Тео знову підняв тетранокль. Місцевість забарвилася зеленим, тіні й напівтони стали більш контрастними. Раптом на обрії він помітив обриси якоїсь величезної конструкції. Тео клацнув лінзами і закляк.
— Де Едвардова установка? — запитав він у вигнанця.
— Давид наказав прибрати її з площі.
— Неможливо. Цього просто не може бути,— пробурмотів Тео, клацаючи лінзами.
Аслан налаштував свій тетранокль і завмер, роздивляючись виднокрай.
— Але як?..
Нейтральною зоною повзли платформи з австрійськими установками. В небо здіймалися могутні залізні ферми, нагорі стирчали антени-випромінювачі, потужні колеса залишали в промерзлій землі рівчаки. Тео звів брови.
— Ця установка існує в єдиному екземплярі,— прошепотів він.
— Але хто може бути в цьому впевнений? Колись ми вважали, що Оз Гурвіц має одненьку літоциклетку.
— Де ж Ярошенко взяв креслення...
— Після штурму Леобурга світлини були в усіх газетах, вона ж стояла на центральній площі,— посміхнувся Аслан.— І якщо росіяни побачать ці штуки на полі бою...
— Вони тікатимуть так, що зупиняться десь у Норильську.
Цієї миті далеко на півночі пролунав перший вибух. Глуха луна прокотилася ярами Нейтральної зони, хвилею накрила почорнілі леобурзькі будівлі. На обрії зажевріла заграва. Загуркотіло — знову і знову. Заграва на горизонті розпалювалася і ставала чимдуж яскравішою.
Прикордонні пости росіян.
Війська дійшли до них.
— Хай що ви задумали, пане гетьмане, я зичу вам успіху,— пробурмотів Тео, і Аслан скептично гмикнув.
— Даню, Українське Королівство повернуло собі Київ, уявляєш?! Вони це зробили!
Якоїсь миті Джекі здалося, що його вії здригнулися. Дівчина сумно всміхнулася. Ні. Данило продовжував перебувати там, де йому було краще, ніж тут, у зруйнованому місті, яке він урятував.
Але вона не втомлювалася пробувати. Джекі розмовляла з ним, торкалася його, одного разу навіть заспівала — промугикала щось, наче колискову для дитини, але більше намагалася не згадувати про Агнесу. Минулий експеримент її надто налякав.
— Ще тут пишуть, що на озброєнні української армії з’явилося кілька установок з «невидимими сітками»,— Джекі розгорнула газету на колінах.— Кажуть, що в цьому успіх їхнього наступу. Але це ж неможливо, так? Суперзброю для Відня винайшов Іван Дмитрович, і вона була в єдиному екземплярі. Правильно?
Минуло кілька днів відтоді, як повз Леобург пропливла ціла армія, але в місті досі не відчувалося спокою, і Давид не скасовував наказу про мобілізацію. Бої точилися зовсім поруч. Хай що задумав Ярошенко, поки що йому це вдавалося. Буквально за кілька днів військо Українського Королівства повернуло собі Київ і Чернігів, закріпилося на півночі Лівобережжя і почало активно рухатися в напрямку Сум. Російські частини опиралися мляво, а з’єднання, що були укомплектовані переважно місцевими, лівобережними українцями, масово переходили під прапори корони. Наступ був настільки несподіваним і зухвалим, що, як писали в австрійському «Цайтунзі», російський цар зачинився в себе в резиденції і два дні не виходив звідти. Подейкували, що старий геть збожеволів. Ситуація в Петербурзі загрожувала вийти з-під контролю: маніфестації не припинялися, незважаючи на регулярні облави. Вулицями розгулювали озброєні люди — одні вимагали відплати оскаженілим австріякам, нахабним малоросам і клятим «косооким», інші закликали до страйків і просили хліба, але в загальному п’яному угарі вони сходилися на тому, що Найясніший уже геть нікуди не годиться і вести за собою Росію більше не здатний. Трон під царем Борисом ходив ходором, а Японія тим часом облаштовувала військові комендатури в Хабаровську, Магадані та Владивостоці.
— О, ось це ще цікаво! — вигукнула Джекі.— «На північний захід від Канберри, що в Австралії, виявлені сотні зразків військової техніки невідомого походження. Люди, які називають себе російськими військовими, стверджують, що їх сюди перекинули за допомогою якоїсь пекельної військової машини». Даню! Ти відіслав їх до Австралії? Серйозно? — дівчина засміялася.— О, є ще таке: «Нагадаємо, що кілька тижнів тому невідомий бойовий дирижабль зазнав аварії біля селища Горе Крік, що в Конфедерації Вайомінг-Юта. Судячи з розпізнавальних знаків, корабель стояв на озброєнні в армії Російської Імперії». Вайомінг? Це що, був салют на честь Тео?
...Вона була така чарівна в цій простій салатовій сукні, яка так пасувала до кольору її очей. Більше не було зими. Агнеса гойдалася на гойдалці в яскравому, сліпуче-яскравому смарагдовому садку. Природа навколо буяла фарбами — пишні багряні троянди, поважні фіолетові півники, лілії — білосніжні, аж різало очі, а під ногами — сині зірки барвінку. Волосся вільно спадало Агнесі на плечі, чорні локони здіймалися слідом за нею, і вона сміялася, і її сміх дзвенів у крапельках роси.
— Даниле! — вигукнула вона і зістрибнула з гойдалки.
Данило навіть не помітив, як вона опинилася в його обіймах. Він заплющив очі й лише вдихав аромат волосся, що пахло трояндами і — от дивина — старими книжками, і притискав її до себе, боячись розплющити очі та знову опинитися десь у нескінченному сірому просторі. Але Агнеса була тут, вона була реальна, він відчував її долоні на своїй потилиці, на своїй спині й відчував, як вона сміється.
— Я не сподівався знову побачити тебе.
Данило повільно вдихнув і розплющив очі. Дівчина відсахнулася, її обличчям пробігла тінь, усмішка змеркла.
— Ти не повинен бути тут.
Її обличчя за мить стало втомленим, сірим. Дівчина розвернулася і рушила углиб саду. Все навколо почало розпливатися, тьмяніти — Данило ніби опинився всередині того фільму, що його бачив у леобурзькому фарбелауфі, й тепер частинки фарби кружляли навколо нього, і він сам ставав розпливчастим, нечітким. Він прямував за салатовою сукнею, ловлячи звук тихого шурхоту спідниці, але йому раптом здалося, що це шарудить опале листя і вже нема попереду ані дівчини, ані саду. Та і його самого нема.
— Даниле, ти мусиш повернутися.
— Я не знаю, яким повернуся.
— Ніхто не знає, яким повернеться з війни.
Він кліпнув — декорації навколо змінилися, все знову почіткішало. Агнеса сиділа за столом, а за нею простягалися нескінченні ряди книжок. Полиці йшли вгору, до них вели плутані вигини дерев’яних сходів.
— Я не хочу.
Агнеса звела на нього погляд. У її зелених очах розлючено блиснули золоті іскри.
— Але ти потрібен.
Данило важко зітхнув і сів поруч. Він не хотів розмовляти — лише дивитися на неї, тримати за руку, вдихати її аромат, цілувати. Він скучив за Агнесою шалено, пекельно, але не міг передати їй навіть дещицю цього почуття.
— Їм допоможе Лейла. Вона поверне їх додому. Я зробив усе, що міг.
Агнеса дивилася кудись униз, і він лише тепер помітив, що вона робить: обережно заклеює розірвані сторінки старої книги, перемотує корінець. Рухи її пальців нагадали йому, як Джекі перев’язувала пораненого в соборі. Вуста її були стиснуті, брови суворо зведені.
— Послухай мене,— Данило м’яко забрав з Агнесиних рук книгу і стиснув її долоні.— Я більше не можу. Я знаю, що вони всі живі. І цього досить. Мені добре так, розумієш? Мені тепло. Я знаю, що вони впораються без мене.