Першою думкою було те, що Лейла таки втекла. Але, судячи з виразів облич її конвоїрів, у кімнаті на них чекало щось страшне.
Вона ж... вона ж не могла накласти на себе руки?
Тео кинувся уперед, розштовхуючи зі шляху роззяв, і раптом побачив її.
Лейлу вивели з кімнати, її руки були скуті кайданками за спиною. Але вигляд вигнанка мала такий, що у Тео мимоволі відвисла щелепа.
На дівчині була яскраво-червона сукня з довгим шлейфом — спідниця попереду була непристойно коротка і зухвало відкривала на огляд молочно-білі стегна й підв’язки чорних панчіх. Блискуче чорне волосся струменіло по плечах і спадало на розкішне декольте. Тео кинуло в жар. Лейла примружила яскраво підведені очі, не зводячи з нього погляду.
— Яблонський,— її червоні вуста вигнулися у глузливій посмішці.— То не твоя щелепа покотилася?
Її погляд був крижаний і лютий.
Навіщо ця вистава? Щоб вразити Давида? Тео насупився, роздивляючись її з голови до ніг.
— Навіщо ти...
— Хочу померти красивою.
Тео вигнув брови, збираючись на думці, але вигнанка поважно пропливла повз нього.
Давид зібрав усіх у залі засідань. Тео увійшов назирці за обвинуваченою. Обличчя інших «присяжних» так само вражено витягнулися. Давид схопився за бильця візочка і пропалив Лейлу обуреним поглядом, Мотта зітхнув, і лише Аслан залишався спокійним, мляво посміхнувшись. Лейла вмостилася на стілець посеред зали й нахабно закинула ногу на ногу. Тео, згнітивши серце, сів праворуч, уявляючи, який пречудовий вид відкривається з місця голови суду. Він досі не розумів, на кого було розраховане це дійство. Невже це все для Давида, якого Лейла завжди називала своїм братом? Тео презирливо посміхнувся, намагаючись позбутися неприємного морозцю всередині.
Ні, цього не може бути.
В голові Яблонського виринув спогад:
«О, то ви таки коханці?»
«Може, й так. А може, й ні».
Не може цього бути!
Тео гучно видихнув, та Лейла навіть не поглянула в його бік.
Вона ніколи й не дивилася в його бік, бісове стерво, і хай що він робив, йому не вдавалося цілковито заволодіти її увагою.
Мотта підвівся і зніяковіло кахикнув.
— Спершу хотів би зауважити, що за особливі заслуги перед вільним містом Леобургом заступник голови Народної Ради Леобурга Давид Дусманіс передав голос нашого загиблого побратима, Ієна Маккіліана, Теодорові Пйотру Яблонському,— він мигцем глянув на Тео.— Що ж, гадаю, присутнім немає особливої потреби нагадувати, з якої причини Лейла опинилася тут. Вона зізналася в тому, що повідомила Агнесі Яблонській заздалегідь неправдиву інформацію. Вона знала про підготовку засідки і вчинила так навмисне. Це так?
— Так,— кивнула Лейла.
— Що штовхнуло тебе на цей крок?
Лейла презирливо примружилася.
— Ненависть. Я хотіла, щоб вона загинула. Тоді я не думала, що з нею може поїхати його честь пан суддя, чи Мак, чи будь-хто інший. Я не тямила, що робила, і щиро шкодую, що тоді ніхто мене не зупинив, але повернути все назад неможливо. Тож я повністю визнаю свою провину.
В залі запала тиша, вигнанці перезиралися між собою. Давид посовався у візку й раптом вимовив:
— Але це ще не все. Ти викрала полоненого, катувала і вбила його.
Тео мимоволі роззявив рота. Що?! Він збирається судити її за вбивство Оздеміра?
— Його вбила не я,— сухо зауважила Лейла.
— Маєш свідків?
— Давиде, хай йому грець! — Тео схопився з місця і підійшов до вигнанки.— Його вбив я, коли він спробував утекти! Що в біса за цирк?!
Лейла з Давидом не дивилися на нього, штрикаючи поглядами одне одного.
— Сядьте на місце, пане Яблонський.
Клятий вигнанець! Тобто виходить, що від початку справа була зовсім не в Феді, а в Давиді?
Вони так довго були вдвох у Сибіру. Рятували одне одного. Спали під однією ковдрою. Складно уявити чоловіка, який опинився з Лейлою під однією ковдрою і не мав жодних бажань!
Тео скривився. Тоді, на площі, й пізніше, коли він прийшов до її кімнати, Лейла була розчавлена горем. Вона була знищена. Вона прийняла новину про трибунал з честю, але зараз поводилася не як воїн, а як ображена коханка. Лейла кидала Давидові виклик і дивилася лише на нього. Схоже, єдиним її бажанням було перетворити цю виставу на відвертий фарс. Саме для цього вона і вирядилася сьогодні, наче танцівниця вар’єте. У Тео аж скрипіли зуби, але він знову не розумів, ким вона є насправді.
— От бачиш, Давиде... тобто, вибачте, ваша честе, Оздеміра вбила не я.
Звісно, Лейла поводилася так лише тому, що була абсолютно впевнена в тому, що Тео врятує її знову, як рятував під час штурмів, і в тилу у ворога, і під час бунту в неї під дверима. Слухняний хлопчик. Слухняний закоханий хлопчик. Бісова погань, клята лярва. Тео кортіло знову вразити її, зробити щось таке, щоб стерти з її розфарбованого обличчя в’їдливу посмішку, оголити її сутність, зрозуміти її до кінця і позбутися огидного відчуття, що він весь час був для неї лише одним з багатьох.
— ...але я маю право на захист, і я вимагаю, щоб шановні присяжні вислухали, за що ж саме я так не любила нашого колишнього міського голову.
Давид похитав головою.
— В цьому нема потреби.
— Ні, потреба є! — вибухнула Лейла, й у її очах раптом зблиснули сльози.— Ти будеш слухати це ще раз, якщо досі нічого не втямив.
І тут почалося пекло. З кожним її словом залу поступово поглинала темрява. Обличчя вигнанців витягнулися, Мотта не міг звести на Лейлу погляд. Тео кортіло вибігти геть. Вибігти і піти туди, де не було чути її голосу, де картини, описувані нею, не проникали б у його свідомість. Давид побілів, як молоко, і дивився в підлогу.
— А тоді він узяв цю палицю і застромив мені...
— Годі! — Давид сіпнувся, ніби хотів скочити на ноги, але залишився у візку.— Годі вже! Я зрозумів! Я знімаю з тебе звинувачення у викраденні й убивстві Оздеміра.
В кімнаті запанувала м’яка огидна тиша, не було чутно ні звуку.
— Гаразд, мої любі,— просичала Лейла.— Нумо вже закінчувати. Всім зрозуміло, що це не справжній суд, та й ми не зовсім люди. Ми — вигнанці, вовча зграя. Так, Давиде? — Лейла відкинулася на спинку стільця, свердлячи поглядом ватажка вигнанців.— Ви зібралися тут, щоб стратити мене. То ж голосуйте.
— Хто-небудь хоче щось сказати? — здавлено пробелькотів Мотта.
— Вона має рацію,— кивнув Аслан.— Нема чого обговорювати.
— Лейла порушила клятву вигнанки і навмисне підвела своїх товаришів під смертельну загрозу. За законами військового часу такий злочин передбачає розстріл,— голос Давида скреготнув, як метал по склу.— Я голосую «за». Марсело?
— «За».
— Яблонський?
Тео гидливо скривився. Лейла так і не глянула на нього. Її обличчя було абсолютно спокійне. Вона досягла свого: змусила всіх почуватися кепсько, вразила Давида, виконала свою примху і лишилася задоволена виставою, частиною якої цинічно зробила розповідь про власні тортури.
А тепер вона очікувала на фінал, де дурненький хлопчик на побігеньках врятує її.
Тео презирливо посміхнувся і сказав:
— «За».
Краєм ока Тео помітив, як здригнувся Давид. Усі вражено втупилися в Тео, але Яблонський дивився лише на Лейлу. Вигнанка повільно обернулася. Її чорні очі гарячково заблищали, обличчя спотворила лють. Лейла гидливо вишкірилася, ніби збиралася кинутися на нього просто зараз, як розлючена пантера. Тео переможно посміхнувся, насолоджуючись тим, як змінився її силует: вона розвернулася до нього, її руки стиснулися в кулаки, коліна були судомно зведені. О так. Тепер вона бачила в цій залі лише його. І це було найкращою хвилиною за весь час їхнього знайомства.
— Аслане? — дерев’яним голосом буркнув Давид.
Тео відчував, ніби сидить за гральним столом. Ось блеф, ось небезпека, ось надія. «Я кидаю, ти стріляєш». Шанси один до двох, що Аслан знову підіграє йому. Всі заклякли на місцях, але Тео навіть не глянув на свого приятеля, щоб передбачити його відповідь.