Далі все крутиться вихором. Тео падає навколішки поруч з тілом. Позаду глухий стукіт — то непритомніє Беата. Альберт обертається до неї, а поруч повільно осідає на підлогу Юліана. Вона хапає його за картату холошу, безмовна, бліда, дивиться безтямно...
Ця картина закарбувалась у пам’яті Данила так, що він згадав би її і за сто років. Він обвів очима кімнату. Зброї біля тіла не було, тож самогубство виключене. Тоді хто вбив Фелікса? І чи не сидить ця людина зараз тут? В очах присутніх застигло те саме питання. Крім того, вбивство значно ускладнило й пошук дядька Івана — Данило так і не встиг поговорити з Феліксом на цю тему.
В коридорі почулися кроки. Свенсон квапливо заскочив до вітальні й оголосив:
— Пан Джозеф Бридж-Паркер, поліцмейстер Леобурга.
Всі присутні здригнулися. До кімнати зайшов головний поліціянт міста: високий плечистий чоловік у чепурному сірому костюмі, з ретельно зачесаним назад сталево-сірим волоссям і запалими світлими очима. Незважаючи на високу посаду, він був ще досить молодий, років зо тридцять п’ять. Бридж-Паркер якось одразу не сподобався Данилові: зневажливим поглядом і саркастичною посмішкою він був схожий на Едварда з портрета в медальйоні.
— Добридень,— недбало кивнув він.— Прийміть мої співчуття.
Юліана кивнула й жестом запросила його сісти.
— Є якісь новини, пане Бридж-Паркер?
— Наразі не можу нічого коментувати. Вбивство члена Ради — справа надто серйозна, містяни схвильовані. Поговоримо пізніше.
Тео пропалив поліцмейстера роздратованим поглядом, але той не звернув уваги й зручно вмостився в кріслі. В кімнаті знову запанувала тиша.
— Дивно, зазвичай пан Іжачек не запізнюється,— невпевнено сказав Альберт.— Уже пів години.
Краєм ока Данило помітив, як Тео завів руки за спину й міцно зчепив пальці. Схоже, необхідність чекати юриста дійсно змушувала його нервувати!
— На те має бути поважна причина,— стиха зауважила Агнеса.
— Годі! — Беата затремтіла від гніву.— Бездушні, корисливі люди! Єдине, що вас хвилює, це оголошення заповіту!
— Беато, благаю...— Юліана притиснула руки до грудей.— Ми всі приголомшені...
— Я вам не вірю! Адже його вбили! — Беата захлиналася від плачу.— Це хтось... хтось із вас! Ви... ви...
Альберт пригорнув сестру до себе й вибачливо покосував на поліціянта.
— Може, ви маєте на увазі щось конкретне? — вкрадливо запитав Бридж-Паркер і начепив монокль на око.
— Беато, тобі краще піти до себе,— прошепотіла Агнеса.— Ти в такому стані...
— Замовкни! — з дикою люттю вигукнула сестра.— Ти бридка... огидна... Це ти у всьому винна, гадала, я не дізнаюсь?!
— Альберте, відведи сестру нагору! — владно, з металом у голосі сказав Тео.— Вона не при тямі.
— В чому ж провина вашої сестри, панно Яблонська? — помітно пожвавився Бридж-Паркер.
— Альберте! — гримнув Тео.— Пане поліцмейстере, зараз не час ставити подібні питання.
Альберт схопився й допоміг Беаті, яка кидала гнівні погляди на сестру, підвестися з дивана. Щойно вони вийшли, у вітальні з’явився стривожений дворецький із залізною капсулою пневмопошти в руках і простягнув її Тео.
Тео різким рухом розкрив її і витрусив на долоню згорнутий папірець.
— «Виникли несподівані обставини надзвичайної важливості»,— прочитав він.— Іжачек просить зачекати чверть години.
— Що ж, Теодоре, вам зовсім недовго чекати на звання найбагатшої людини Леобурга,— раптом з урочистим виглядом заявила Юліана. Данило здригнувся від подиву й обернувся до неї, Бридж-Паркер посміхнувся, Агнеса широко розплющила очі.
Юліана не вирізнялася особливим тактом, але її зауваження зараз здалося цілковитим блюзнірством. Тео мовчки зміряв її презирливим поглядом, підійшов до серванта й опустив важіль на стінці. Почувся глухий скрегіт. Незабаром передні дверцята відчинилися, Тео просунув руку й дістав з надр шафи пляшку. Судячи з її матового запітнілого скла, пляшка зберігалася в холоді десь у глибині підвалу й піднімалася нагору за допомогою спеціального пристрою. Всередині шафи рядком стояли пляшки з віскі й бурбоном, за ними — пляшки з вином, шампанським та іншими напоями. Тео налив віскі в склянку, поставив пляшку на місце, після чого зачинив дверцята серванта. Механізм знову заскреготів, а важіль повільно повернувся в попередню позицію.
Маленький худорлявий юрист — той, якого Данило бачив раніше в кабінеті Фелікса,— з’явився за пів години. Він розклав на столі папери, надів пенсне. Тео вчепився в бильця крісла, нервово покусуючи губу. На Агнесиному обличчі застиг дивний апатичний вираз. Юліана з цікавістю роздивлялася поліціянта. До кімнати тінню шмигнув Альберт. Юрист обвів усіх уважним поглядом, відкашлявся, витер носа хустинкою і мовив:
— Прошу вибачити за затримку, але вона викликана дуже поважною причиною. Хочу повідомити шановному панству, що обидва примірники заповіту, який склав у моїй присутності пан Фелікс Яблонський, було вкрадено. Але сьогодні вранці я отримав пневмопоштою пакет документів. Відправник, на жаль, мені не відомий. У пакеті була записка,— він розрівняв папірець на столі й зачитав уголос: — «Правда завжди випливає назовні. Навіть якщо її заховати за сімома замками. Тобі треба було подумати про це, Тео. Шкода, що думати ти так і не навчився».
Тиша в кімнаті кристалізувалася. Повітря завмерло, ніби всередині вимерло все живе. На лобі Тео заряснів піт, на білому, як крейда, обличчі різко проступило ластовиння.
— Я не волів би зараз гаяти час на різні припущення, панове, можу лише засвідчити, що текст відповідає тому, що планував пан Яблонський. Отже, переходжу до оголошення останньої волі покійного Фелікса Густава Яблонського.
Іжачек почав читати.
— «Я, Фелікс Яблонський, перебуваючи при здоровому глузді та твердій пам’яті, відповідно до Закону номер тисяча сто вільного міста Леобурга, заповідаю все рухоме й нерухоме майно, яке на день моєї смерті виявиться у моїй власності, в чому б воно не полягало й де б не перебувало, моєму синові, Едвардові Рафлу Яблонському. Текст заповіту написаний мною власноруч і завірений нотаріусом у моїй присутності».
Мовчання. Раптове здавлене зітхання Юліани зробило тишу ще більш напруженою. На Данила звернулися погляди всіх присутніх.
У пам’яті Данила випливла недавня сцена. «Де він?!» — запитує грізний бас Фелікса. «Як ви могли так учинити зі мною, батьку?! Я ж... Я навіть уявити такого не міг!» — у відчаї вигукує його старший син. То ось що так образило й розгнівало Тео! Він якимось чином дізнався про зміст заповіту й викрав його! І судячи з того, що документ якось потрапив до рук юриста, виходить, у Тео теж його викрали! Але чому Тео не знищив заповіт одразу, як вкрав?
Данило збентежено кахикнув, але не зважився зустріти погляд «брата», який кипів неприхованою ненавистю. Юліана й Альберт завмерли зі здивованими виразами на обличчях. Агнеса тільки вигнула брову в німому запитанні. Наче Данило сам розумів, що відбувається!
— То це той...— схвильовано просипів Данило,— виходить...
— ...що найбагатшою людиною Леобурга є ви, Едварде,— промовив Альберт.— Оце несподіванка!
Тео схопився з крісла.
— Тільки не для нього! Що ж, віддаю належне твоїй винахідливості, брате. Мої вітання!
Він швидким кроком залишив вітальню. Данило заплющив очі. Що-що, а сваритися з цим навіженим не входило до його планів. Тео, мабуть, думає, що цю бісову записку написав саме він! Звісно, кому же ще було вигідно, щоб загублений заповіт раптово знайшовся?
— Але дозвольте...— втрутилася Юліана.— Тео — старший син, і за правом успадкування...
— Все абсолютно законно,— запевнив Іжачек.— Людина при здоровому глузді й твердій пам’яті має право заповісти своє майно будь-якому суб’єктові.
— О Господи...— Юліана приклала долоню до щоки.— Агнесо, дитино моя...
— Едварде! — різко вимовила Агнеса.— Мені шкода, що ви успадкували капітал унаслідок такої трагічної події, але все одно прийміть мої вітання. Вочевидь, батько безмежно вас любив. Сподіваюся, ви зможете розпорядитися спадщиною гідно.