— Гаразд,— примирливо сказав він.— Оглянемо все ще раз.
— Дивися,— прошепотіла Джекі, присівши поруч з шафою.
На підлозі біля товстої дерев’яної ніжки виднілися свіжі подряпини. Федя задумливо стиснув губи. Оце вже цікавіше. Коли він оглядав водопровідну трубу під час потопу, невелику плиту над нею теж дряпали.
Він натиснув плечем на стару напіврозвалену шафу й з легкістю зрушив її вбік.
— Дивина,— вражено гмикнув Федя.— Здається, ти знайшла потайні двері!
Джекі з сумнівом дивилася на темні дошки, оббиті залізом. Федя про всяк випадок підняв з підлоги сковорідку й міцно стиснув литу ручку.
— Ні, зачекай! — Джекі поквапом накрила його руку своєю.— Не треба... Тут краще не відчиняти зайвих дверей...
— Та годі тобі! — криво посміхнувся він, невідривно дивлячись на її маленьку білу руку й знову відчуваючи пекучий дотик.— Треба ж урешті-решт дізнатися, куди воно веде...
Зустрівши його погляд, Джекі зніяковіло відвернулася та прибрала руку. Федя стримано кахикнув і штовхнув двері. Темрява. Доріжка світла з підвалу вихоплювала частину роздвоєного коридору.
— Над нами їдальня,— промовила дівчина, визираючи з-за його спини.— Отже, один хід веде в праву вежу. А другий куди?
Федя не відповів і рушив коридором. За кілька метрів прохід почав звужуватися й незабаром уперся в стіну. Провівши рукою по холодному каменю, хлопець намацав над головою дерев’яний люк.
— Альо, ти там живий? — в абсолютній тиші голос Джекі звучав глухо й моторошно.
— Живий,— відповів він і підняв ляду. Знайомий запах сіна. Хід вів до стайні. То ось як цей приятель потрапив до підвалу!
Федя швидко повернувся, а Джекі, задерши голову, роздивлялася сходинки, що вели вгору.
— А я гадала, що в праву вежу взагалі немає ходу...
— Як бачиш, є,— буркнув Федя, випхав її в підвал і зачинив двері.— Цей чувак пробрався до нас через стайню. І, схоже, збирався перечекати в підвалі до ночі, гніздо тут собі влаштував, блін!
— От бачиш! Я ж казала, що у нас були гості,— Джекі задоволено всміхнулася.— Що будемо робити з вежею?
— Наразі десантування відкладемо. Пізно вже.
Вони підперли клямку дверей коцюбою, яка валялася під шафою, і вже збиралися виходити. Аж раптом Федя втупився в стіну.
— Що? — шепнула Джекі, переводячи погляд туди, куди він дивився.
— Дріт...— повільно вимовив він.— Чому я раніше цього не помітив?
Він підійшов і торкнувся вологої кам’яної стіни. Під стелею по всьому периметру приміщення тяглися дроти. Найпевніше, вони й забезпечували будинок електрикою. І всі вони чомусь вели до маленької залізної плити, яка минулого разу привернула його увагу. Федя роззирнувся, підтягнув до стіни дерев’яний ящик і заліз на нього, щоб розгледіти ближче.
Пластина на вигляд залізна, але ніби вмурована в камінь. На протилежній стіні, під самою стелею, він помітив таку ж саму, і до неї теж підходили дроти. В тиші інколи чулося ледь вловне тріскотіння. Федя спантеличено почухав маківку. Що б це означало?
— Знаєш, я той... ну, Івана Дмитровича щоденник почитала нещодавно,— сказала Джекі, спостерігаючи за ним.— Схоже, він створив у будинку власну систему енергопостачання.
Федя рвучко обернувся до неї.
— Тобто?
І Джекі почала розповідати. Спочатку про електроенергію, за яку ніколи не сплачували, потім про портал, про будинок, якому потрібно «сподобатися», про те, як транслокал «ковтає» свого двійника, коли в нього відкриваються здібності. Та ще про якийсь експеримент, що Данилів дядько хотів провести з нею й Агнесою. Звести двох двійників у одному світі, щоб подивитися, чи не збожеволіють вони. Оце потяг до наукових відкриттів! Усе це якось важко вкладалося у Феді голові.
— Щоденник Левченка в тебе?
Дівчина кивнула.
— Покажеш мені. Ти могла проґавити щось важливе,— ваговито мовив хлопець.
Двері в коридорі грюкнули. З передпокою повернулися Альберт і Юліана, які ходили проводжати Агнесу та її конвоїрів. Данило навіть не ворухнувся. Він сидів, упершись ліктями в стіл і обхопивши голову руками.
Чому вона мовчала? Дівоча честь? Дурня! Коли тобі загрожує в’язниця, підеш і не на таке. Данило примружився. Ця дівчина йому подобалася. І це безглуздо було заперечувати. А тепер вона потрапила в жахливо несправедливе становище! Це безжально мучило та гризло його. Вона не вбивала, він знав це точно. Ба більше, судячи з її поведінки, вона справді не знала, чи пов’язана її нічна втеча зі смертю Фелікса. Але чийсь підступний палець тицьнув у її бік. І вона одразу здалася.
Вона здалася.
Данило відкинувся на спинку стільця й обвів присутніх презирливим поглядом.
— Що ж ви мовчите? — хрипко спитав він.— Мовчали тоді, мовчите зараз...
— А що казати? — мляво відповіла Беата.— Справу вирішено. Злочинця буде покарано. Є вища справедливість...
— Справедливість?! — раптом закричав Данило.— Вона — твоя сестра! Вона нікого не вбивала! Тебе це не хвилює?!
Він обернувся до Юліани й Альберта, які тупцяли коло виходу, ніби готувалися тікати.
— А ви? Чому ви нічого не зробили, щоб їй допомогти?!
— Зате ти, Едеку, зробив чимало! — вимовив Тео, який досі мовчки стояв біля коминка, спершись на мармурову камінну полицю.— Тепер увесь Леобург тільки й патякатиме про адюльтер у родині Яблонських! Мало було заповіту — з твоєї легкої руки у міських пліткарів з’явився новий привід обговорювати мою персону, дякую!
Данило повільно обернувся до нього.
— То ось що тебе бентежить... Ти приходиш п’яний навіть до церкви й бавишся ночами зі служницями, але це не привід для пліток? Найкраще, що ти зараз можеш зробити, Тео, це забратися з моїх очей геть!
— Ти надумав мене лякати? — гидливо скривився «брат», і Данило помітив, як він стиснув кулаки.— Це безглуздо.
— Безглуздо мовчати, коли звинувачують твою наречену! Агнеса — твоя наречена! А брехати, щоб урятувати її, довелося мені!
— Ти божевільний! Вона вбила мого батька! Якого біса я маю її захищати?!
— Тео, якби ти хоч раз замислився своїми курячими мізками, то зрозумів би, що це не так! — похитав головою Данило.— Ви просто жалюгідні боягузи! Не можу вас більше бачити, мене від вас на хрін нудить!
Леобурзьке сімейство завмерло від подиву, а Данило швидким кроком залишив їдальню. Він уже майже вибіг на другий поверх, аж тут знизу почув рипучий старечий голос:
— Пане Едварде, прошу вибачення...
Коло нього стояв Свенсон.
— Це вам. Від панни Агнеси...— захекано мовив дворецький і пхнув йому в руку зім’ятий папірець.
Я знаю, де ти була й з ким зустрічалася. Мабуть, ти здогадуєшся, що краще для тебе й твоєї родини зараз мовчати. Мовчиш ти — мовчу й я. Дозволь Бридж-Паркеру хоч раз відчути себе переможцем. Це так кумедно!
Данило відчув, як його спина вкривається сиротами, і згадав записку, передану Агнесі перед сценою «викриття». Він мав рацію. Вона вляпалася у щось страшне, проти чого покарання за вбивство — менше зло! «Для тебе й твоєї родини». До кого ж вона ходила? Чому це має загрожувати її родині? І головне — звідки про це дізнався «доброзичливець»?! Звісно, Агнеса мовчатиме й далі — немає навіть сенсу намагатися її вмовити. Данило важко видихнув і глянув на старого.
— Дякую, Свенсоне.
Дворецький дивно здригнувся, ніби хотів щось додати, але в останню мить передумав. Данило кивнув і пішов до своєї кімнати. Годинник у їдальні пробив одинадцяту.
Ранок видався задушливо спекотним — над містом висіло синювате марево, щільне та сповнене хімічних випарів. Після вчорашньої сцени Данило відмовився снідати з усіма і, проходячи на кухню, помітив у їдальні тільки знічених Альберта і Юліану, які мляво колупали вівсянку срібними ложечками. Місце Тео було порожнє, Беата, схоже, знову мучилася мігренню. Данило похмуро привітався й нічого не відповів на запитання Юліани про його самопочуття.