Данило підвівся з дивана за допомогою Свенсона. Вони рушили на кухню.
— Свенсоне, я б хотів дещо у вас спитати,— невпевнено почав Данило.— Наша родина має архів, так? Ну, сімейні документи, світлини, листи. Мені потрібно дещо дізнатися. Корисно для відновлення спогадів.
— Так, ви маєте рацію,— проскрипів старий.— Але, на жаль, мені не відомо, де він. У будинку його нема — це абсолютно точно. Можливо, пан Август, ваш дядько, передав його на зберігання в ратушу, адже родина Яблонських багато значить для історії Леобурга.
Данило кивнув, намагаючись збагнути, що тепер робити. Якщо архів перейшов у державну власність, то навряд чи там можна знайти документи, які доводять його припущення щодо Тео.
— Дякую. Я дізнаюся в ратуші.
Він уже збирався йти, аж тут дворецький знову заговорив:
— Пане Едварде, вибачте, але... Раджу вам серйозніше потурбуватися про власну безпеку. В цьому будинку може трапитися все, що завгодно.
Данило здригнувся. Досі перебування в леобурзькій реальності здавалося йому цікавою пригодою. Але зараз усе змінилося. І сьогодні він пересвідчився в цьому на власній шкурі.
Розділ 8
Справжній дім
Після візиту розлюченого натовпу до «палацу», здавалося, сама природа повстала проти його мешканців. Уже кілька днів над Романівкою висіла імлиста, в’язка спека, що не давала вільно дихати ані вдень, ані вночі. Спати було неможливо, не допомагав навіть холодний душ, до того ж, після появи гостя з підвалу й розбитої шибки, віконниці на ніч зачиняли.
Федя маявся з глибокої ночі, тільки-но вимкнув ноутбук. Він спробував читати щоденник, але кострубаті фрази скакали перед втомленими очима, і нічого розібрати не вдавалося. Про систему енергопостачання дійсно не було більше ані слова, проте докладно описувалися традиції та звички Леобурга. Розмаїття мов, технологій і пристроїв, якась Рада, якісь «отці»... Десь о четвертій ранку Федя вирішив покурити. Здається, безсоння, що мучило Данила, тепер перекинулося на нього.
Ідучи сходами, він почув, як на другому поверсі грюкнули двері. Джекі, сонна, розпатлана, але вже вдягнена в робочий комбінезон, виповзла з кімнати й зупинилася в коридорі. Місячне сяйво, що линуло крізь центральне вікно за її спиною, сріблило її постать.
— І куди це ти намилилася?
Дівчина здригнулася — мабуть, не очікувала зустріти його в досвітньому сутінку. Вона остаточно прокинулася й вибалушила очі.
— Як «куди»? На роботу...
— Я б на твоєму місці не ходив на той берег,— хитнув головою Федя, витрушуючи з пачки цигарку.— Це небезпечно. Адже ми так і не запросили ані інспекцію, ані священика, та й баба Маня досі опіньйонмейкер.
— Опіньйон... хто?
Федя скептично посміхнувся, Джекі збігла вниз по сходах, стала навпроти нього й уперла руки в боки. Вона мала такий відчайдушний і водночас кумедний вигляд, що він не стримав усмішки.
— І що ж тоді я маю робити, розумнику? Мені їсти треба! А гроші я поки що не малюю.
— Ну, нічого, можемо пожити на мої скромні заощадження,— Федя випнув підборіддя.— Мені вчора перекинули гонорар.
Джекі гидливо скривилася.
— Аякже, я ще на твої гроші не жила! Все, я побігла!
— Біжи, дитино, біжи. Але не кажи потім, що я не попереджав!
Дівчина схопила з крісла свій пошарпаний наплічник і вискочила з дому.
Спекотна ніч повільно розчинялася в світлі ранку. В повітрі змішувалися пахощі скошеної трави й місцевого корівника. Номер Маріанни Олександрівни не відповідав. Федя згадав, що збирався дістати контакти Трегубова й спробувати дізнатися бодай щось нове про транслокальність. Але ані в будинку, ані в інтернеті нічого знайти не вдалося. Близько десятої він задрімав у вітальні, а прокинувся аж опівдні. Джекі досі не було. Федя вилаявся й почав одягатися. Невже знов доведеться знімати її з дерева або з якогось бісового даху?
Але в ту саму мить, коли він уже натягував футболку, двері відчинилися й на порозі з’явилася Джекі. Вона низько похилила голову, швидким кроком перетнула передпокій і кинулася до сходів. Федя здивовано звів брови та здмухнув з чола неслухняне пасмо.
— Ти куди?
— Відчепися.
— Не зрозумів...
— Відчепися, кажу, не до тебе зараз! — гримнула дівчина й обернулася до нього.
Федя ошелешено свиснув. Під правим оком у неї красувався добрячий синець, повіка розпухла, око майже не розплющувалося. Джекі відвернулася й попрямувала нагору.
Він наздогнав її на другому поверсі.
— Чекай! Треба ж холодне притулити!
— Не допоможе...— вона судомно втягнула повітря.— Я пів години тулилася до залізного бідона. Марно...
— Хто це зробив?!
— Та яка різниця!
Федя раптово розлютився. А вже мав би звикнути до її витівок!
— Гаразд. Не хочеш — не кажи. Ти ж усе любиш вирішувати сама! Хоча... вже можна говорити: «А я попереджав...»?
— Замовкни! — закричала Джекі.— Мені тільки повчань твоїх тупих бракувало! І так паскудно!
— Я бачу! Але ніхто легкого життя й не обіцяв! Добре, хоч до мамці й татка не просишся...
Дівчина зблідла й витягнулася. Її рот розтулився, неначе їй раптом забракло повітря, вона часто закліпала здоровим оком. І тільки цієї миті до Феді дійшло, що саме він ляпнув.
— Джекі...
— Пішов у дупу!
Вона побігла по сходах і з усієї сили грюкнула дверима. Федя схопився за голову й скуйовдив волосся. От же ж бовдур. З усіх можливих варіантів обрав найгірший. Дідько його за язика смикнув!
Він важко зітхнув і спустився у вітальню. Сів на диван. Встав, походив кімнатою. За своє життя він, бувало, потрапляв у халепу через звичку спочатку говорити, а потім думати. Але сьогодні, схоже, він себе перевершив. Джекі йому не пробачить. Це було занадто. У неї ж насправді нікого нема: ані друзів, ані родичів. Ще й синець під оком... Хай як вона його дратує, залишитися зараз без спільниці — нехай навіть такої вередливої та свавільної — буде зовсім сумно. Отже, треба щось робити.
Федя вийшов у сад, знайшов найбільше й найстигліше яблуко, трохи постояв у коридорі перед її дверима й нарешті постукав.
— Іди геть!
Він прочинив двері, просунув руку з яблуком у кімнату й промовив:
— Це яблуко перемир’я. Ти не можеш убити того, хто його приніс.
Дівчина сиділа на ліжку, схрестивши ноги та притискаючи до себе подушку.
— Убити не можу. Але й розмовляти з тобою не хочу!
Федя зайшов і зупинився посеред кімнати. Джекі відвернулася.
— Пробач. Я ляпнув не думаючи. Раптовий напад кретинізму.
— Ти диви, дійшло...— скривилася вона й відсунулася, коли хлопець присів поруч.— То не напад, а твій звичний стан!
— Ну, гаразд, говори все, що про мене думаєш,— покірно зітхнув він.
— Не хочу.
— А я піцу замовив.
— Сподіваюся, кілер промахнеться!
— Джекі...— всміхнувся він.— Ну, не злися...
— Ні!
— Сьогодні ж футбол. «Ель класико».
Вона сіпнулася, досі з люттю стискаючи в обіймах подушку.
— А чого це мене має цікавити?
Федя витягнув з-під її подушки футболку «Барселони».
— Ми все ж таки мешкаємо разом. Я бачив тебе ввечері в цій футболці.
Дівчина насупилася, але з її погляду зникла гостра ворожість. За кілька секунд вона вправно вихопила в нього яблуко.
— Гаразд. На один вечір. Заради «Барси». А зараз геть звідси, інакше я жбурну в тебе чимось важким.
Він майже вийшов за двері, проте в останню мить розвернувся:
— Отже сьогодні. Двадцять перша нуль-нуль. Внизу, біля телевізора. Чекатиму.
Він шмигнув у двері, наче кролик до нори, рятуючись від подушки, що вже летіла в напрямку його голови.