Агнеса тільки зітхнула.
— Вона не зізнається! — витягнувши вперед довгу шию, засичала Беата.— Проте я це можу підтвердити! Всі присутні його ненавиділи! І вона — також! О мій бідолашний, мій нещасний дядечку! Хай буде проклятий той день, коли він подарував їй зброю...
— Зрозуміло,— вдоволено кивнув Бридж-Паркер.— Саме тому ви, панно Агнесо, й вирішили вбити вашого дядька.
Поліцмейстер зробив паузу. Данило чув тільки шалені удари власного серця. Чому вона мовчить? Чому?!
— Мовчите? Що ж, це ваше право,— незворушно провадив Бридж-Паркер.— Ви мали очевидний мотив. Потім ми дізналися, де зберігається знаряддя вбивства. І, крім усього, ваша кімната поруч з кабінетом, де стався злочин. Ви могли вистрілити й повернутися до себе, перш ніж на звук прибігли люди.
— Могла...— нарешті видихнула Агнеса.— Ви ж у цьому впевнені. Хіба вам потрібна правда, пане поліцмейстере?
— Отже, ви визнаєте свою провину?
— Зачекайте! — втрутився Данило.— Звідки ви взяли, що стріляла саме вона? Лишень через записку? А якщо її написав убивця, щоб збити зі сліду?
— О, яка бурхлива фантазія,— просичав Тео.
— Якщо ви помітили,— підняв палець поліцмейстер,— я не стверджую, а лише розповідаю версію слідства. І панна Яблонська ще жодного разу мені не заперечила. Ймовірно, тому, що вона знає: віднедавна в лабораторії Головного слідчого управління міста Леобурга проводять дактилоскопічне дослідження. І ми вже це зробили. Ви знаєте, що це означає?
Ще б пак! Кляті хіміки — звідки в Леобурзі такі технології, як недоречно! Данило відчув, як усередині все стислося й закрутилося, ніби хтось почав вити мотузку просто з його нутрощів.
— Неважко здогадатися, чиї відбитки пальців ми виявили на знарядді вбивства,— злегка скривився Бридж-Паркер.— Тому я питаю ще раз: чи визнаєте ви, Агнесо Яблонська, свою провину?
Вона підвела на поліцмейстера важкий погляд, але не вимовила ані слова.
— Нічого вона не визнає! — рішуче заперечив Данило.— Бо Агнеси не було в кабінеті, коли вбили Фелікса. Я це знаю абсолютно точно!
Вона здригнулася. Дивна річ: усе, що говорив поліцмейстер, майже не хвилювало її. Агнеса ніби заздалегідь змирилася і з несправедливим вироком, і з одностайними звинуваченнями членів власної родини, але варто було Данилові згадати про втечу, як обличчя дівчини одразу ж посіріло від страху. Він напружено дивився їй в очі й провадив:
— Агнеси не було на місці злочину, бо в мить, коли пролунав постріл, вона була в моїй кімнаті!
Зніяковівши від її шокованого погляду та власної брехні, Данило тихо додав:
— Так, нехай усі про це знають!
До біса всю їхню патетику й правила пристойності! Якщо вона не хоче рятувати себе сама — це мусить зробити хтось замість неї.
Остання заява справила ефект вибуху бомби: всі водночас загомоніли, Тео підскочив до Данила та схопив за барки, але Данило очікував на таку реакцію і з люттю відкинув «брата». Юліана зойкнула, притиснувши долоні до щік, Беата істерично засміялася, Альберт ошелешено втупився у нього. Агнеса затулила обличчя руками.
— М-м-м,— тільки й зміг вичавити Бридж-Паркер, поправивши монокль.— Це правда?
— Так, хай йому біс! — важко дихаючи від сутички з розлюченим Тео, повторив Данило.— Я — її алібі! Вбили мого батька, й у мене нема підстав жаліти його вбивцю! Того вечора Свенсон зайшов якраз тієї миті, коли Агнеса сховалася у ванній кімнаті, тому й не бачив її.
— Ні!
Данило повільно обернувся до Агнеси.
— Не роби цього...
— Ні, це неправда! — в її голосі бриніли сльози.— Едвард просто намагається мене захистити... Ми не були разом у ту ніч...
— Тобто ви фальшиво свідчите? — звернувся до нього поліцмейстер.— Пане Яблонський, ви знаєте, до чого це може...
— Агнесо! — Данило рвучко розвернув її до себе.— Адже все так і було, ну скажи!
— Ні...— хрипко повторила вона й прошепотіла: — Пробач.
Поліцмейстер удоволено посміхнувся.
— В такому разі можу лише повідомити: панно Агнесо Яблонська, вас заарештовано за підозрою в убивстві вашого дядька, члена Верховної Ради, Фелікса Яблонського.
Розділ 7
Один з Яблонських
Ні, це не текст. За таке слід спалювати на вогнищі.
Федя роздратовано грюкнув кришкою ноутбука. Схоже, в цьому будинку вимерли всі його музи, й з цим нічого не поробиш. Залишається тільки чекати. Данило не може гулькнути у свою Нарнію навічно. Чи... може? Федя сьорбнув кави, зітхнув і знову розгорнув ноутбук. До біса цих муз! Він однаково писатиме. Не можна марнувати час.
Раптом унизу почувся дзенькіт розбитого скла. Й одразу — переляканий зойк. Федя здригнувся й заскреготів зубами.
— Джекі! Мені спуститися — чи ти сама прийдеш, щоб я тобі запотиличника врізав?
Мовчання. Федя з гуркотом відсунув стілець і збіг сходами на перший поверх. Джекі стояла посеред кухні, притиснувши руки до грудей, і не рухалася.
— Воно... ось... мало н-не влучило у мене...— насилу промовила дівчина.
На столі серед уламків чашки в калюжі розлитого чаю лежала кругла каменюка. Федя підняв її, зважив на руці й оглянув з усіх боків — ані написів, ані послань. Певно, знову хлопчаки.
— Нічогенький подарунок. Якби це прилетіло тобі в голову, могло б...— він не закінчив, побачивши вираз її обличчя.— З днем народження!
Дівчина роздратовано штурхонула його в плече. Вони мовчки постояли посеред кухні, потім Джекі напружено витягнула шию, до чогось дослухаючись. У цю мить вона нагадувала Феді оленятко, що раптом відчуло поблизу небезпеку.
— Що це? — прошепотіла вона.— Чуєш?
Десь оддалік лунали обурені вигуки й тупіт. І вони наближалися до будинку.
— От дідько...— видихнув Федя.— Схоже, до нас заявиться ціла делегація.
Ворота здригалися від ударів. Хтось кричав п’яним басом, хтось бридким голосом кликав господарів. Федя відсунув фіранку й визирнув на вулицю. Хвіртка рипнула, й непрохані гості зайшли у двір. Ближче за всіх стояв товстий низькорослий дядько в сорочці навипуск, заляпаній чимось жовтим. За його спиною штовхалося кілька тіток зі злими розпашілими обличчями. Одна з них, у червоній хустці, щось лементувала, впершись руками в боки. Навколо з реготом, кидаючись один в одного камінчиками, бігали вже знайомі романівські пацани.
— Бісові аборигени! Чого їм треба? — просичав Федя.— Так, ти стій тут. А я піду й побалакаю з ними.
— Ану ж, Цицероне,— підколола його зеленоголова.— Сподіваюся, ти добре лазиш по деревах!
Ні, вона справді нестерпна. Федя пропалив Джекі злим поглядом і пішов до дверей.
Забачивши його на порозі, сільська делегація завмерла, а тоді вибухнула обуреним галасом. Федя стояв на порозі, схрестивши руки на грудях.
— Що сталося, шановні громадяни?
— Скільки можна терпіти це неподобство! — випалив чолов’яга у брудній сорочці.— Годі вже з людей знущатися! У Семенівни корова захиріла, у мене помідори зів’яли, у Гаськів вода в колодязі смердить! І отак уже цілісінький тиждень: то те, то се. Тільки ви в’їхали — і почалося!
— Так і є! — підтакувала тітка в червоній хустці.— Правду каже баба Маня — ви в усьому винні! Не можна в це місце лізти! Думали, пропало оте чудило, то й нехай, нікому цей будинок не потрібен... Чого вам тут треба?!
Федя здивовано вигнув брову. Кам’яний вік, їй-бо!
— Слухайте, це ж просто смішно! Якщо у вас якась не така вода в колодязі — пишіть скаргу до відповідних служб, будинок наш до чого? — уже відверто розлютився він.— І хто така баба Маня?
— Ви щось у підвалі варите, потім у саду виливаєте, а все до річки потрапляє! Ви воду труїте, а ми відбуваємося! — обурено заклекотів дядько.— Баба Маня ще жодного разу не помилялася!