— От і кінець,— Тео сховав револьвер у кобуру.
— Яблонський...— Лейла задихнулася від жаху.— Що ти накоїв?!!
Ні. Ні. Ні, ні, цього не може бути.
Вона зробила крок до тіла, але сили раптом покинули її. Лейла впала навколішки і закричала. Вона не впізнала власного голосу. Здавалося, її горлом прокотилася хвиля вогню, і вона ніколи більше не зможе вдихнути. Лейлу кидало з боку в бік, вона не могла зупинитися, розгойдуючись і стискаючи пальцями волосся. Тео упав поряд з нею і схопив її за плечі.
— Лейло,— його голос затремтів.— Лейло, послухай мене.
Вона хотіла крикнути, але тільки захрипіла. Перед очима шугали білі мухи.
— Що ти накоїв! Що ти наробив!
Тео схилився до неї.
— Лейло! — його інтонація стала майже благальною.— Отямся. Отямся, він мертвий. Усе скінчено!
Вона люто відмахнулася.
— Я не міг допустити, щоб ти перетворилася на нього! — закричав він їй в обличчя.— Щоб ти збожеволіла!
— Що ти можеш знати!
Він різко струснув її. Його очі опинилися зовсім близько — широко розплющені, вогненні. Лейла не могла відвести від нього погляду.
— Я не хотів, щоб моя жінка бруднила руки!
— Твоя жінка?! — засичала вона.— В будинку Шарлотти твої жінки, інших ти не заслуговуєш!
Він з огидою скривився і спробував підняти її на ноги, але дівчина відкинула від себе його руку і підвелася сама.
— Ти... ти взагалі... Я ж... я жила цією хвилиною. Я... ти взагалі уявляєш?.. Ти знаєш, де ми?..
— Знаю. Але це більше неважливо. Цей бій закінчено. Зрозуміла? Все!
Лейла зі свистом втягнула повітря. Вогняна хвиля вщухла, і тепер дівчина відчувала, як у кожну клітину її тіла вливається гнів. Наступної миті гнів сповнив її по вінця. Вся ненависть, дбайливо виплекана роками, мала виплеснутися на її запеклого ворога, але за одну-єдину мить інша людина зробила це неможливим.
Цього не можна пробачити. Тільки не це.
— Я жила лише для того, щоб змусити його заплатити,— видихнула вона, дивлячись Тео в очі.— Я ані секунди про це не забувала. Це як жити... з постійним зубним болем, сподіваючись, що колись зможеш його позбутися. І тут...
— Він заплатив. Він мертвий. Отямся,— Яблонський зціпив зуби, на вилицях заграли жовна. Його очі здавалися чорними, як колодязі зі смолою. Тільки зараз Лейла помітила кров і порізи на його шиї і плечі. Вона дістала його... вона мало не вбила його. Лейла вражено зітхнула.
Тео підняв з підлоги її ніж і запхав собі в халяву, а тоді міцно взяв її під лікоть.
— Я тебе ненавиджу, Яблонський,— прошепотіла вона.— Краще б ти вбив мене, а не його.
— Іноді мені здається, що так справді було б краще.
Лейла хотіла визволитися, хотіла відступити, але раптом її тіло перестало слухатися. Тео підхопив її на руки, переступив Оздемірів труп і поніс її по сходах. Холодне вологе повітря увірвалося до її легень. Залишки Оздемірового будинку, обгорілого під час штурму, чорніли в неї за спиною. Лейла схлипнула і раптом розридалася, проти волі відчуваючи, як лють, що спалювала її роками, відступає і розсіюється, наче туман над рікою.
Розділ 18
Один проти імперій
На кухні панувала напівтемрява, крізь незграбно забиті дошками вікна всередину продиралися крижані пазурі вуличного холоду. Джекі витрусила на стіл уміст пакета, що його Свенсон приніс із льоху. Три заморожені курячі шийки й один посинілий окіст — усе, що залишилося з величезних запасів будинку Яблонських. Дівчина розчаровано зітхнула. О так! У шухляді є трохи сушеного кропу! Джекі засипала інгредієнти до каструлі, залила водою і поставила на вогонь. У дівчини тремтіли коліна від утоми, але вона так звикла до цього відчуття, що навіть не звертала уваги. Щоправда, самопочуття значно погіршало після того, як вона потрапила під те кляте бомбардування,— Джекі вже звикла заздалегідь шукати поруч бодай щось, на що можна зіпертися, коли світ перед очима раптово попливе й у вухах огидно задзижчить. Але найбільше дошкуляв потужний, неймовірний головний біль. Тоді світ навколо розчинявся, і кортіло скиглити з відчаю. Ці відчуття з нею надовго, можливо, на все життя. Тож не лише Феді, але і їй самій доведеться заново вчитися багатьох речей.
Скільки всього змінилося за одну довгу ніч! Тепер Джекі не була впевнена в тому, що зможе витримати, а що ні. Після того, що сталося під час операції на Давидовій нозі, лікар Шварц не підпустив її до Данила. Лише коли все закінчилося, хірург дозволив їй зайти до кімнати. Бліде обличчя з тією ж самою блаженною напівусмішкою, глибоко запалі очі. Джекі опиралася цьому почуттю, але перебувати поруч з Данилом їй ставало дедалі складніше — він не просто спав. Він ніби провалився кудись, звідки ще ніхто ніколи не повертався. І тепер єдине, що вони могли робити,— це сподіватися. Знову.
— Панно Агнесо,— рипнув поруч старечий голос.— Якби ви наказали...
Джекі здригнулася. Свенсон тримав оберемок телеграм. Він називав її Агнесою, навіть коли ніхто не чув, і це ім’я за відсутності справжньої Агнеси лунало в маєтку Яблонських майже блюзнірськи. Можливо, справжня Агнеса ніколи не повернеться. Можливо, її взагалі вже не існує. Ніхто не знає, що сталося в ту мить, коли Джекі відчула, як над Леобургом відчиняються портали, навіть якщо вона їх не бачила. Дівчина зіщулилася.
— Дякую, Свесоне. Я трохи засиділася нагорі. Зараз зварю курячий бульйон. А ви розігрійте кашу, будь ласка.
Старий чемно кивнув і віддав їй телеграми.
«відповідь ваше прохання делегація сойму українського королівства прибуде леобург двадцятого грудня крпк»
«запитом народної ради вільного міста леобурга надзвичайний повноважний посланець його імператорської величності сер джефрі відон прибуде двадцять першого грудня крпк»
Ого! Джекі вигнула брови. Давид телеграфував до Лондона, не особливо розраховуючи на взаємність. Крім того, відповіді прийшли з Малопольського Князівства, Троїстого Балтійського союзу, Франції і навіть Федеративних Штатів Америки — їхній представник у Відні обіцяв прибути до кінця місяця. Що ж спонукало всіх цих шанованих людей кинутися в понівечене війною місто? Тоді, коли їх благали про допомогу, вони лишалися глухими. Ніхто не виявив бажання зупинити цю війну, всі чекали, кого ж з’їдять першим, сподіваючись, що нападуть на сусіду, а не на них. І от тепер, коли Леобург виставив на мапу транслокальну установку, всі одразу заворушилися. Джекі презирливо посміхнулася.
— Ще я знайшов оце,— дворецький простягнув їй круглу металеву кулю.— Це магнетична сфера для лікування забоїв.
— О, я знаю цю штуковину.
Данило колись розповідав про неї. Джекі зважила на руці пристрій. Може, вийде прибрати набряки з Фединих очей, і він зможе бачити.
— Потрібно прикласти до синця і потримати. Вона спрацьовує автоматично,— Свенсон показав їй маленьке вічко на поверхні кулі.— Ось так.
— Спробую,— Джекі вказала старому на каструлю.— Як звариться, будь ласка, принесіть нагору.
— Буде виконано.
Джекі піднялася до Едвардової кімнати. Федя досі спав. Синці на його обличчі почорніли, але набряк досі лишався. Дівчина сіла на край ліжка. Джекі насилу впізнавала його, але навіть не через забої. Щоразу як вона згадувала чужу, відсторонену інтонацію, з якою він розмовляв по поверненні, по тілу сипало морозом. І коли попрохав зістригти волосся, то ніби намагався змити не лише бруд і кров зі свого тіла, але й позбутися будь-якого нагадування про себе колишнього. Джекі не звинувачувала Федю в тому, що сталося, але відчайдушно хотіла сподіватися, що бодай колись, за багато-багато днів, той Федя з дому в Романівці повернеться. І вона ладна була зробити все, що завгодно, заради його повернення, і чекати, не полишаючи надії, скільки доведеться.
Джекі обережно приклала сферу до його розпухлого ока. Куля завібрувала, всередині клацнуло. Джекі злякано забрала руку і зітхнула — повіка ще була чорно-фіолетова, але набряк зник.