Вечір був тихий, за вікном знову падав сніг — великі лапаті сніжинки вкривали руїни, налипали на обпалені стіни. Федя пригадав вогники, що взимку спалахували по краях дахів ошатних леобурзьких будиночків — розмитий, майже зітлілий дитячий спогад Тео.
— Так. Ми прийшли попрощатися.
Вигнанець мовчки кивнув. Федя взяв зі столу газету.
«Пан’європейській Раді бути!»
— Гадаю, Леобург приречений бути світовим арбітром,— Федя мляво посміхнувся.
— Принаймні штаб-квартира Міжнародного суду буде саме тут,— додав Мотта.
— Хотілося б вірити,— промовив Давид.— Фінальне комюніке підписане, Пан’європейську Раду створять у найближчий час. Є навіть перше рішення: Британія і Франція збираються врятувати Росію чи, радше, те, що від неї лишилося, власними військами.
— Кепська ідея, особливо враховуючи, що Японія не збирається віддавати захоплені території на Далекому Сході,— пробурмотіла Джекі.— А в них тепер є Дем’янич. Та й Альберта, як виявилося, зарано поховали.
— Все краще, ніж орди біженців і анархія,— буркнув професор Кубрик.
— Так, зараз ці шановні російські монархісти, які ще пів року тому закликали царя Бориса до повернення собі всіх українських земель, раптово познаходили в себе українське коріння,— гмикнув Келемен.— І тікають цілими родинами в Українське Королівство.
В кімнаті запанувала тиша, Федя м’яко обійняв Джекі за плечі.
— Гаразд, хлопці й дівчата,— Данило підвівся і вийшов у центр кімнати.— Я не хочу, щоб ми прощалися на такій тривожній ноті. Хай що трапиться, я у вас вірю. Давиде, ви впораєтеся. Леобург врятувала не лише транслокальна зброя. Леобург врятували всі ви.
— Та якось викрутимося,— мляво відказав Давид.— Британія надає нам кредит, а Іберійська унія за умови припинення військових дій почне кілька масштабних проектів з відновлення наших лабораторій... Я відрядив Аль-Разі поспілкуватися з ними.
— Сподіваюся, він не перестріляє перемовників,— усміхнувся Данило.
— Принаймні його має гріти думка про власну лабораторію і повне фінансування від міста, яке ти йому наобіцяв,— вигнанець розвернувся до них обличчям.— Нам доведеться навчитися жити в новому світі, але тепер я знаю, куди ми рухаємося і як можемо захиститися.
Вони з Данилом потиснули один одному руки, Джекі схилилася до Давида й обійняла його. Федя мимоволі подумав: ще кілька тижнів тому він і припустити не міг, що прийде той день, коли сама лише думка про повернення додому буде змушувати його стримувати сльози. Він по черзі обійшов леобуржців, потискаючи їм руки. Наостанок наблизився до Тео.
— Я теж їду,— недбало кинув його двійник.— Одразу після суду.
Федя кивнув. У повітрі зависла ніякова пауза.
Що вони могли сказати один одному?
Що вони могли сказати один одному після всього?
— Твої рубці — на мені,— тихо промовив Тео і простягнув йому руку.
— Звучить, як «ти і я — однієї крові»,— посміхнувся Данило.
Федя міцно стиснув долоню двійника.
— Так. Саме так це і звучить.
Данило йшов коридором Ратуші останнім, коли всі вже розбіглися у справах. Він почувався химерно: з одного боку, не міг дочекатися повернення додому, але з другого... Щось гризло його і муляло. Чи то похмурий стомлений вигляд Давида, чи те, що він полишає це місто не в найкращі часи, чи те, що він так і не бачив Ґрету відтоді, як вирішив замінити собою один з кристалів. Вона не приходила до нього. Мабуть, справді захопилася передвиборчою агітацією у себе в районі...
Данило інстинктивно зупинився ще до того, як хтось покликав його ззаду. Маленький силует у порепаній шкірянці й широких штанях бовванів на тлі вікна в кінці коридору. Хлопець махнув рукою Джекі й Феді, що чекали його біля сходів, і повернувся.
Ґрета мовчки зайшла до колишнього кабінету Варги. Данило причинив двері.
— Ось і все, так?
Данило сумно всміхнувся. Ґрета дивилася в підлогу. Голена голова, вперто стиснені губи, зведені брови. Вона здавалася розлюченою і похмурою, але не плакала, і він був за це вдячний, хоч і змирився з тим, що ніколи її не забуде.
— Так, Ґрето, ми сьогодні їдемо.
— Шкода, не побачиш, як я виграю вибори в Робітничому районі й Келемен удавиться від заздрощів.
— Чому ти не прийшла попрощатися?
— Хіба я не прийшла?
— З усіма...
— Бо я не хотіла з усіма,— її голос затремтів.— Я хотіла попрощатися з тобою.
— Це була велика честь — мати таку напарницю,— Данило підійшов до неї і взяв за плечі.— Я сам ніколи б не впорався. Та і взагалі, не зважився б.
— Я нічим особливо тобі не допомогла.
— Неправда. Ти пішла зі мною туди, куди відмовилися йти мої друзі. Ти мене надихнула.
— То я — твоя муза? — гмикнула Ґрета, підводячи погляд.— Чи напарниця? Чи подруга? Хто я тобі?
Данило наштрикнувся на її гострий, допитливий погляд. Дівчина дивилася спідлоба й чекала на його відповідь, якої він насправді не мав.
— Ґрето, я... Щиро кажучи, я не знаю, якої відповіді ти очікуєш. Найменше мені хотілося б тебе розчарувати.
Дівчина підступила до нього впритул. Блакитні очі на блідому обличчі були схожі на озера серед білого каміння в горах. Він би дуже хотів, щоб вона йому нагадувала Джекі, бо вони насправді були схожі. Але, дивлячись на Ґрету, він завжди згадував Агнесу. Вона чіпляла щось глибоко в його душі та змушувала почуватися водночас сміливо і ніяково. Ці величезні очиська, і пухкі вуста, і ще волосся... яке ж у неї було волосся! Данило знову мимоволі здивувався, як вони вигадали видавати її за хлопчака, вона ж бо геть на нього не схожа. Вона відважна і допитлива, й іноді небезпечна, але з м’якими лапками, як маленька рись, чи пума, чи...
Ґрета потягнулася до нього і поцілувала в губи. Недовго, на кілька секунд. Данило закляк. Дівчина відступила, її рухи стали різкими і нервовими.
— Е-е-е...
— Ну, пробач, я просто нетерпляча,— пирхнула вона.— Ти б довго вагався, а тоді все одно цього не зробив. А я не хотіла, щоб мій перший поцілунок був з іншим.
Данило хотів щось сказати, але не міг дібрати слів. Ґрета рвучко розвернулася і пішла геть з кабінету. Грюкнули двері.
Данило важко зітхнув. Двері рипнули знову. Маленька голена голова знову вигулькнула з коридору.
— До речі, як тебе звуть?
— Га?
— Як тебе звуть, не-Едварде?
— Данило.
Ґрета примружилася, звела погляд на стелю, ніби усвідомлюючи почуте, тоді кивнула.
— Добре.
Двері грюкнули. Данило вигнув брови, потім почухав потилицю, потім зітхнув. За хвилину він нарешті зміг рухатися і підійшов до вікна. Маленький силует у шкірянці й широких чоловічих штанях упевнено прямував площею Чорного назустріч новим пригодам.
Тео міг скільки завгодно переконувати себе, що повернення прибульців у свою реальність — подія цілком закономірна і бажана, проте його переповнювало розчарування. Вони забирали з собою його брата. Його єдиного брата. Він знав, що той — справжній — Едек ніколи не був таким і що Леобург зараз залишає зовсім інша людина, але не міг позбутися відчуття, що саме тепер, уперше за двадцять п’ять років, він нарешті знайшов того брата, про якого завжди мріяв, і одразу ж утратив його. Як утратив і батька. Як утрачав усіх, кого підпускав до себе занадто близько.
Крім того, на нього чекав дурнуватий вигнанський ритуал. Тео роздратовано скуйовдив волосся на потилиці. Давид наполягав на суді. Здавалося, він уже не палав лютою ненавистю і цілком міг своїм рішенням помилувати її, але чомусь не вгамовувався. Та й сама Лейла наче прагнула бути засудженою ним, інакше б накивала п’ятами з-під варти. Цей суд був якоюсь таємною справою між ними двома, і це дратувало Тео ще більше.
Втім, Лейла просила, щоб на суд її відвів саме він. Тож чому б не виконати останню волю підсудної?
Тео звернув до коридору, який вів до Лейлиної комірчини, і зупинився. Двері були прочинені, біля входу до кімнати стовбичили вигнанці.