Після повернення Данило відразу ж пішов у свою кімнату. Знову мучило безсоння, він вирішив почитати газету. Можлива війна, отці-засновники, гральний дім китайця, сцена на балконі — хаотичний вир подій ніс його все далі. Ні, на сьогодні досить. Данило, погасивши лампу, зібрався лягти в ліжко. Його погляд ковзнув до вікна — й раптом його увагу привернула постать у чорному плащі, що швидко перетнула внутрішній дворик і опинилася біля стайні. Людина зупинилася й роззирнулася. Данило припав до вікна і... не повірив власним очам.
Це була Агнеса. Упевнившись у тому, що її ніхто не бачить, вона насилу переставила драбину від стайні до високого кам’яного паркана й швидко видерлася нагору. Ще раз боязко озирнулась і зістрибнула в темряву, немов великий чорний птах — тільки плащ зметнувся за нею.
Так. Це вже занадто. Куди може податися вихована й пристойна на вигляд дівчина о другій ночі, та ще потай?! Данило насупився. Агнеса не кохає Тео. Вона одружується з ним не з доброї волі. То куди вона може бігати ночами, якщо не на побачення до якогось палкого залицяльника? Дивно, але ця думка чомусь обпекла Данила, немов жарина, що відскочила від багаття. Та ну, тільки не Агнеса. Чи... чому він такої високої думки про дівчину, яку знає лише кілька днів?!
У цей момент у двері постукали. Данило сіпнувся й швидко розвернувся спиною до вікна. Кого ще чорти принесли в такий час?
— Так!
— Пане Едварде, прошу вибачення,— проскрипів Свенсон, зазирнувши в кімнату.— Не встиг вас попередити: завтра опівдні на вас чекають на засіданні комітету з розробки водомобіля.
— Свенсоне, який у біса водомобіль, я ж мало не загинув через нього! — роздратовано видихнув Данило.
— Вам краще піти туди, там буде інспектор з небезпечних виробництв.
— Оце вже зась, я зараз абсолютно не в гуморі для цього! — рішуче відрубав Данило.— Та й потім...
І цієї миті пролунав постріл.
Несподіваний телефонний дзвінок — не найкращий початок дня.
— Доброго ранку, Федоре. Отже, наскільки я розумію, Данила досі немає? Спросоння Федя насилу второпав почуте. По-перше, знову «Федір». По-друге, Маріанна Олександрівна чомусь страшенно сердита. Справді, дивно, що Данило досі не зателефонував їй зі своєї «Німеччини».
— Гм... ну... так, немає. Йому щось переказати? Я можу написати йому на «Фейсбуці».
— Так, перекажіть. Я переслала йому перелік документів і адресу юриста, до якого слід звернутися. На цьому все — в мене більше не буде можливості їздити до села.
Федя різко сів на ліжку.
— Тобто?
— Я закінчила працювати з Іваном Дмитровичем пів року тому, а далі виконувала його особисте прохання.
Федя почухав брову, міркуючи, що робити. Данила нема й найближчим часом не буде. Якщо й узагалі коли-небудь...
— Ну, послухайте, ви ж не можете все просто кинути! Ми ще не оформили документи...
Асистентка роздратовано кахикнула.
— Вибачте, перекажіть Данилові, що далі вам доведеться розбиратися без мене.
Наостанок вона гаркнула: «Дякую!» — і відключилася. У телефоні заскиглили тужливі гудки.
— Зашибісь,— просичав Федя й став одягатися.
Купа брудного посуду в умивальнику свідчила, що про його сніданок знову ніхто не подбав — певна річ, зеленоголова тільки й може, що залишати вранці безлад. Знадвору почувся нявкіт — прийшов з нічних походеньок кіт. Федя відчинив двері, й Бальтазар кинувся до мисочки з їжею. Ну звісно, про кота вона не забула! Хлопець важко зітхнув, але за кілька хвилин йому все-таки всміхнулася фортуна — у шафі знайшлася чиста пательня. Він посмажив яєчню, запустив кавоварку й всівся за ноутбук. За вчорашній вечір редактор надіслала йому одразу кілька листів, і всі — гнівно-істеричні.
— Так, спочатку ти вирізаєш пів шпальти, а тоді скаржишся, що мало,— де логіка? — роздратовано пробурмотів Федя в монітор і одразу ж примружив очі. Дивно, але тут йому постійно ввижалося, ніби його хтось слухає. Чи то самі стіни, чи то привиди, як той, що він бачив уночі у своїй кімнаті. Федя стривожено роззирнувся.
Він добив потрібну кількість знаків і скинув черговий варіант статті в редакцію, а потім знову поліз у «Гугл». «Транслокальність», «транслокал», «як потрапити в паралельний світ», «як повернути людину з паралельного світу». Схоже, він знов увійде в топ найбільш ідіотських запитів у пошуковику! Нічого навіть близько схожого. Тільки нісенітниці про геопатогенні зони й жахачки про ліс, де втрачаєш відчуття часу.
Про це явище знав тільки Іван Дмитрович, африканські шамани і... Трегубов. Два варіанти з трьох відпадали, тому дізнатися нові подробиці можна тільки з вуст їхнього недавнього гостя.
Федя піднявся до кімнати Данила й ще раз перебрав купу паперів. Куди ж могла зникнути візитівка Трегубова? Невже Данило забрав її з собою?
Пошуки не дали результату. Близько другої години Федя зібрався йти в центр по цигарки й тільки тоді помітив, що чогось бракує.
Джекі не повернулася з роботи, хоча зазвичай її зміна тривала з п’ятої ранку й максимум — до пів на одинадцяту. Не те щоб він сильно переймався, але через останні події відсутність дівчини здавалася підозрілою.
«Та, певно, загуляла десь».
Федя безтурботно рушив до виходу й уже хотів пхнути у вуха навушники, як масивні вхідні двері рвучко відчинилися, і всередину влетіла Джекі. Вона за інерцією налетіла на нього й мало не впала.
— Ти чого? — Федя схопив її за плечі й струсонув.— Здуріла?
Дівчина була така бліда, що побіліли навіть губи.
— Мене мало не вбили! — вона з обуренням відчепила його руки.— Довелося видертися на дерево!
Федя здивовано витріщився.
— Так, з цього місця докладніше.
Джекі коротко видихнула, як спортсмен перед запливом.
— Ну, йду собі з роботи, а тут місцеві. Ти ж бачив їх, напевно,— ображено зітхнула вона.— Зранку вже п’яні, іржуть і пальцями тицяють. Я пройшла, не звертаючи уваги, а позаду хтось видає: «Чуєш, убога, а ти ходити сама не боїшся?»
— Може, це все через твій зовнішній вигляд? А ти давно зелена, до речі? — всміхнувся Федя.
Джекі кинула на нього сердитий погляд.
— Мене один чувак пофарбував, сюди приїжджав до бабці, на перукаря вчиться в Києві. Сміялися, звісно, але ніхто не чіплявся. Це не через зачіску!
Федя задумливо закусив губу, роздивляючись крізь вікно розкидане в долині село.
— Ну от, а там дядько Толік стояв у дворі,— Джекі шморгнула носом.— І як почув, кричить: «Поки що не боїться, але хай знає — це їм так не минеться! Не дамо нашу річку труїти!» Я йому кажу: «Чи ви здуріли? Кому ваша річка треба!» — а він мені: «Все село бачило, як ви щось із підвалу тягали й виливали! От воно через підземні води до річки потрапляє!» І потім: «Ти б краще моєю вулицею не ходила! Ще раз побачу — шию скручу!» Ну, я його знаю: хоч він і пияк тупий, але клішні там такі, що запросто вбити може!
— Ясненько,— гмикнув Федя.— Сільські пристрасті. Ну й чого ти на дерево видерлася?
— Як чого?! — обурилася дівчина.— Бо вони за мною погналися! Спочатку загнали на дерево, кричали, кидалися камінням... По спині влучили, мабуть, синець буде. Потім постояли хвилин п’ять і пішли, а як злізла — звідкілясь знову вискочили. Гнали аж до будинку...
Федя почухав за вухом.
— Це недобре. Мені теж щось таке кричали, тільки діти, не дорослі. Таке відчуття, що хтось навмисне пускає ці чутки. А, поки не забув... Маріанна сказала, що більше не буде сюди їздити.
Брови Джекі полізли на лоб.
— Отакої. І не пояснила чому?
— А ти як вважаєш? — зневажливо пирхнув Федя.— Нормальним людям не подобається село з таким контингентом. Тільки ми з тобою такі ідіоти.
— Не треба узагальнювати,— в золотисто-зелених очах Джекі затанцювали бісики.— Я — то я, а от чого тут стирчиш ти? Їхав би собі додому, будинок як стояв без тебе, так і стоятиме!