— Все згоріло! Люди! Стільки людей! — вона захитала головою.— Стільки людей загинуло! А Данило... Данило... Що це?!
— Це машина, яка відчиняє портали.
— О Боже! — Агнеса затулила долонями обличчя.— Не можу в це повірити! А Давид! А... а Федя... його спина... Боже...
Її двійниця раптово похитнулася, і Джекі, вчасно підставивши плече, довела її до крісла, хоча сама ледве трималася на ногах. Джекі бачила книги, багато книг — мабуть, Агнеса підробляла в якийсь бібліотеці,— бачила затишний дворик, двох стареньких, чула дзвін велосипедного дзвіночка і порипування колонки з водою. Але все це затьмарювало єдине почуття — нескінчене, нестерпне, лякаюче очікування. Невідомість, яка випалює зсередини. А ще...
— О, а що це за хлопець?
— Ти цілувалася з Тео?! — вигукнула Агнеса.— І як?!
Їхні погляди зустрілися, Джекі скосила очі на Федю. Той скептично підібгав губи і вигнув брови, очікуючи на її відповідь.
— М-м-м, Агнесо, ходімо на кухню,— зніяковіло пробурмотіла вона й обернулася до Феді.— А ти не підслуховуй!
І вони пошкандибали на неслухняних ногах до кухні, підтримуючи одна одну. Джекі ретельно причинила двері.
— Той хлопець — Данилів двоюрідний брат,— промовила Агнеса.— Він допомагає його бабусі й дідусю.
— І тобі.
— І мені,— щоки дівчини зашарілися.— Він хороший, але...
— Але не Данило. Ти чекала на Данила.
— Так, але... не все так просто,— вона зітхнула.— Я така рада, що ви повернулися. І це відчуття...
— ...що ти не сама.
— І що ти тримаєш наді мною небо...
— ...а ти полегшуєш мій головний біль,— Джекі похитала головою.— Боже, ти лишилася тією самою.
— Якою?
— Світлою. Легкою.
Агнеса глибоко вдихнула.
— Ти врятувала моє місто.
— А ти зберегла мені мене,— Джекі всміхнулася.— Ти врятувала частину мене від війни.
Агнеса обійняла її і заплакала.
Агнеса стояла біля вікна, вдивляючись удалечінь, і вся її постать у бузковому вечірньому серпанку здавалася аж надто тонкою, непевною, майже прозорою. Данило нерішуче зупинився біля дверей. Він і гадки не мав, що сказати, про що запитати,— слова плуталися і застрягали у нього в горлі. Перед очима стояла їхня зустріч кілька годин тому: Агнеса застигла на порозі, притиснувши руки до грудей, і в її очах було стільки болісної радості, що він уже готувався схопити її в обійми, але дівчина раптом похилила плечі, й цей пристрасний, іскристий погляд потьмарився. Данило обійняв її, але в його руках ніби опинилася крижана статуя. Агнесине тіло було напружене, вона не могла вимовити ані слова. Здається, вони таки змогли обмінятися неважливими фразами, а тоді всю зворотну дорогу Данило роздратовано стискав кермо, а Агнеса дивилася у вікно, певно, подумки розмовляючи з Джекі. Може, бодай їй вона зрадіє щиро. Данило не розумів, що сталося з Агнесою за ці кілька місяців, а вона не давала йому шансу зрозуміти, відповідаючи надто коротко. Ця Агнеса була блідою тінню тієї дівчини, яку він бачив у видінні,— дівчини, яка витягла його з потойбіччя.
Як ти жила весь цей час? Чи все з тобою добре? Я так сумував за тобою! Я врятував твоє місто. Я врятував твоє місто заради тебе.
— Агнесо...
Дівчина здригнулася й обернулася. Погляд її ніжно-зелених очей швидко ковзнув по його обличчю. Данило підійшов до неї.
— Нам треба поговорити.
— Я знаю,— прошепотіла вона.— Я знаю, що ви зробили і бачила те, що зробив ти. І це... це не має ціни. Я не можу висловити, наскільки я вдячна.
Вона торкнулася його забинтованої руки. Данилові здалося, що крізь тугу пов’язку він відчув крижаний холод її пальців.
— Мабуть, Джекі вже пояснила тобі, що вам небезпечно перебувати в різних реальностях. Вона відчуває енергії. Вона може ними керувати. Не так, як я, але її здібності зростають. Джекі з Федею хочуть залишитися тут. Вони не можуть жити в Леобурзі. І я гадав... я сподівався, що ти теж не проти залишитися тут. Зі мною.
Агнесині щоки порожевіли, вона уривчасто зітхнула.
— Ти не зобов’язаний постійно рятувати мене, Даниле.
Данило схвильовано скуйовдив волосся. Розмова не клеїлася, вони ніби промовляли геть не те, що хотіли висловити насправді. Агнеса торкнулася очей, змахуючи сльози, і відвернулася до вікна.
Все, що я робив, я робив заради тебе.
Данило торкнувся її плеча, провів пальцем уздовж шиї. Його вабила ця ніжність блідої, майже прозорої шкіри, ця западинка біля ключиці, хвилі темного волосся, що спадали на пряму горду спину. Дівчина не рухалася. Якоїсь миті Данилові здалося: якщо вона обернеться і він знову наштрикнеться на цей крижаний, неживий погляд, то тоді все закінчиться — раз і назавжди. Він остаточно її втратить.
— Агнесо, я...
Позаду хтось зачовгав капцями. Данило обернувся: на порозі, притискаючи до грудей кота, стояла Джекі. Вона ніяково кахикнула.
— Чого тобі? — роздратовано пробурмотів Данило.
— Та от, хотіла насипати Бальтазарові їсти, я ж не знала, що ви тут...
Данило гучно видихнув, відчинив шафку, дістав з полиці бляшанку з тушонкою і підкреслено цокнув нею об стільницю. Джекі винувато опустила погляд, забрала консерви і вислизнула з кімнати.
— Не забудь поставити «ширму»!
Джекі закивала, а він схопив Агнесу за руку і потягнув за собою. Вони вийшли до їдальні, Федя провів їх здивованим поглядом.
— Схоже, нам потрібна якась третя реальність, щоб спокійно поговорити,— Данило обернувся до Агнеси, але вона не всміхнулася.
Вони піднялися на другий поверх, Данило запустив дівчину до дядькової кімнати і причинив по собі двері. Агнеса стояла в центрі — плечі напружено підняті, ніби вона готувалася щомиті захищатися. Данило підступив до неї впритул, і вона почала поволі задкувати, але вперлася у стіл і завмерла. Її золотисто-зелені очі були широко розплющені, губи тремтіли. Від хвилювання Данила лихоманило, він схопив її за плечі та струсонув.
— Та що з тобою коїться?! Що трапилося?
— Мені не можна додому, я мушу бути поруч з Джекі. У мене нема вибору,— прошелестіла дівчина майже нечутно.— Але понад усе на світі я б не хотіла, щоб вибору не мав ти.
— Та Боже ж мій, Агнесо!
— Ні, послухай! — вигукнула вона, і в її очах зблиснули сльози.— Я прагнула врятувати Леобург, і це був мій обов’язок! Не твій, не Федин і не Джекі! Але я не впоралася... і це... це... ви не зобов’язані рятувати мене знову! Я не хочу приносити самі лише незручності й нещастя!
— Але ж це не так!
— Саме так! — прокричала вона, і з очей ринули сльози.— Я не хочу, щоб ти опікувався мною лише з почуття обов’язку, бо, бачте, мене нікуди подіти! Хоча Леобург і врятовано, але я не можу жити там! — Її трусило від ридань, а він пригорнув її до себе, відчуваючи, як крижана стіна між ними розкололася і почала танути.
То от про що вона міркувала ці кілька місяців. Ось її найбільший страх.
— Коли ти поїхав, мені було так лячно... так лячно... я молилася щодня, щоб ти вижив, щоб ти повернувся,— схлипувала вона, впершись чолом у його груди.— Але я знала, що навіть якщо ти повернешся, ти будеш іншою людиною. Ти пережив те, чого я не зможу відчути! І я... моїх почуттів... замало... щоб...— вона відскочила від нього і подивилася йому в обличчя, її очі палали.— Я жила з почуттям, що більше ніколи тебе не побачу. Але бачити тебе і знати, що я для тебе тягар,— це тортури!
— Я тебе кохаю.
Вологі від сліз Агнесині вії стрепенулися. Дівчина дивилася на нього не кліпаючи. Данило рвучко пригорнув її до себе і поцілував. Й губи мали солоний присмак, дихання збилося. Крига між ними остаточно скресла, випарувалася водномить — Агнеса тремтіла в його руках, і Данило не міг стримуватися, осипаючи поцілунками її вилиці, скроні й шию. Вони зробили кілька незграбних кроків і впали на ліжко. Агнеса не пручалася, коли він почав розстібати ґудзики на її сукні. Вона ніби зреклася себе колишньої, і в її рухах не лишилося більше аристократичної стриманості й холоду, лише нетерпіння і гостра, болюча жага. Вона занадто довго мучила себе сумнівами.