистом. Джекі торкнулася його чола — лихоманки не було, лишалося тільки сподіватися, що він не підхопить пневмонію після купання в крижаній воді.
Внизу лунали голоси, хтось віддавав накази, на сходах тупотіли. Джекі підвелася з ліжка і вийшла в коридор.