— Бачу, ти тільки про це й мрієш...— скривився Федя.— Я тут заради Данила, зрозуміла? І з місця не зрушу, поки він не повернеться.
Витримавши її зневажливий погляд, він застромив у вуха навушники й неквапно, з почуттям самоповаги пішов до крамниці.
Вивчення щоденника кожної вільної хвилини вже увійшло в звичку. Джекі в роздумах гризла олівець, намагаючись розшифрувати закрутистий напіврозмазаний текст. За вікном сутеніло, а вона так і не видобула жодної суттєвої інформації. Данилів дядько лише докладно міркував про технології, розвиток леобурзького світу й інші особливості тієї реальності.
Економіка Леобурга, як я зазначав вище, здебільшого ґрунтується на торгівлі технологіями. Цікаво, що зовсім нещодавно якийсь пан з кола клієнтів Елвіра Дем’янича натякнув мені, що місто не гребує розробкою зброї різного ґатунку. Щоправда, ці відомості ретельно приховуються, і докладніше про це мені дізнатися не вдалося.
Джекі потягнулася й позіхнула. Вона спромоглася розібрати ще кілька абзаців і врешті дісталася більш-менш цікавого уривка:
Здається, я з’ясував чинник, що впливає на з’яву порталу. Це місцевість. Раніше я вже досліджував місця, де відкриваються портали: у горах Мандара на північному сході Нігерії, в поселеннях близько Саурімо в Анголі, в Камеруні, Намібії та на Мадагаскарі (,координати див. нижче). Характеристики магнітного, електростатичного, геомагнітного поля, ультрафіолетового випромінювання, температура повітря (в різні пори року), радіаційний фон тощо в цих місцях практично ідентичні й значно відрізняються від території поруч. Ці дані незмінні, незалежно від того, активний портал чи ні.
За легендами племен антадруї та бура, певна точка землі — будівля, хатина, печера біля водоспаду, прохід між скелями — має властивість розпізнавати «своїх». Коли транслокал з’являється поруч, його енергетика резонує з енергетикою місця, і транслокальна точка відкриває перехід. Шаман Мбутуна стверджував, що транслокальне місце має певну «свідомість». У будь-якому разі, мені поки що не вдалося знайти спосіб керування порталом, і я досі не впевнений, чи взагалі це можливо.
Цікаво, під час мандрів Африкою я неодноразово чув від шаманів, що місця з’яви порталу треба ретельно оберігати від стороннього втручання, тому вони їх приховували. «Каміння повинно лежати так, як лежало, птахи — співати, як і співали, вітер — віяти, як і віяв». Утім, жодного підтвердження цьому я не знаходив, особливо з огляду на те, що мій будинок і маєток у Леобурзі багато в чому відрізняються, особливо щодо системи енергопостачання, яку мені довелося істотно змінити.
Крім того, цікаві також інші особливості з’яви порталу. Зазвичай портал зачиняється одразу ж після переходу транслокала — про це свідчить більшість моїх переходів. Але в деяких випадках він залишається на невизначений термін. Так, одного разу, побачивши портал, я зробив перехід, але забув забрати зі столу в Леобурзі важливий документ. Згадавши про нього тільки за дві години, я виявив портал на місці, повернувся й забрав документ, після чого перехід одразу зник.
Джекі закусила нижню губу. Адже в цьому будинку справді відбувалися різні дива. Іноді чулися зітхання, скрипи, з’являлося відчуття, що за тобою уважно спостерігають протягом цілого дня. А потім ще цей привид, якого бачив Федя... Вона, звісно, тоді посміялася, але насправді його розповідь — не така вже й нісенітниця. Судячи з записів Івана Дмитровича, будинок живе власним життям. І, мабуть, щоб відкрити портал, йому потрібно сподобатися, стати «своїм».
Сподобатися будинку? Тобто, їй доведеться надягти сукню, нафарбуватися й призначити йому побачення в їдальні? Джекі посміхнулася. Що за маячня!
Втім, щось, крім «розумності» будинку, хвилину тому привернуло її увагу. Вона переглянула текст ще раз.
...багато в чому відрізняються, особливо щодо системи енергопостачання, яку мені довелося істотно змінити.
Енергопостачання... Джекі сама сплачувала рахунки за будинок, бо в Маріанни Олександрівни завжди бракувало на це часу. І за електроенергію вона жодного разу не платила, хоча на кухні висів лічильник. То яким же чином у будинку вмикалися лампи, працював телевізор і розетки? Дівчина спантеличено насупилася. Вона не могла зрозуміти, чому її зацікавила саме ця деталь.
— Здається, час уже спати,— промовила вголос Джекі й завмерла.
В будинку було тихо, й ніхто не співав — отже, фарбований принаймні не зайняв знову на півтори години ванну, тому можна спокійно почистити зуби й скупатися. І хто тільки вигадав єдину ванну на весь будинок?!
Швидко упоравшись із вечірнім туалетом, Джекі загасила світло в коридорі й визирнула у вікно — в бузкових літніх сутінках їй знову ввижалися зловісні тіні п’яних переслідувачів. Але у дворі, певна річ, нікого не було. Нікого, крім Феді.
Спочатку вона й не зрозуміла, що той робить. Здавалося, хлопець збирав конструктор: на ґанку валялися гайки, залізяччя, якась іржава конструкція — два колеса, й обидва від різних велосипедів, високе кермо, невеликий кошик-багажник. Зацікавившись, Джекі закинула у кімнату рушник і зубну щітку й підстрибом побігла вниз по сходах.
— Оце дивина,— вражено видихнула вона, побачивши, як Федя підняв із землі зібраний з купи мотлоху дивовижний велосипед.— Бракує лише ведмедя. Як у цирку.
— Ага, клоунеса в нас уже є.
Джекі закотила очі й глузливо провадила:
— Ще скажи, що воно їздить...
— Звісно, їздить! — пирхнув Федя й відставив підніжку.— Маєш сумніви?
— Ти не схожий на того, хто вміє крутити гайки.
— Зовнішність оманлива,— хлопець задер підборіддя й усміхнувся.— Чи ти вважаєш, що ми з Данилом могли б потоваришувати, якби я тільки вмів полірувати нігті й ходити в солярій?
— А ти ходиш?
Федя зміряв її саркастичним поглядом, сів на поріг і продовжив колупатися в старому залізяччі. Джекі раптом зрозуміла, що абсолютно не хоче спати. Абсолютно! Вона присіла поруч, спостерігаючи за його роботою, і нарешті наважилася спитати:
— А що у Данила... ну... з ногою?
— Довга історія,— буркнув Федя, не відриваючи погляду від ланцюга.
— Та ми начебто нікуди й не поспішаємо,— задумливо пробурмотіла Джекі.— Я його як побачила, чомусь подумала, що він спортсмен.
— Був,— кивнув Федя.— Бігав. Не Усейн Болт, звісно, але він цим... жив. От просто дихав цим.
— Травма? — Джекі сумно зітхнула.
— Та ні. Підстава.
Федя замовк, хоча Джекі аж розпирало від цікавості. Але вона відчувала, що варто їй пробурмотіти ще бодай слово, він одразу вижене її з затишного ґанку й більше ніколи не розмовлятиме на цю тему.
— Десь півтора року тому в Дані була невелика травма зв’язок. А тут чемпіонат Європи. Він узагалі не збирався нікуди їхати, але тренер попросив, мовляв, будеш запасним, «просто посидіти», бо заявка команди неповна. Звісно, він поїхав, бо це ж Сан Санич попросив! — Федя занадто сильно крутнув гайку, ключ з дзенькотом зіскочив.— А в день забігу виявилося, що хтось там травмувався, хтось попався з сумнівним тестом на допінг і бігти, власне, нікому. Якби на його місці був я, то просто послав би всіх: «Фіг вам, я не можу зараз, у мене травма!» Але ж це Данько. Звісно, він погодився. Він біг за Україну.
Хлопець замовк і спохмурнів, обмацуючи колесо. Джекі напружено подалася вперед і зазирнула йому в обличчя.
— І що той забіг... погано скінчився? — хрипким від хвилювання голосом спитала вона.
Федя обернувся через плече, коса смужка світла з дверей впала йому на обличчя — дивно, він навіть не розізлився на неї за дурне запитання, просто дивився — сумно й серйозно.
— Як бачиш. Потім ще була невдала операція. Ну, і все. Це вирок. Але то навіть не головне. Просто йому дещо розповіли. Які в них усередині команди розклади були й чого забажали спонсори, і як Сан Санич не хотів свого найкращого спортсмена підставляти, як той відмовився програвати на фініші... Отак і виходить. Той відмовився. А Данька навіть не спитали.