Джекі вказала на торбу на плечі. Данило заплющив очі та зробив крок уперед.
Лейла відчула легке поколювання, і щільне повітря порталу виштовхнуло її з тимчасового полону. Дівчина завмерла, дослухаючись. У будинку було тихо, десь цокав годинник. Нікого нема. От і чудово.
Вона глибоко вдихнула важке повітря кімнати, намагаючись заспокоїтися, але її досі сіпало, і до горла підкочувався клубок нудоти.
— Все скінчено,— прошепотіла вона.— Все. Це все.
Лейла заплющила очі та зціпила зуби, але біль у всьому тілі не минав.
Треба щось робити. Потрібно тікати звідси. До Лондона. До Москви. Та хоч на Місяць.
Лейла ринулася до котла, який так само самотньо стояв у кутку, як і того дня, коли вона залишала цю реальність. Дівчина підважила ножем мостину. На щастя, її схованку не знайшли. Усе її минуле життя ніхто досі не знайшов. Вигнанка почала витягати свої речі.
— Що ти робиш?
Лейла здригнулася. Данило схилився над нею, а вона притисла до грудей свій скарб, наче боялася, що він відбере його. Вона не відповіла, лише просунула руку у вузький простір під підлогою і витягла звідти стос документів. Паспорт на місці! Лейла витрусила з пакета кількасот фунтів. Чудово! Цього цілком вистачить, щоб доїхати до матері у Плімут. Дівчина видихнула з полегшенням, кинула все на підлогу, підвелася і почала розстібати корсет. Данило підняв її паспорт.
— Лейла Іванова? — посміхнувся він.
— Поклади, де взяв.
Як же вони всі їй набридли!
— Куди ти тепер? — запитав Федя.
— На стімпанк-конвент,— просичала вона, ховаючи корсет до тайника.
Лейлі здавалося, що її тіло мерехтить, наче голограма. Лейла Іванова. Нема Лейли Іванової, вже давно нема. Її не існує в цьому світі. Реальність пульсувала навколо неї, ніби намагалася вичавити з себе чужорідне тіло. Є вигнанка Лейла. Лейла, яка вбила тринадцятьох побратимів і скалічила найкращого друга. Лейла, яка змусила леобурзького очільника жерти каміння. Лейла, яка врятувала двійника свого...
— Я їду по Агнесу. Можу підкинути тебе до «Академмістечка», а там сама дістанешся аеропорту,— сказав Данило.
Лейла примружилася.
— Не треба. Нічого мені від вас не треба.
Вона пройшла до дверей, але повернулася:
— А, ні. Дай кілька гривень на маршрутку.
— Добре. Ходімо.
Вони вийшли на сходи. Кожен крок віддавався болем у всьому тілі. Лейла не знала, що відбувається,— можливо, вона задовго пробула в іншій реальності, і біль швидко мине, коли вона призвичаїться. А може, не мине ніколи. Світло було надто різке, повітря — надто задушливе. Їй кортіло вищати і трощити все навкруги.
Але головне — не згадувати. Ні про що не згадувати.
Вона зробила те, що мала зробити.
Джекі простягнула Феді велетенський кухоль з кавою. Аромат розлітався по всьому будинку, і в цьому було щось чарівне. Хлопець із задоволенням втягнув повітря і зробив великий ковток.
Агнесині думки в її голові вляглися. Вони домовилися тримати «ширму», доки не зустрінуться,— інакше вир емоцій не дозволяв їм обмінятися враженнями.
Джекі вмостилася поруч з Федею на дивані й витягла ноги на журнальний столик.
— Джинси,— пробурмотіла вона.— Як же я за вами сумувала.
— А я сумував за твоїми ногами,— Федя поклав руку їй на стегно.— Все-таки добре повернутися.
— Але... ще не всі повернулися. Я телефонувала волонтерам,— Джекі радісно затарабанила по столу.— До нас їде Бальтазар!
— Розповіси йому, що в котів теж бувають двійники,— Федя засміявся.
Повз них промчала Лейла, одягнена в зимове пальто Івана Дмитровича. Вхідні двері гримнули в неї за спиною. Данило спустився сходами і показав ключі від авта.
— Я поїхав. Якщо буде бажання — сходіть до крамниці, бо на кухні ніц нема.
Двері грюкнули, в будинку запанувала тиша, лише старовинний годинник спокійно відбивав час.
— Я хочу стати лікарем,— раптом промовила Джекі.
Федя обернувся до неї.
— Вчитися довго. І складно. Впевнена?
— Так. Я хочу. Тому що можу. Ні, не так... Я повинна.
— Нічого ти не повинна. Але я радітиму, якщо ти будеш займатися тим, що тобі справді до вподоби.
Джекі провела пальцями по відрослому волоссю в нього на потилиці. Вона не могла залишатися сестрою-жалібницею у зруйнованому Леобурзі, але вона може лікувати людей тут. Якщо Данило має рацію і в неї дійсно якийсь дар, то вона мусить застосовувати його на благо інших. І Федя не правий. Не всі люди нікому нічого не винні. Ті, хто здатен рятувати інших, повинні цим займатися.
— Я довго міркував,— Федя поставив кухоль на столик,— що саме дав мені той світ. Напевно, він дав мені себе. Нового себе. Справжнього себе. Я вдавав, що війни не існує. Повістки приходили завжди комусь іншому, а не мені. Я не розумів Данила, який переймався війною. Бо ж тут не бомбили, не горіли будинки. Тут я від неї сховався. Але вона мене наздогнала там.
Джекі важко зітхнула.
— Я не хотіла, щоб ти йшов туди. Мені шкода.
— А мені ні. Це... це наче прокинутися,— він прибрав пасмо волосся з її чола.— Воювати я вже не зможу. Але я зможу писати. Зможу розповідати правду про нашу війну.
Їхні погляди зустрілися.
— Ти поїдеш військовим кореспондентом на Донбас?
— Для початку зроблю МРТ і вставлю зуб,— посміхнувся Федя.— А тоді подивимося.
Лейла сиділа на зупинці цілу годину. Ноги задубли, в спину піддувало — пальто було тонке. Вона раз по раз дмухала на почервонілі від морозу руки, але тепліше не ставало.
Кляте село. Клята реальність.
Її досі лихоманило, але вона уривала будь-які думки про те, щоб повернутися. Куди? До кого? Що їй там робити? Там її всі ненавидять. Вона двічі вигнана.
В нескінченній молочній далечині з’явилася темна постать. Чоловік наближався до зупинки недбалою поважною ходою, ніби навколо не існувало заметів. Лейла витягнулася, серце закалатало десь у горлі. Вона могла б закластися, що вчула брязкання острогів на чоботях.
Неможливо. Просто неможливо. В Леобурзі не лишилося жодного транслокала. Ніхто не зміг би його перевести!
Лейла підхопилася з місця і кинулася назустріч, перш ніж зрозуміла, що робить. Ноги підгиналися, вона ледь спромоглася зробити кілька кроків.
Він не дасть їй спокою в жодній з реальностей, навіть у пеклі.
Лейла виявила на своєму обличчі дурнувату усмішку.
Людина була вже за кілька метрів...
Чоловік порівнявся з нею. Звичайнісінький селянин — дута куртка, чорна хутряна шапка. Кинув на неї оцінювальний погляд і почимчикував собі далі.
Лейла зі стогоном опустилася на лавку. З-за рогу нарешті з’явився автобус.
За вікном вечоріло, ранні зимові сутінки розфарбували фіолетовим і рожевим засніжені поля Романівки. Джекі відчула звичне напруження у м’язах, ніби її тіло збиралося рухатися без її згоди. Агнеса була поруч, вона наближалася. Колись це відчуття нестерпно дратувало Джекі, від чужих рухів і думок їй хотілося вищати, але зараз сльози, що проступали на очах, були сльозами радощів. Джекі підхопилася з дивана, від хвилювання пересохло в роті.
У дворі заторохтів Данилів «форд».
Двері відчинилися, і на порозі з’явилася Агнеса.
Вони кинулися одна до одної, не помічаючи нікого і нічого навкруги.
— Ти жива! Ти жива! Ви всі живі! — золотисто-зелені очі Агнеси — її очі — сяяли від сліз.— Ви повернулися!
Джекі гладила її волосся, торкалася плечей, щік, ніби не могла повірити, що вони нарешті зустрілися. Вона прибрала «ширму», й Агнеса вражено зойкнула.