— Добре, прощавай,— вона гордовито задерла підборіддя і розвернулася до будинку, але не встигла зробити і двох кроків, як він вимовив:
— Скільки можна мене мучити?
Лейла миттєво розвернулася і майже пробігла ті кілька метрів, що їх розділяли. Її очі палали.
— Яблонський, чим же я тебе...— вона махнула рукою.— Ми так і розмовлятимемо через дупу твого коня?
— Чим тобі не подобається дупа мого коня? — Тео лагідно поплескав коня по крупу, потім обійшов його і став навпроти розлюченої вигнанки.— Я не хочу брати тебе з собою, бо у Вайомінгу мені потрібна людина, яка прикриватиме мою спину. Я маю довіряти їй із заплющеними очима. А після спілкування з тобою треба перевіряти, чи на місці всі частини тіла і чи живі найближчі родичі.
— О, чудово, поговорімо про довіру! — верескнула Лейла так, що у вікнах з’явилися здивовані обличчя слуг.— Моє життя було у твоїх руках, і ти проголосував за мою страту!
— Я зробив так, бо нікому не дозволю гратися собою. Навіть тобі.
Лейла презирливо випнула губи, збираючись випалити щось зневажливе, але Тео раптом запитав:
— Чому ти врятувала Федю?
— Що?
— Чому ти врятувала цього йолопа, я досі не збагну. Про що ти тоді думала?
— Про теплу ванну з жовтеньким каченям.
— Лейло! Хоч раз скажи мені правду.
Дівчина відвела погляд. Здавалося, ще мить — і вона розвернеться й утече. Тео шалено кортіло торкнутися її.
— Врятувала — і врятувала. Бо шкода було.
— Правду,— суворо повторив він.— Хай якою вона буде.
Лейла стиснула кулаки, з її напіврозтулених вуст злетіла хмаринка пари. Дівчина не могла звести на нього погляд.
— Як же ти задовбав своїм допитом! — Її інтонація була гнівною, але голос задзвенів, ніби Лейла стримувала сльози.— Я не знаю чому! Я не герой, я не така, як Давид чи Мак,— вигнанка рвучко втягнула повітря.— Я витягла його не тому, що він наш, і не для того, щоб Давид мене пробачив. Просто... він висів там... і я подумала, що... якщо він помре, то помреш і ти. Тому і витягла.
Її вії здригнулися, Лейла обережно поглянула на нього, ніби боялася, що Тео засміється чи промовить щось зневажливе. Але Тео не міг нічого сказати, бо слова застрягли у нього в горлі, по тілу розлилося гостре, нетерпляче тепло. Він схопив Лейлу за плечі, притягнув до себе і поцілував. Вигнанка мало не впала з несподіванки, незграбно змахнула руками і вхопилася за його плечі. Він відхилився від неї, але не міг припинити торкатися її блискучого волосся, жорсткого шраму на холодній рожевій щоці, лінії її вуст.
— Яблонський... Що це було? — видихнула вона.
— Повернув борг,— посміхнувся Тео і тихо вимовив: — У ніч штурму я почув тебе крізь «ширму».
— Що?!
— Я почув твій голос. Я знаю, це неможливо. Але я чув, як ти кликала мене на допомогу, і цього було досить.
— Я думала, ти прийшов рятувати Федю.
— Ні, тоді я вже звик до думки, що помру, але я не міг дозволити загинути тобі.
Лейла вигнула брови, вочевидь, не знаючи, що відповісти. Погляд Тео ковзнув по вікнах маєтку. Крізь вкриті курявою шибки біліли обличчя служниць і статечна постать Свенсона. Всі спостерігали за ними, але одразу ж зникли в темряві кімнат.
— Ходімо,— Тео взяв Лейлу за руку.— Покажу тобі маєток Яблонських.
— Мені підійде, якщо ти покажеш лише свою кімнату.
Яблонський обернувся до неї через плече і всміхнувся, а тоді потягнув її до входу в будинок.
Епілог
— Розплющ очі.
Агнеса повільно підняла повіки.
Музичний годинник на столі, важіль для виклику слуг, медальйон на дзеркалі.
Данило тримав її в обіймах, але тепер вони опинилися посеред Едвардової кімнати в маєтку Яблонських. Агнеса затремтіла, на очі набігли сльози.
Вона повернулася. Вона вдома.
— Ходімо,— Данило взяв її за руку.
— Зачекай,— дівчина глибоко вдихнула.— Я не хочу, щоб нас бачили.
— Чому?
Бо тепер вони не належать цьому світу. Тепер вони — лише духи-охоронці цього міста. Істоти з іншої реальності.
— Бо ми не зможемо лишитися. Не треба вселяти людям надію.
— Гаразд,— кивнув Данило і дістав з шафи довгий плащ.— Куди ти хочеш?
Агнеса дослухалася. Звідкілясь линули звуки музики.
— На Михайлівську.
Мороз поколював шкіру, рідкісні сніжинки сідали на вії, як метелики. Агнеса бачила Леобург очима Джекі — чорний, страшний, зруйнований, але увіч він не викликав у неї ані страху, ані жалю, лише гордість. Її місто встояло.
Вони йшли Соборною вулицею повз закопчені будівлі, обходячи вирви від снарядів. Їх вела музика, що лунала наче з-під землі. Останній день року. Сутеніло, проте людей на вулицях більшало. Нарешті вони опинилися на Михайлівській, Данило підсадив Агнесу на кам’яний парапет біля одного з будинків. Дівчина обернулася і раптом зойкнула. Вона бачила цю площу без собору очима Джекі й очікувала на купу каміння там, де донедавна вгору злітали готичні шпилі, але натомість помітила поміст і рояль, поруч з яким стояв великий чавунний казан.
Один з вигнанців — старигань у циліндрі та фраку — сів за інструмент.
— Благодійний концерт,— прошепотів Данило їй на вухо й обхопив її руками.— Давидова ідея.
Агнеса придивилася до силуетів позаду музиканта.
Давид сидів у візку, стискаючи бильця. За ним, як невідступна тінь, височіла Катажина. Внизу, серед людей, Агнеса впізнала Мотту, Ґрету Ветцель з юрбою робітників, професора Кубрика. З вікна третього поверху на площу дивився бородань. «Аслан»,— спалахнув спогад, хоча Агнеса його не знала.
Старий вигнанець заграв новорічну пісню, і леобуржці, які зібралися навколо нього, почали підспівувати. Руїни сповнилися голосів, над бруківкою сяяли гірлянди і жовтогарячі різдвяні зірки. Помаранчеве, червоне, жовте світло пом’якшувало чорноту порожніх вікон. Кілька пар танцювало, діти бігали з шапками і просили солодощів.
Падали сніжинки, і Леобург співав. Незважаючи на обпалені стіни, на кров, на біль, на смерть, незважаючи ні на що. Агнеса обернулася до Данила.
— Ти врятував його. Врятував.
Він усміхнувся і поцілував її.
Отримавши у спадок старий маєток, Данило здогадувався, що його життя зміниться, але навіть уявити не міг наскільки. Адже будинок виявляється з секретом: з нього відкривається портал у паралельний світ — у місто митців і винахідників Леобург, де в небі пурхають невагомі літоциклетки і пливуть череваті дирижаблі, кудись у незвідане несуть своїх пасажирів стрімкі монорельси, парові механізми виконують хатню роботу... Проте над яскравим і на позір радісним Леобургом уже нависли чорні хмари: владу в місті захопив божевільний диктатор, а лещата зажерливих імперій, які хочуть підім’яти під себе останню обитель бунтарства, стискаються. Як вистояти в цій війні й урятувати чарівний Леобург, не втративши ні себе, ні свого кохання?
Це книжка про те, що сила імперії — ще не привід проти неї не боротися. Книжка про те, що не існує дрібних подвигів і не-таких самопожертв.
...не можу не захоплюватися тим, як перша частина заманює тебе в свої обійми... а після прочитання другої ти сама ніби з війни вертаєшся і не знаєш, куди себе подіти після всього, що там сталося.