— О... в тебе...
Джекі простягнула руку, щоб торкнутися глибокого порізу на його шиї — цей рух був таким природним, вона просто збиралася оглянути чергового пораненого, але Тео грубо перехопив її руку і відкинув убік.
— Мені не потрібна допомога!
Джекі злякано притиснула долоню до грудей. Тео завмер, не обертаючись до неї, але все-таки запропонував руку. Джекі обережно взяла його під лікоть. Вони вийшли на вулицю. Леобург був схожий на розтривожений мурашник. Вулицями рухалися люди, хтось лементував, десь глухо бахкало, наче хтось намагався вибити двері.
— Розчищають завали між площею Чорного і Михайлівською,— ніби відповів на її думки Тео.
Джекі боялася впасти у вибоїну — пожежі згасли, в непроглядній пітьмі не світився жоден ліхтар, і навіть місяця на небі не було. Коли вона здригнулася черговий раз, мало не ступивши у провалля, Тео притиснув її до себе.
— З приводу полонених... щось відповіли?
Яблонський криво посміхнувся.
— Полонені росіяни — не ходовий товар. Вони найменше цікавлять царя Бориса.
— Але там, на заводі, майже тисяча осіб!
— Російський цар вважає, що оскільки ти опинився у полоні, то погано воював. Та й, крім того, він зараз має до дідька справ.
Попереду кумкнув клаксон і загуркотів мотор. Вони притулилися до стіни будинку, пропускаючи броньовані паромобілі.
— Що відбувається? — пробурмотіла Джекі.
— Вторгнення у Нейтральну зону.
— Що?!
Тео не відповів, лише міцніше схопив її за лікоть, коли вона знову мало не звалилася у вирву. В кінці вузької Соборної вулиці з’явився просвіт — попереду виднілася Михайлівська площа, така порожня і самотня без величного собору в центрі. Тео видерся на груду каміння й витягнув Джекі нагору. Вони подолали кілька завалів і нарешті опинилися в Інженерному провулку, що вів до площі Олекси Чорного.
Вікна Ратуші світилися на тлі нескінченного мороку, наче драконові очі. Вони подолали кілька поверхів і опинилися у залі засідань. Давид сидів над розстеленою на столі мапою, впершись головою у зігнуті руки. Місце поряд пустувало, жоден з членів Народної Ради Леобурга не наважувався зайняти його, і Джекі подумала, що він, либонь, фізично відчуває відсутність Лейли. Разом з ним над мапою схилилися Марсело Мотта, професор Кубрик, Паль Келемен, Аслан, Ґрета Ветцель і Федин радник фон Бауф.
— Ти вже підняв війська по тривозі? — промовив Тео, сідаючи на порожнє місце.
— Війська...— скривився Давид.— Так, усі, хто може тримати зброю, уже на позиціях.
— Що відбувається? — Джекі звела брови.— Хто саме вдерся до Нейтральної зони?
Вигнанець витягнув з купи паперів тонку смужку і простягнув її Джекі.
«увага крпк повідомлення екстреної важливості крпк прохання не атакувати війська українського королівства крпк дії українського королівства не несуть загрози леобургу»
— Це надійшло сьогодні від повіреного у справах Леобурга у Вінниці,— відповів Мотта.— А тоді наша розвідка повідомила про рух військ у Нейтральній зоні.
— У Леобург мала прибути делегація українського Сойму,— здивовано кліпнула Джекі.
— А приїде гетьман Ярошенко на чолі своєї армії,— засичав Тео.— Аслане, нам час іти. Треба збирати людей.
Раптом до зали влетів захеканий хлопець з розпашілим від бігу обличчям, він побачив Давида і потрусив над головою телеграмою. Вигнанець схопив стрічку.
Джекі підійшла до нього і зазирнула через плече.
«його величність король болеслав повідомляє дії армії українського королівства проходять відповідно палермського мирного договору не несуть загрози леобургу крпк прохання утриматися недружніх дій».
— М-м-м...— Тео посміхнувся.— Відповідно до Палермського договору? Це часом не той договір, за яким Нейтральної зони вже тридцять років як не мало би бути?
— У Вінниці чудово знають, що весь Леобург — одна велика руїна і ми не зможемо гідно опиратися,— спохмурнів Давид.— Але вони годували й озброювали нас. Вони були єдиними нашими справжніми союзниками!
— Нащо тоді вони йдуть у Нейтральну зону? Напасти на Росію? — засміявся Тео.
— Згідно з Палермським договором вони рухаються не на російські, а на власні території. Мені складно судити про наміри пана Ярошенка, але маю стійке відчуття, що це справді не наш бенкет,— Давид стер піт з чола.— Південні частини російської армії деморалізовані поразкою в Леобурзі. Агітатори закликають повернути зброю проти тих, хто надіслав непідготовлені війська на штурм. У Петербурзі майже бунт: одні вимагають зібрати всі сили в кулак і вдарити, щоб помститися Леобургу, інші — виступити проти Японії... А треті вже закликають до захоплення царського палацу.
— Японія...— прошепотіла Джекі.— Вам не здається, що одночасна атака Українського Королівства і Японії — це не випадковість? Що це і є «союз без союзу», як казав Ярошенко?
— Якщо врахувати, що Малопольське Князівство погодилося пропустити австрійські війська, які щомиті можуть ударити по Росії на північному заході, а Україна досі — австрійська союзниця, то зараз майже ідеальний час, щоб повернути собі Лівобережжя,— знизав плечима фон Бауф.
— Це божевілля,— невдоволено пробурмотів Келемен.
— Це відчайдушність! — зблиснула очима Ґрета.— Це сміливість! Ніхто з вас не вірив у Едварда, але він упорався, то чому не впорається Ярошенко?
— Аслане,— зітхнув Тео.— Поки вельмишановні геополітики вирішують, будуть нас сьогодні захоплювати чи ні, пропоную перейти до справи.
Вигнанець кивнув у відповідь, вони рушили до виходу. Джекі провела їх поглядом. Дивним було навіть не те, що Теодор Яблонський погодився воювати пліч-о-пліч з вигнанцем, а те, що Аслан, схоже, став єдиним його другом. Джекі зітхнула і потерла скроні — наближався новий напад головного болю. Вона дивилася на мапу, де камінчиками, сільничкою, перечницею та прес-пап’є позначалися розташування і рух армій, і не могла повірити в те, що Українське Королівство, яке годувало і забезпечувало їх зброєю, може вторгнутися до напівживого міста й скористатися з його безпорадності. Але чого, зрештою, навчив її цей світ,— це того, що тут можна очікувати найнеймовірнішого, ба навіть зради того, кого вважаєш найкращим другом, особливо якщо врахувати методи, якими послуговувалася Японська Імперія. Аби спровокувати війну, вони не замислюючись пожертвували трьомастами безневинних леобуржців.
Вечір за вікном був холодний і тривожний. До Джекі повернулося майже забуте відчуття постійної загрози. Воно з’явилося десь у животі, холодне зміїне тіло оплітало клубком її серце й легені, не даючи змоги дихати.
Десь у середмісті гуркотіли леобурзькі панцирники.
Пагорби й долини Нейтральної зони перетворилися на неспокійне, вкрите сірою мрякою море — часом з ледь помітним шурхотом, а деколи з громоподібним ревом повз місто сунули тисячі одиниць військової техніки, лишаючи по собі пелехи пари й кіптяви. Серце Тео калатало так часто й уривчасто, що, здавалося, от-от зупиниться. Отже, їх оточують. Оточують і затискають у лещата. Чи ні? Його розум відмовлявся сприймати реальність. Чи, може, це просто похмілля?
Тео відвів від очей тетранокль.
— Як гадаєш, що відбувається?
Аслан задумливо гладив бороду.
— Їхня мета — Київ, а не ми. Частина російського гарнізону сьогодні відбула на північ — намагаються захиститися від можливого прориву військ Австро-Боснії до Петербурга.
Тео примружився. Цілком логічно: якби українському війську вдалося увійти в Київ і закріпитися, це вирішило б проблему з переходом Дніпра і значно зміцнило б їхні шанси на повернення північного Лівобережжя. А там уже...
Майже поруч з межею міста, проте не порушуючи повітряного простору Леобурга, в небі заскрекотали літоциклетки. Судячи з гуркоту моторів, слідом за ними сунули бойові дирижаблі. Українці непогано підготувалися. Очевидно, весь цей парад було призначено не для обпаленого й виснаженого Леобурга. Тео обернувся, за його спиною холодно виблискувало величезне жерло трофейної «Каталіни». Солдати артилерійського розрахунку стривожено поглядали то на них з Асланом, то на ряди повітряних монстрів, що пропливали на обрії.