Джекі важко зітхнула, намагаючись позбутися гарячого клубка, що ніби застряг у горлі.
— А потім почалося. Данило ж просто схиблений на чесності. Ще змалечку. Завжди йому треба, щоб усе правильно було. Тобі яблуко — і мені яблуко. Ти завинив — ти й стій коліньми на гречці. Але в житті так не буває. А тут... уявляєш? — Федя різко глянув на неї, і Джекі здригнулася.— Дивишся йому в очі, а там — порожнеча. Була людина — і немає. І головне — ти нічим не можеш допомогти.
— І чим він займається тепер?
— Та таке. Сайти якісь клепає. Хотів навіть піти на контракт до армії, але не взяли, то він трохи волонтерив, але йому... йому важко то все, і фізично, і психологічно. Думав, його попустить, як щось корисне робитиме. Та щось не дуже. Поїхав у Мюнхен, до батьків, але повернувся — каже, що тут йому краще. А тут його Леобургом по голові стукнуло.
Федя підвівся з поріжка, і Джекі, як за командою, встала за ним услід. У цю мить вона чомусь думала не про Данила. От як воно — бачити, як руйнується життя твого найкращого друга, як він згасає, і навіть не знати, що робити? Що робила б вона? Джекі відчула тяжкість у грудях — просто неймовірну, нестерпну. Вона не знала. Бо насправді в неї ніколи не було жодної близької людини. Тільки батько, якого вона майже не пам’ятала.
— Так, ну добре,— тихо сказав Федя.— Досить розпускати шмарклі.
Джекі раптом збагнула, що вже кілька хвилин незмигно дивиться йому в обличчя. Збагнути — збагнула, проте погляду не відвела.
Федя дістав з кишені запальничку, в його долонях спалахнув маленький метушливий вогник. Червоні відблиски заграли на западинах щік. Він запалив цигарку й видихнув тонкий білий струмінь диму. Ланцюжок браслета ніби у сповільненій зйомці ковзнув униз по жилавій руці.
— Ти вмієш кататися на велосипеді?
В сутінках темно-карі очі здавалися пекуче-чорними. Це був дивний стан — почуттів, питань, думок і спогадів було стільки, що Джекі навіть не встигала повністю усвідомлювати їх. Тільки знала, що саме зараз хоче стояти тут, посеред порожнього темного двору, де дзвінко скрекоче цикада, і дивитися на Федю. На те, як падає жовтувате світло з вікна на його блискуче світле волосся. І як він стискає однією рукою кермо свого безглуздого саморобного велосипеда.
А ще в нього гарні вуста. В чоловіків нечасто бувають красиві губи, а коли він ще так злегка підібгає їх, замислюючись про щось, і...
— Джекі!
— М-м?
— Ти вмієш кататися на велосипеді, питаю?
Джекі здригнулася й наче прокинулася від сну Від переляку по шкірі сипнуло морозцем. Кого це вона роздивлялася? Геть здуріла?! Від збентеження й злості на саму себе закололо в животі. Тим часом Федя посміхнувся й примружився, ніби не був упевнений у тому, що побачив. Потім задер підборіддя й злегка втягнув щоки, ледь стримуючи сміх.
Ну от і все. Він повернувся. І Джекі відчула, що готова четвертувати себе за ті кілька секунд слабкості, коли вона підпала під настрій сумної розповіді й роздивлялася його, як романтична восьмикласниця.
— Я?
— Ні, я! — засміявся він.— Ходи сюди, навчу.
Втекти? О так, звісно, втекти! Швидше, ну ж бо! Не стій, як засватана!
А раптом він подумає, що вона дійсно зніяковіла?
От дурепа! Авжеж, він помітив. Добре, хоч надворі темно, побачив би її зараз червоною, мов херсонський помідор!
— Ану залазь! — він підкотив до неї рипучий велосипед.
Господи. Що вона робить? Джекі незграбно видерлася на сидіння, кермо виявилося десь на рівні її плечей. Коли вона востаннє каталася? Років у сім? Федя нахилився й прилаштував ланцюг. А потім... обійняв її ззаду, накрив її руки долонями й міцно притиснув їх до керма.
Вона мало не задихнулася від обурення, але тепер не могла навіть поворухнутися.
— Ти шо це робиш?! — зойкнула вона.
— Допомагаю тобі тримати рівновагу,— промуркотів він просто у неї над вухом.— А ти що подумала?
— Пусти.
— Впадеш.
— Прибери руки, негайно!
Федя ворухнувся, і велосипед почав хилитися вбік.
— Ну що ти робиш, я ж не дістаю ногами до землі! — закричала Джекі.— Я зараз завалюся!
— То що мені робити — прибрати руки чи тримати? — в його голосі вже відчувалася неприхована насмішка, така безжальна й знайома, що всі сентиментальні почуття одразу вивітрилися з голови, ніби їх і не було.
І Джекі зробила єдине, що могла. Натиснула на педалі.
Велосипед рушив з місця, і Федя від несподіванки одразу ж відпустив її. Джекі незграбно прокотилася декілька метрів і спробувала загальмувати, але з цього нічого не вийшло, і вона з розгону врізалася в кам’яну огорожу. Позаду почувся сміх.
Джекі жбурнула іржавого монстра на землю і попрямувала до будинку, ледве стримуючи гнів.
— Брехати — погана звичка! — вигукнув Федя й пішов за нею.— Ти куди? Ми ще не закінчили!
— Вже! — гримнула Джекі й почала підніматися сходами.— І ще... будеш дівок своїх по клубах мацати, а не мене, зрозумів?!
Він знову засміявся, цього разу голосніше, ще й присвиснув.
— Хіба це не ти роздивлялася мене, як дитина — ляльку Барбі?
— Ти і є лялька Барбі,— пробурмотіла Джекі, не обертаючись.— Тупа фарбована лялька Барбі! І сьогодні я замкну свої двері!
— І стільцем підіпри! Я ще той маніяк! — він підкинув у повітря подушечку жуйки й зловив її ротом.— Особливо коли дівчина так... заводить!
Розділ 6
Листування з пеклом
Тиша в кімнаті здавалася густою та липкою, мов патока. Хотілося грюкнути чимось важким, щоб переконатися, що зі слухом усе гаразд. Яблонські в повному складі сиділи у вітальні та зрідка перезиралися. Іноді тишу порушували глухі схлипи Беати — її плечі здригалися від ридання. Переляканий Альберт з темними колами під очима дбайливо притискав сестрину голову до своїх грудей і гладив заплетене в тугу косу волосся. Тео стояв біля вікна спиною до присутніх, нервово смикав золотисту китичку штори й час до часу зі свистом втягував повітря, ніби задихався. Юліана, похнюпившись, роздивлялася своє бузкове віяло. Агнеса була неприродно бліда, і біле мереживо на її чорній сукні нагадувало морозний візерунок. Вона здавалася манекеном з бездоганною поставою — тільки тривожний вогонь у золотисто-зелених очах видавав у ній живу істоту. Дівчина сиділа на краєчку стільця, ніби от-от збиралася підхопитися та втекти з кімнати, що пахла корицею і поминальними свічками.
В неділю вночі вбили Фелікса. Данило знову й знову прокручував у голові ті злощасні пів години, що незворотно змінили життя в будинку Яблонських.
...Ось він бачить, як тікає Агнеса. Заходить Свенсон. Цієї миті лунає постріл. Вони з дворецьким біжать коридором, навмання смикаючи дверні ручки. Всюди замкнено, але з-під дверей кабінету Фелікса ллється тонка смужка тьмяного світла. Поруч з темряви виринає Тео — досі хитається, але більш-менш протверезів. Ліворуч риплять двері — то Юліана, вона підіймає лампу вище, мружиться й силується розгледіти, що відбувається. За кілька секунд зі своєї кімнати визирає заспана Беата. «Що це було?» — губи Тео ворушаться, але Данило швидше вгадує те, що він говорить, ніж дійсно чує звуки.
«Хто стріляв? Де?»
Данило обертається й бачить переляканого Альберта в нічному ковпаку й халаті. Його зіниці в напівтемряві розширені, очі здаються величезними й темними.
«Гадаю, це в кабінеті Фе... батька»,— вимовляє Данило.
Вони відчиняють двері.
Фелікс лежить на підлозі долілиць. Навколо голови — величезне чорне коло. М’яка ворса дорогого килима вбирає кров і темнішає.