— Ага, Ванга з Романівки,— вишкірився Федя.— А крім її слів, у вас є якісь докази?
— Тиць-дриць, добривечір! Та ти на дівку свою подивися! Наркоманка бісова! Наче ми тут таких не бачили! — заверещала інша баба й тицьнула пальцем за спину Феді. Хлопчаки на паркані заґелґотіли.
Неважко здогадатися, що там стояла Джекі. Федя шумно видихнув і обернувся з наміром заштовхати її в будинок. Але не встиг він вимовити хоч слово, як вона раптом міцно стиснула його зап’ясток і похитала головою. Її погляд у цю мить був настільки владним, геть не схожим на звичайний — переляканий і недовірливий, що Федя навіть не наважився заперечити. Серце калатало у грудях молотом. Джекі розтиснула пальці й пішла гравійною доріжкою до самого паркана.
— Слухайте,— стиха сказала дівчина, спідлоба дивлячись на обурену юрбу. Дивно, але всі одразу припинили кричати.— Щиро кажучи, я б і сама тут не жила, але більше просто ніде. Запевняю: ми не псуємо воду й не впливаємо ніяк на ваші помідори. Але я обіцяю — ми запросимо інспекцію, пустимо їх у підвал, у будь-яку кімнату, нехай обстежать. Захочете — покличемо священика, приведемо бабу Маню, щоб вони оглянули будинок. Нам нема чого приховувати.
— Обіцяє вона! — пирхнув «ватажок» романівців.— Та хто в це повірить?! Поки твої екологи доїдуть, у нас пів села вимре!
— Зачекайте,— промовила Джекі та зробила паузу. Люди знову витріщилися на неї і замовкли.— Ми не ховаємося від вас. Ми ходимо тими самими вулицями, п’ємо ту саму воду, дихаємо одним з вами повітрям. Їхати мені нікуди. От він,— вона вказала на Федю,— людина тут нова, він з міста. І може виїхати. Але обіцяє вам не він, а я. І я залишуся тут, з вами. Романівка — моє село, тож з’ясуймо все разом.
Люди знову невдоволено загули.
— Дивися мені! — крикнула тітка в червоній хустці.— Щоб до неділі все стало як було!
— Ми зробимо все, що зможемо.
Баби зацокотіли язиками, проте не заперечували. Натовп ще трохи потупцяв, але вже за кілька хвилин розійшовся, хлопчаки зістрибнули з паркана й з гиканням розбіглися.
Федя увесь час зачаровано спостерігав за дівчиною і, на щастя, вчасно згадав, що час стулити рота та зробити більш-менш інтелектуальний вираз обличчя.
— Як ти це зробила? — не витримав він.— Я боявся, що вони тебе розірвуть. Як це ти спровадила їх так швидко?
— Ой Боже,— засміялася вона.— Ну, ти бачив би себе! Лорд із замку! Федю, ці люди бояться! Вони забобонні й дурні, а дехто просто п’яний як чіп. Баба Маня тицьнула пальцем на «проклятий» будинок — вони й припхалися сюди. Я просто стала на їхнє місце й сказала те, що вони хотіли почути, а не бундючилася, як індик.
Вона переможно всміхнулася. Федя окинув її оцінювальним поглядом.
— А ти небезпечна.
— Я просто розуміюся на людях. А ти — ні.
— Ну звісно. Щоправда, ти наобіцяла їм, як депутат перед виборами, і тепер нам доведеться все це розхльобувати.
— Принаймні ніхто не кричить і не виносить двері.
— Добре,— він кивнув і примружив очі.— Але мене хвилює інше. Якщо баба Маня послала їх сюди, хто підкинув цю ідею тій бабці?
— Ой, ти б її бачив! — похитала головою Джекі.— Вона, бува, таку фігню верзе, могла й сама вигадати.
— Тобто, це випадковість? — Федя посміхнувся й махнув рукою: мовляв, безнадійний випадок. Як він і гадав, жест спричинив негайний ефект — золотисто-зелені очі дівчини спалахнули образою.
— Може, поясниш?
Але він неквапом рушив до будинку, зайшов до вітальні, всівся на диван і далі загадково посміхався. Джекі подріботіла слідом, немов цуценя, й обурено зазирнула йому в обличчя, вимагаючи докладних пояснень. Федя закинув ногу на ногу, ввімкнув телевізор і нарешті обернувся до неї, ніби згадавши, що вона досі тупцює тут, поруч з диваном.
— Ну, поміркуймо. Ти кажеш, що баба Маня просто дурна й забобонна і скерувала селян сюди випадково. Але будинок мав погану славу й раніше, так? Та коли тут мешкав Данилів дядько, вода була нормальна й жодній бабі не спадало на думку пов’язати всі дурні халепи, що сталися в селі, з будинком. Навіть коли тут з’явилася ти — вся така зелена й в сережках! Далі — ще цікавіше. Данило отримує дарчу і, здавалося б, має продати це незграбне одоробало в глушині. Але він вирішує не продавати одразу, бо сумнівається в дядьковій смерті. Й тільки після цього покотилося. Спочатку — ці всюдисущі дітлахи, злі погляди бабусь, бо хтось пустив чутки, що ми щось варимо в підвалі,— він зробив промовисту паузу.— Потім той «привид», хоча й я досі не впевнений, що саме бачив. Може, то була людина, яка щось шукала в моїй кімнаті! А після зникнення Данька все стало ще гірше: потоп... і знову де? В підвалі! Тебе загнали на дерево, розбили вікно, прийшли й стали волати, а в селі раптом усе стало геть погано! Совпадєніє? Не думаю.
Дівчина спантеличено потерла підборіддя.
— Мені здається, ти поквапився зв’язати це все в один ланцюжок.
— Ага. А ще нас раптом залишила шановна Маріанна Олександрівна! — гмикнув Федя.— Вгадай, хто першим заговорив з Данилом про продаж будинку? Тепер Дані немає, і схоже, вона тільки й чекає його появи, щоб ми, затинаючись, одноголосно почали умовляти його продати «проклятущий палац».
Джекі сіла поруч, її очі округлилися від подиву.
— Ну, не знаю,— сказала вона й знизала плечима.— Однаково схоже на випадковість.
— О, ці жінки! — застогнав Федя.— Все життя — суцільний збіг.
Вона надула губи, але нічого не відповіла, а потім пішла на кухню.
Федя втупився в екран, хоча думав геть про інше. Щось його хвилювало. Він мимоволі торкнувся зап’ястка — й згадав прохолодний дотик Джекі. В цьому впевненому жесті й у тому, з якою переконливою силою вона дивилася, було щось магічне. От дідько! Що такого вона зробила, як вийшло, що він досі сидить і думає про той незначний епізод?
Утім, нічого дивного, вирішив він. Це професійне. Якщо пишеш, то мусиш звертати увагу на дрібниці: таке можна описати в книзі, вразливі дамочки таке люблять. Але Джекі його здивувала. Здивувала! Він покрутив зап’ястком, ніби досі відчував дотик її холодних пальців.
Федя похитав головою сам собі й гмикнув. Це лірика. Інша річ — у селі справді відбувається щось недобре. А що як завтра в когось здохне корова чи засохне яблуня в садку? Або, ще гірше, отруїться дитина? Місцева галайса одразу посуне сюди. І тоді Джекі їх не спровадить.
Зателефонувати до дільничного? І що сказати? «Нас не влаштовують сусіди»?
Ці люди прийшли сюди не з доброго дива. І для того, щоб уникнути нових підступів, потрібно схопити змію за голову. Данило має повідомити Маріанну Олександрівну, що готовий продати будинок. Чи не задумає вона щось капосне, якщо здогадається, що він усе знає? Федя примружився. Можливостей у неї більше. Схоже, що все село тільки й чекає вказівок «голосу згори», а баба Маня отримує за свої провіщання гроші. В тому, що за цим хтось стоїть, Федя не сумнівався.
Хлопець навіть не помітив, коли почало сутеніти. Завтра зранку зателефонує колишній асистентці Івана Дмитровича й поговорить з нею. Скажімо, натякне, що Данило має намір залишитися в Німеччині і йому нагально потрібні гроші, тому будинок доведеться продати. Федя неохоче підвівся з дивана — й у цю мить почув відчайдушний крик.
Він заскочив на кухню. Джекі сполотніла, її руки тремтіли, вона притискалася спиною до дверей підвалу.
— Там... там мужик якийсь! — Її зуби цокотіли.— Я відчинила двері, а він... на мене... і я... його... цим...
Федя ривком підскочив до неї і відкинув її вбік. Потім підняв з підлоги величезну сковорідку, якою Джекі почастувала непроханого гостя, й смикнув двері. Клацнув вимикач. Федя коротко видихнув і спустився на кілька сходинок. У підвалі тхнуло вогкістю. Нікого. Тиша.
— Ну, і де він? — роздратовано вигукнув він.— Ходи сюди!
У дверях з’явилося бліде перелякане обличчя Джекі.
— Я тобі присягаюся...
— Не треба присягатися! Куди він міг подітися з замкненого підвалу?! Та ще коли ти його довбонула по голові.
Джекі сповзла сходами, боязко роздивляючись яскраво освітлене приміщення. Її губи досі тремтіли, й Феді навіть стало її шкода. В цьому химерному будинку й не таке може примаритися.