Світ змінюють небайдужі.
«Імператор Японії оглядає лави переможного війська».
Данило схилився над зображенням у газеті й відчув, як по його шкірі сипнуло морозцем.
— Ти готовий?
Хлопець обернувся. До столу під’їхав Давид. Площа Чорного, ледь розчищена від завалів, була забита вщерть, під вікнами Ратуші майоріли прапори, лунали гасла. Леобуржці зібралися на Народні збори.
— Є лінза?
Давид витягнув з торби, що висіла на візку, тетранокль. Данило клацнув лінзою і ще раз глянув на нечітку ілюстрацію.
Елвір Дем’янич.
І «покійний» Альберт Яблонський.
Поруч з імператором Японії.
— Хай йому чорт! — вигукнув Данило.— Цього не може бути!
— Що трапилося? — здивувався вигнанець.
— Сам поглянь.
Давид нахилився над лінзою і за секунду вражено звівся.
— Неможливо! Це... це Альберт? Але ж Лейла його вбила!
— Гадала, що вбила, але, як бачиш, ні. Цей вилупок живіший за всіх живих! — Данило закотив очі.— Я б ще міг припустити, що це його двійник, але ж його двійник загинув у нашому світі.
— От дідько...
— Спокійно спати нікому не вдасться,— похмуро мовив Данило.— Мій любий дядечко про це подбає. Ось чому Японія відкидає будь-які перемовини щодо Далекого Сходу. Вони отримали двох надзвичайних консультантів.
Данило кинув газету на стіл. Помічник допоміг Давидові спуститися на перший поверх. Високі двері відчинилися, і вони опинилися просто посеред бурхливої площі.
Ті, що не втекли. Ті, що вистояли. Ті, що були готові відновлювати місто цеглина по цеглині.
Німці, українці, поляки, євреї, білоруси, росіяни, турки, араби. Леобуржці.
Джекі стояла на краю сцени. Вона більше не вдягала перуку, і сніжинки спадали на її справжнє волосся — чорне, коротке і розпатлане. Дівчина обернулася до них з Давидом. Народ на площі вибухнув вигуками й оплесками.
— Вітаю громадян вільного міста Леобурга! Вітаю тих, хто вистояв! — вигукнув Давид у гучномовець, і в повітря полетіли кашкети, капелюхи, хутряні шапки, над натовпом здійнялися прапори Леобурга, кулаки, парасольки.— Ви знаєте, що на п’ятнадцяте січня призначено перші в історії нашого міста вибори до рад районів! Ви самі оберете тих, хто керуватиме районом, де ви мешкаєте! Голосуватимуть усі, і вигнанці не виняток! Більше жодних утисків прав громадян!
Леобуржці тріюмфували. Данило подумав, що тут, посеред цього різношерстого натовпу, він почувався по-справжньому щасливим. А якою щасливою була б Агнеса! Він поглянув на Джекі. В її очах сяяли сльози. Вона відчувала те саме.
Але їм доведеться піти.
— Разом з виборами до районних рад ми проведемо перші вибори до нової Верховної Ради! Спадкове право на владу скасоване! — вигукнув Давид.— Але, друзі, не секрет, що в нашому місті є одна родина, якій ми багато чим завдячуємо. Тому я пропоную створити почесне місце для представника родини Яблонських при Верховній Раді Леобурга!
Вигнанець обернувся до Данила. Хлопець завмер. Про це йому ніхто не казав. Судячи з галасу, що знову здійнявся над площею, народ гаряче підтримував цю пропозицію. Данило мигцем зауважив, як витягнулося обличчя Тео. Він також не очікував. Але ж він збирався покинути Леобург назавжди! Вигнанець простягнув Данилові гучномовець. Хлопцеві перехопило горло. На нього дивилася вся площа, Тео, Джекі, Давид, його друзі... й він мусив сказати їм правду.
— Це дуже почесно, Давиде,— промовив він.— Але... пам’ятаєте, як Оздемір прибрав до рук усю владу в місті? Йому вдалося це лише тоді, коли Август Яблонський, справжній батько міста, закинув політику і повернувся до науки. Не можна водночас керувати містом і займатися улюбленою справою. Тому і я, і Агнеса... ми прийняли непросте рішення. Я сподіваюся, ви зрозумієте нас. Ми їдемо з Леобурга.
Люди остовпіли. Обличчя Тео було наче вирізьблене з каменю. Данило чекав на свист, гомін і обурені вигуки, та леобуржці лише дивилися на нього, не зводячи очей. І тільки за мить натовп вибухнув обуреним галасом:
— Як ви можете! Навіщо?! Агнесо! Агнесо! Агнесо!
Джекі підійшла до нього і рішуче забрала гучномовець. Її очі були червоні від сліз.
— Друзі мої, послухайте...— мовила вона, і тиша злетіла над площею, наче птах.— Ви ж пам’ятаєте: «Леобург — це я». Яблонські — це лише прізвище, ми такі самі діти Леобурга, як і ви. Кожен, хто боровся разом з нами, хто має в серці свободу, хто прагне поступу, розвитку, вільної творчості, кожен бунтівник цього міста — це і є Леобург. Ви знаєте, що все залежить тільки від вас. Ми не хочемо повторювати помилки мого батька. Керувати містом повинні ті, для яких його розвиток — найважливіше. Я вірю, що Давид, Марсело, Ґрета й ті, кого ви оберете на вільних виборах, приведуть наше місто до процвітання. Тож голосуйте розважливо! І наше місто зміниться, відродиться, зміцніє. Воно стане серцем нової Європи, тут працюватиме міжнародний суд, ми будемо гарантом спокою та миру! На вас чекають великі звершення. Я пишаюся, що живу з вами в один час!
Хтось плакав, хтось кричав, прапори тріпотіли в морозному повітрі. Джекі опустила гучномовець і відвернулася. Данило відчув, що в нього самого застряг у горлі клубок.
Енергія, яка ширяла над цим містом, збивала його з ніг, здіймала в повітря, оповивала його, іскрилася. Данило відчував її, сповнювався нею. І він волів би залишитися — о, як же йому кортіло залишитися!
Але це місто зможе вижити без нього. А Агнеса — ні.
Тож це місто вже отримало все, що він міг йому запропонувати, і навіть більше.
Тео не став стукати в двері комірчини, де майже в цілковитій темряві, як змія в лігві, сиділа Лейла. Він відчинив двері й підняв газову лампу до рівня очей, розсіюючи темряву тьмяним жовтуватим світлом. Вигнанка примружилася і підвелася йому назустріч. Вони не бачилися відтоді, як його куля обірвала мерзенне життя Оздеміра і коли її ніж мало не обірвав життя Тео.
— Суд завтра.
Лейла мовчала, її чорні очі залишалися примруженими, презирливими, гнівними. Погляд ковзнув по порізу на шиї Тео, тоді знову зупинився на його обличчі.
— Це все, що ти хотів мені сказати?
Її голос був хрипкий, як після довгого мовчання. Тео мимоволі подумав, що з нею, либонь, ніхто не розмовляв уже тиждень.
— Так.
Лейла зареготала, і Тео відчув, як по спині майнула хвиля холоду. В цьому її сміху було щось потойбічне, в крижаному блиску очей сяяло шаленство. Лейла м’яко наблизилася до нього.
— Ну що ж. Зайди завтра по мене, Яблонський,— вона фамільярно поплескала його по щоці.— Поведеш мене на бал.
Розділ 20
Бій, що скінчився
— Отже, сьогодні? — Давид похмуро дивився у вікно і стискав бильця візка.
Федя обвів поглядом присутніх. Данило зібрав у залі засідань Ратуші майже всіх: тут були Давид, Мотта, Аслан, Тео, професор Кубрик, Паль Келемен. Бракувало лише Ґрети Ветцель — певно, вона з робітничими профспілками вже була заклопотана передвиборчою кампанією. Їхні леобурзькі друзі й побратими прийшли попрощатися, але ніхто не наважувався першим вимовити сумні слова. Федя поглянув на бліде напружене обличчя Джекі. Він переконував себе, що після повернення вона якось звикне й одного дня забуде це місто і більше не сумуватиме, проте він і сам уже не був певний у тому, де відтепер їхня справжня домівка.