— А я?
У її очах засвітилися сльози, золоті іскри згасли. Агнеса судомно зітхнула. Данило відчув, як усередині все перевертається і пече. Занадто явні, занадто хворобливі відчуття.
— Лейла поверне тебе до Леобурга.
— Дурень.
Вона схопилася з місця, картина навколо попливла, але Данило утримав її за руку і притягнув до себе. Він ніби знову горів у тому пекельному вогні — струмені енергії проходили крізь нього, випалюючи плоть, почуття, все те, чим він був. Він задихався від болю, але зупинитися вже не міг.
— Я ж чекаю на тебе,— прошепотіла вона.— Ти мусиш повернутися не до них. Ти мусиш повернутися до мене!
Все навколо перетворилося на вогонь, полум’я вирувало на книжкових полицях, іскри злітали і падали донизу. Данило тримав Агнесу, тримав до останнього, але згодом і вона перетворилася на полум’я. Його остання надія згоріла...
— ...А тут Давид такий: «Завтра приїде посол Британської Імперії, ти про це пам’ятаєш?»
— Навіщо?
— Ми збиралися...— Джекі підхопилася з краю ліжка і притиснула долоні до грудей.— Даниле!
Серце обірвалося, а потім злетіло вгору і затріпотіло з божевільною швидкістю. Обличчя Данила здавалося жвавішим, ніж зазвичай, хоч він лежав із заплющеними очима. Кілька довгих секунд Джекі здавалося, що їй примарилося, але потім його вуста знову ворухнулися, і Данило прошепотів:
— То навіщо... приїде... посол...
Джекі засміялася, і по її щоках покотилися сльози.
Розділ 19
Серце світу
— Так, я, безумовно, прийду! — Данило впевнено кивнув Давидові.— Я маю взяти участь у цих перемовинах.
Федя глипнув на вигнанця. Той набундючився, його погляд став сторожким. Так, усі, хто спілкувався з Данилом після повернення, відчували дещо химерне.
— Гаразд,— повільно вимовив Давид і рипнув колесами. Його асистент допоміг йому розвернутися і виїхати до коридору.
Федя здивувався, побачивши лідера вигнанців біля воріт маєтку, але, вочевидь, звістка про раптове Данилове пробудження настільки надихнула його, що той не зміг дочекатися його з’яви в Ратуші. Чи, може, гадав, що Данило ще довго не зможе дістатися туди самотужки.
Але насправді все було зовсім інакше.
Двері зачинилися. Данило підійшов до вікна і потягнувся. Якби не забинтована рука, він мав такий вигляд, наче тільки-но повернувся з курорту.
— Даню, ти взагалі як?
— Нормально.
«Нормально». Феді нині було бридко навіть чути це слово. Він не знав, що значить бути нормальним, він забув, як це. І щоразу, коли хтось надто турботливий питав «З тобою все гаразд? Усе нормальної» — він думав про те, чи нормально зрізати з людської спини шматки шкіри, катувати струмом чи бити кийками, поки горлом не піде кров. Ось це нормально!
— Ну, ти ж сам казав — на роялі більше не зіграю, але загалом...— гмикнув Данило.— Я хочу якнайшвидше додому.
— Ти можеш повернутися просто зараз.
— Не все так просто.
Данилова постать здавалася чорною плямою на тлі яскравого сонячного світла, яке вливалося крізь запилені шибки.
— Тебе ніхто не силує,— холодно вимовив Федя.— І я гадав, принаймні мені ти не брехатимеш.
Данило скривився, ніби його рани щеміли.
— Вона чекає на мене,— сказав він.
— Агнеса?
— Так, я її бачив. Але я не можу повернутися, поки не впевнюся, що це місто не загине.
Федя підійшов до нього.
— Ти впевнений, що витримаєш? Знаєш, я...— він хитнув головою.— Можливо, я й міг зробити більше, але зараз цілком упевнений, що зробив усе, що мав. Я дійшов своєї межі. Вчасно зупинитися — це теж правильно.
Данило звів на нього погляд. По Фединій спині війнуло холодом. Очі його друга здавалися прозорими, ніби їхній звичний сірий колір розвели водою, як акварельну фарбу. Данило дивився на нього, чи, може, крізь нього, і від того всередині зринало неприємне відчуття.
— Я витримаю. Після того, що сталося... як би тобі пояснити,— він винувато всміхнувся.— Я дещо зрозумів про свої здібності.
— Що саме?
— Я не просто бачу портали. Я здатен керувати цією енергією. Вона жива. Вона в усьому. Пульсує, б’ється, як серце. Я відчув серце цього світу.
Федя подумав, що за кращих часів він би висміяв його, бовкнув жартик про Майстра Йоду, але зараз дивився на свого найкращого друга, не зводячи очей, і вірив кожному його слову, адже його самого врятувало диво. Вони перебували в паралельному світі. Данило закинув до Австралії цілу армію. І він справді не жартує.
— Коли один з кристалів почав утрачати силу, я відчув, що мене накриває хвиля. Повітря дзвеніло. Воно було тепле і густе, як мед. Енергія була всюди, і така... жива,— Данило опустив погляд.— Я взяв силу просто з повітря і перетворив її на електрику. Ти можеш у це повірити?
— Тепер я можу повірити у будь-що,— Федя всміхнувся.— Коли повернемося, відішлемо тебе на «Битву екстрасенсів», запалюватимеш руками лампочки.
Данило кивнув.
— Але насправді я збіса щасливий, що ти живий,— Федя поклав руку йому на плече.— Хай там як — ти врятував тисячі людей.
— Так, але не свого дядька. Йому вже не допоможеш. До речі, він повернувся з нами з Відня через портал, а тоді зник. Можу закластися на що завгодно — одного дня він ще нагадає про себе.
Федя роздратовано видихнув. Якщо Левченко живий і залишився тут, то цей світ ніколи не буде в безпеці.
— Женя розповіла тобі, що з нею відбувається? — Федя відвернувся до вікна.— Вона боїться, що в неї з’являться транслокальні здібності.
— Не встигла. Але ж вона... вона як сонце. Така тепла,— Данило примружився.— Від Джекі лине стільки енергії, що вона запросто може пробити дірку в реальності. Вона може стати такою, як я.
— Це знищить Агнесу.
— Отож, маємо умову, яку потрібно враховувати.
Федя кивнув. Чи готовий він зостатися в Леобурзі назавжди? Чи все-таки волів би повернутися? Раніше Федя мріяв про повернення додому, але зараз знав єдине: хай що вирішить Джекі, він піде за нею, бо саме вона була його сонцем, саме вона була його реальністю. І тому остаточно обиратиме саме вона.
— А ще є Тео,— задумливо мовив Данило.— І він захоче залишитися тут.
— Не факт. Ми не знаємо, чого хоче Лейла.
Данило здригнувся.
— Дідько, Лейла... я ж їй не сказав...
— Про що?
— Казумі загинула.
Данило зупинився біля брами цвинтаря. Над двома свіжими горбками стояла дівчина, і він насилу впізнав у ній Лейлу: плечі безсило похилені, вона сама наче зіщулилася в грудочку — почорніла, згорблена, переможена — і вже ніколи не буде тою Лейлою, яку він знав. Вигнанка прийшла попрощатися з двома зниклими дівчатами, тіла яких знайшли біля будинку Оздеміра. Джекі розповіла йому про трагедію з Маком і Давидом, і спершу Данило розлютувався і не збирався жаліти її, але зараз, посеред цього похмурого, майже знищеного вибухами некрополя, йому найменше хотілося повідомляти Лейлі ще одну важку новину.
Сонце кинуло самотній промінь крізь чорні гілки дерев. Лейла не обернулася, коли він наблизився.
— Вони мені наче сестри,— мовила вигнанка, ніби звертаючись сама до себе.
Данило глипнув на двох вигнанців, що стерегли її біля виходу. Вони трималися на відстані, але судомно, з острахом стискали свої пневмогвинтівки й, безсумнівно, застрелили б її за найменшу непокору. Диваки! Загрозою смерті її не спинити. Після повернення Данило відчував набагато більше за нормальну людину. Повітря навколо Лейли пульсувало, ніби варто їй було лише здійняти руку, як усе навколо знесе потужний буревій.