Федя здригнувся і прокинувся.
— Вибач, що збудила,— всміхнулася дівчина.— Мені кортіло спробувати.
Він дивився на неї одним оком і мовчав.
— Не рухайся.
Джекі приклала сферу до другого ока, і після клацання набряк також разюче зменшився.
— Ану, подивися на мене!
Федя обережно розплющив друге око. Хлопець спробував сісти, але одразу ж застогнав.
— Зараз! — Джекі підтягла подушку вище.— Ось так. Обережно.
Він улаштувався зручніше і знову подивився на неї. Погляд його карих очей був крижаний. Джекі збиралася щось сказати, але від цього погляду слова ніби замерзли у неї в горлі. На щастя, рипнули двері, й Свенсон заніс до кімнати тацю з їжею.
Кілька хвилин вони дивилися, як Федя повільно сьорбає бульйон. Від каші він відмовився, і Свенсон прибрав тацю з тарілками. Двері грюкнули, вони знову залишилися наодинці. Джекі дивилася на свої руки, не в змозі звести погляд на Федине обличчя.
— Я довго спав?
— Двадцять годин і чотири хвилини,— Джекі глипнула на годинник на столі.— І навіть не ворушився.
— Зрозуміло.
В кімнаті знову запала тиша. Джекі відчувала, як у куточках очей і носі почало поколювати, але не збиралася плакати. Чого ридати, адже він живий. Він з нею. Федя подивився у вікно. Вираз його обличчя не змінювався — хлопець ніби намагався зрозуміти, де опинився. Він нагадував їй Кая зі «Снігової королеви», який марно намагався скласти зі шматочків льоду слово «Вічність». Тільки Федя намагався зібрати з уламків своє розбите життя.
Розбите заради неї.
Але між ними стояло ще дещо, про що вона мала йому розповісти.
«Що ти накоїла...»
Джекі задихнулася від цього спогаду. Слова Тео повсякчас лунали в її голові, пульсували в скронях, стискали горло. Звісно, треба було дати Феді час оговтатися. Але вона не могла мовчати, відчайдушно боячись того, що він складе власну версію того, що трапилося, зі спогадів Тео, і не дасть їй шансу пояснити, чому вона вчинила саме так. Джекі глибоко вдихнула і промовила:
— Я маю дещо тобі розповісти.
Його погляд повільно перемістився на її обличчя.
— Тео не опускав «ширму», поки ти був там. Він підтримував тебе.
— Я знаю.
— Він рятував тебе. І не хотів опускати її. Це...— Джекі зціпила зуби.— Це зробила я. Я змусила його розірвати зв’язок.
Дівчина збентежено ковзнула поглядом по його обличчю. Федя і далі так само байдужно дивився на неї, очікуючи на продовження. Схоже, він не розумів, що саме вона каже.
— Тео попереджав, що ти можеш не витримати. А я...
Джекі замовкла, на складені на колінах руки крапнула сльоза. Потім ще одна. Дівчина й не помітила, як сльози покотилися по щоках, тому й не встигла їх зупинити.
Вони мовчали кілька хвилин. За вікном знову пішов сніг, світло в кімнаті стало м’яким, молочно-білим.
— Женю, я...— Федя скривився, намагаючись посунутися на подушці.— Я не дуже розумію.
— Що ж тут незрозумілого...
— Що ти намагаєшся сказати...
— Ти пожертвував собою заради мене! — відчайдушно вигукнула Джекі.— А я пожертвувала тобою заради цього довбаного міста!
Вона зірвалася з місця і підбігла до вікна. Слова, що роз’їдали її зсередини, нарешті вирвалися назовні, й тепер вони трощили все навколо неї, її минуле, сьогодення, майбутнє, вони знищували все, що вона любила. А за вікном падали лапаті, важкі від вологи сніжинки, вкриваючи рештки Леобурга білою пухнастою ковдрою.
— Ти все зробила правильно.
Хай що він скаже, все прозвучить нещиро. Джекі не була Фединим двійником, але вона чудово уявляла, про що він думав насправді.
— Дідька лисого, Федю! — буркнула вона крізь сльози.— Ти ніколи цього не забудеш. Я кохаю тебе понад усе на світі, але тепер ти ніколи мені не повіриш, бо бачив, чого насправді варте це моє кохання,— Джекі рвучко втягнула повітря й обернулася.— Але вони... вони були такі перелякані... Такі беззахисні... безпорадні... і я... хотіла дати шанс Тео зробити щось. Я хотіла дати цим людям шанс. Я хотіла дати їм надію. Бо в мене самої надії вже не лишилося.
В будинку панувала така дзвінка тиша, що Джекі ледве зносила звук власного голосу. Федя дивився в стелю, між його брів зібралися зморшки. Здавалося, думками він перебував десь дуже далеко.
— Знаєш притчу про сина станційного доглядача?
Джекі обхопила себе руками і похитала головою.
— Я бачив відео на «Ютубі». Станційний доглядач мав єдиного сина. І якось хлопчик грався і вліз під міст, не помітивши, що наближається потяг. Доглядач... дуже любив свого сина, але він мав обрати: перевести стрілки, і тоді потяг... із сотнею людей не зійде з рейок, і вони залишаться живі, але його хлопчик загине, або врятувати сина... і потяг зійде з рейок, загине багато людей,— Федя подивився на неї.— Усього чотири відсотки людей обирають врятувати той потяг. І я, і Тео пустили б... його під три чорти... Але ти не така... Ти здатна прийняти складне рішення... не на свою користь. І я справді пишаюся тобою.
Джекі схлипнула і затулила обличчя руками.
— Це неправда,— простогнала вона.— Ти це кажеш, щоб мене заспокоїти. Я б теж хотіла пустити той потяг під три чорти.
— Це завдання не має правильного розв’язку, Женю. Кожен приймає те рішення, з яким погоджується його сумління. Врешті-решт, ти таки врятувала мене. Ти і Тео.
— А Лейла?
— О, вона рятувала не мене,— Фединим обличчям уперше промайнула тінь посмішки.— Мене врятувала ти. Я вижив заради тебе. Коли ти розірвала зв’язок, я вже нічого не відчував. Я був... як шмат м’яса. Тео вже нічим... не міг мені зарадити.
Джекі повернулася до ліжка і присіла на краєчок. Звісно, він її втішає. І ніколи не забуде її вибору. Це правда. Але якби вона не вчинила так, ані Феді, ані Тео вже не було б серед живих. І це також була правда.
Джекі сиділа поруч з Федею в потоці м’якого білого світла і не мала сили розмовляти. Залишилася тільки єдина мить — зараз. Її минуле замітало снігом, як понівечений метал на вулицях Леобурга, її майбутнє неможливо було розібрати за сніговою пеленою. Сльози продовжували мимохіть сповзати по щоках.
— Чого ти розрюмсалася?
Джекі здригнулася. Федя пробурмотів це з тією самою інтонацією, з якою розмовляв з нею в маєтку в Романівці. Це була жива інтонація, його інтонація — того самого фарбованого блондина в дурній футболці та з браслетиками на зап’ястках.
— Я оце вчора мало не втопився спочатку в каналізації, тоді в крижаній річці, а тепер ти вирішила втопити мене у сльозах?
Джекі закліпала і нарешті зважилася подивитися на нього. Хлопець усміхався. І нехай він не мав переднього зуба, вуста були розбиті, а навколо очей і носа розпливалися фіолетово-чорні синці, він здавався їй таким самим гарним, як того вечора, коли збирав свій кривий велосипед, розповідаючи про Данилову травму.
— Мене поцілують коли-небудь у цьому домі чи ні?
Джекі кинулася до нього, сміючись крізь сльози. Наділ є. Наділ завжди є.
— Ай, ребра! Мої ребра! — вигукнув Федя.— Я тепер скляний!
Дівчина зітхнула і звелася над ним, уперлася в подушку, нахилилася до його обличчя і поцілувала.
Тео розплющив очі. Все навкруги було каламутне, молочно-біле, він не розумів, де опинився. Гарячі повіки пульсували, до рота ніби засипали піску. Нарешті він трохи отямився і роззирнувся.
Він сидів на підлозі між шафою і столом у колишньому кабінеті Оздеміра, поруч лежала порожня пляшка найдешевшого віскі. Де він її взяв, гадати було марно. Тео спробував ворухнутися, та лише застогнав крізь зціплені зуби. Вчорашній вечір лавиною рухнув на нього, повертаючи кляті спогади. Голова тріщала від болю, поріз на шиї запалився і скемів.
Поріз.
Забракло кількох міліметрів. Якби вдарила трохи точніше, він був би вже мертвий.
Вона хотіла його вбити. Вона намагалася його вбити.