Піца з міста їхала цілісіньку вічність. Федя поставив її та шість пляшок пива на столику перед телевізором, скромно сів у кутку дивана й лише тоді помітив, як калатає серце. Це відкриття насмішило його. Та годі, розхвилювався, наче перед побаченням! Він посміхнувся й увімкнув телевізор. На екрані вже шаленіли трибуни «Сантьяго Бернабеу». Ну, і де Джекі?!
— Ти за кого вболіваєш?
Федя здригнувся з несподіванки й обернувся. Вона стояла, вдягнена у свою гранатово-синю футболку, просто в нього за спиною.
— За наших. Коли наших немає — то за хороший футбол.
Вона недовірливо покосувала на нього, але застрибнула на диван.
Суддя свиснув, і гра почалася. Джекі мовчки жувала піцу, іноді підскакуючи і подаючись уперед, коли каталонці перехоплювали м’яч.
— А чому раптом «Барса»? Тому що часто виграють? — з насмішкою поцікавився Федя.
Дівчина кинула на нього роздратований погляд. Ну що знову не так сказав?!
— Ні. За них мій тато вболівав.
От халепа, знову. Федя зітхнув. Сьогодні просто не його день.
— Зрозуміло.
— Я майже нічого про нього не пам’ятаю. Тільки те, що він був дуже добрий і вболівав за «Барселону». Чесно кажучи, я у футболі нічого не тямлю, просто у мене залишилася його футболка. Ну, бодай це. Маму я не пригадую взагалі...— задумливо промовила Джекі.
Федя забув про футбол, невідривно роздивляючись її обличчя, яке здавалося сяюче-білим на тлі охопленої бузковими літніми сутінками кімнати. Він знову відчував біль від чужої образи — тупий, скімливий, огидний біль, хоча, за великим рахунком, Федя навіть уявити не міг, що відчула в ту мить на сходах Джекі. Він не думав, просто бовкнув, але, схоже, влучив у її незагоєну рану. Але вона прийшла сюди, бо, либонь, теж не хоче втратити єдиного союзника серед моря ворогів. А може, лише хотіла подивитися футбол. Федя зітхнув і підпер голову рукою.
— Я сьогодні за «Барселону»,— сказав він.— Вияв солідарності.
Погляд Джекі швидко ковзнув по ньому, вона всміхнулася.
— Ну ок. Солідарний ти наш.
Матч видався насиченим — уже до кінця першого тайму суперники назабивали одне одному по два голи. Джекі пожвавішала й тепер вигукувала на кожен пас, і відлуння змушувало стіни будинку здригатися.
Наприкінці другого тайму Федя потягнувся до столу по чергову пляшку пива, але її там не було. Він обернувся до Джекі та вражено завмер. Одразу стало зрозуміло, чому вона постійно кудись бігала, а тепер затихла, розляглася на канапі й витягла ноги під столик. Чотири пляшки з шістьох випила саме вона.
Поки Федя спантеличено чухав за вухом, «Реал» кинувся до воріт «Барселони» у вирішальному штурмі, і стадіон вибухнув радістю. Одразу після голу пролунав свисток судді. Джекі витріщила очі, випрямила спину й завмерла, втупившись в екран незмигним поглядом.
— Нічого собі,— гмикнув Федя.— Ну, буває. Навіть «Барса» може програти.
Дівчина мовчала, проте незабаром почувся гіркий схлип.
— Джекі? — Федя сторожко звів брови.— Ти ж не збираєшся...
Але було пізно. Його «спільниця» відчайдушно розмазувала сльози по обличчю, несамовито ридаючи в подушку.
— Ну як вони могли програти?! — закричала вона.— Що ж це таке?!
— Та годі, заспокойся,— повагавшись, він усе-таки ризикнув торкнутися її плеча.— Це гра.
— Спочатку мені дав у око той жирний кнур... Потім ти тут... і от... «Барселона»!!! Та що ж у мене за життя таке...
Вона ридала так голосно й невтішно, що Федя мимоволі запанікував. Зазвичай, коли дівчина починала плакати у його присутності, він розвертався і йшов геть, бо щиро вважав, що втішати її — справа марна. Але зараз усе було геть інакше. І піти, кинувши Джекі на дивані, таку засмучену та в сльозах, він не міг.
— Ну, чого ти...— хлопець несміливо погладив її по спині.— Сьогодні просто день такий;
— То не день! — люто закричала вона.— День звичайнісінький! У мене... весь час... так...
— Ну хочеш, я йому в пику дам? — запропонував він.— Підемо завтра?
— До чого тут цей мужик?
— Ти ж сама сказала...
— Ти мене не слухаєш! Просто я... в мене... не знаю, як можна так жити, як я! — вона вперлася чолом у його плече.— В мене навіть власної домівки нема, розумієш?! Я ніяк, ані на секундочку... не можу розслабитися... все життя... В мене ніколи нічого свого не було... От живу-живу, і кожна клітинка... всі м’язи постійно... в напрузі... ніби ще мить — і мені треба тікати, ховатися... а-а-а!
Те, що сталося далі, Федя й сам ледве розумів. Він не знав, що ще можна сказати, тому просто пригорнув її до себе. Дівчина сіпнулася, проте не відсахнулася. Навпаки, вона раптом заповзла йому на коліна й міцно обійняла за шию. Джекі пригорнулася до нього й гірко плакала, і в цьому не було нічого ані вульгарного, ані романтичного. Федя ніби тримав на руках засмучену дитину.
— Ну, все. Заспокойся...— голос Феді зрадливо затнувся.
Джекі похитала головою і пригорнулася міцніше.
— Поглянь на мене.
Дівчина нерішуче відхилилася й подивилася йому в обличчя. Одне око стало геть фіолетове, друге, червоне й розпухле, насилу розтулялося.
— Ти вдома, Женю. Ти зараз удома.
Вона недовірливо наморщила лоба, але він відчув, як, немов за помахом чарівної палички, розслабляється її тіло. Джекі обм’якла в його руках, наче велика ганчір’яна лялька, і роздивлялася знизу його обличчя. Федя всміхнувся їй.
— У тебе такі довгі вії,— серйозно сказала вона й невпевнено тицьнула пальцем угору.— Й очі... гарні...
— Та й узагалі я хлопець з величезною харизмою,— він усміхнувся, м’яко притиснув її руку до своїх грудей.— Але якщо ти виб’єш моє нереально гарне око, це навряд чи додасть мені привабливості.
Вона засміялася й тої самої миті, буквально за секунду, заснула. Федя сидів і розгублено дивився перед собою. Зараз ця дівчина з зеленим волоссям була такою зворушливою та ніжною, що він боявся навіть поворухнутися, щоб не збудити її. Він ніжно прибрав з чола скуйовджені зелені пасма. Голова Джекі лежала в нього на плечі, й він відчував пахощі її м’якого, наче у дитини, волосся. Так пахне молоко й сіно. Мирний сільський запах. Запах домівки, якої в неї ніколи не було. Це був химерний вечір, один з найхимерніших у його житті, і в тому, що він нахилився й поцілував Джекі в маківку, не було нічого дивного. То був просто такий день.
Федя вмостив її на дивані й накрив ковдрою. Постояв кілька секунд і пішов до себе.
Голова розколювалася, мов той горіх у лещатах. Джекі не наважувалася поворухнутися. Лише торкнулася долонею палючого чола й насилу розплющила очі, що пекельно різало проміння сонця, яке радісно заливало всю кімнату.
Це просто жах. Але найгірше було те, що вчорашній вечір у її голові геть змішався: що вона робила й що казала, що відбувалося насправді й що наснилося — зрозуміти було практично неможливо.
Здається, вони обіймалися. Вона. І Федя. Обіймалися. На дивані.
— Ой Боже...— прохрипіла вона.— Вбийте мене.
Колись Джекі вже зарікалася вплутуватися в такі пригоди, як того разу з Барсом, її приятелем з байкерської тусовки. Вона добре пам’ятала, як під час привалу, коли всі добряче хильнули, він таки вмовив її усамітнитися з ним на сіннику. Джекі гидливо скривилася, згадуючи, як повзала брудною підлогою, збираючи свої речі під акомпанемент громоподібного хропіння. Невже це повторилося?
Вона насилу підвелася. Федя, щось насвистуючи, гримів посудом на кухні. Джекі зупинилася в одвірку й заніміла.
Дві тарілки, дві склянки, дві виделки...
Готує сніданок?! На двох? З якого це дива?!
— Привіт,— він усміхнувся й махнув рукою.— Підозрюю, що їсти ти не дуже хочеш, але я тут про всяк випадок...
— Федю! — перервала вона.— Що вчора було?!
Хлопець насупився, наче пригадував, а потім мовчки засипав у кавоварку зерна. Він обернувся до неї, і на його обличчя наповзла знайома іронічна посмішка. Джекі кинуло в холодний піт.