— Вона не Агнеса, єслі шо.
Вся чарівність і ніжність моменту зникла, і навіть Джекі знову стала звичайним вертким дівчиськом з дядькового будинку.
Федя стиснув губи, його погляд потемнішав і став таким самим похмурим, як у Тео. Він схрестив руки на грудях і роздивлявся їх з Джекі з презирством, наче злочинців, яких заскочив на місці. Що це означає? Данило звів брови. Його приятель тим часом злегка втягнув щоки й відкинув голову назад, вираз його обличчя став підкреслено-байдужим. Що ж, усе очевидно. І він ще читатиме йому нотації?!
— Я знаю, що вона не Агнеса,— ледве стримуючи посмішку, відповів Данило.— А ти чого так напружився?
Джекі, яка весь час стояла до Феді спиною, круто обернулася й окинула його зацікавленим поглядом. Федя звів брови й безглуздо всміхнувся, ніби почув на свою адресу вкрай дивне й безпідставне звинувачення.
— Я?! Напружився? Та де! — тепер він шкірив зуби у фальшивій усмішці.— Просто ти так дивно на неї витріщився.
— Ага. До речі, я теж знаю тебе двадцять років,— посміхнувся Данило.
— Ну, витріщився — й витріщився,— кокетливо вигнула брови Джекі.— Мені сподобалося.
Федя закотив очі й цокнув язиком.
— Я пішов, любі друзі. Треба відписати редакторці.
Він вийшов з кімнати, грюкнувши дверима — чи то спеціально, чи то дійсно ненавмисно. Данило й Джекі перезирнулися, дівчина загадково посміхалася.
— Я щось проґавив?
Джекі знизала плечима. Данило нарешті звернув увагу на дерев’яну скриню, яку залишив його приятель. Навіть не придивляючись, він одразу ж упізнав на вікові знайомий герб. Ця річ належала Яблонським.
— Що це? — він обернувся до Джекі.— Де ви це взяли?
Дівчина підійшла до нього й присіла поруч.
— Та після того нічного мужика ми вирішили перевірити всі закапелки. Федя відкопав цю скриню у правій вежі... ой! Ти ж узагалі нічого не знаєш...
Двадцять хвилин Джекі невтомно розповідала про всі їхні пригоди. Від такої кількості інформації мозок Данила мало не вибухнув, а дівчина все сипала й сипала новими сюрпризами: то потоп, то втеча Маріанни, то чувак у підвалі, то будинок, якому потрібно сподобатися... Джекі тараторила так швидко й емоційно, що після стриманого аристократичного Леобурга сприймати це було вкрай важко. А найбільше шокувала новина про те, куди насправді подівся Едвард Яблонський. Данило ошелешено видихнув, а Джекі залізла в шафу, витягла зі сховку синій зошит і продемонструвала списані сторінки.
— Ото й усе, а потім Федя запропонував залізти у праву вежу й понишпорити там. Сьогодні з підвалу піднялися — виявляється, хтось ізсередини підпер клямку дверей, які ведуть туди з другого поверху! І якби ми не дізналися про хід, то не потрапили б туди ніколи. Там і знайшли цю скриню,— перевела дух дівчина.— Тільки незрозуміло, як відчинити, бо замка щось не видно!
— Це ж леобурзька річ,— усміхнувся Данило, роздивляючись знахідку.— Тут має бути секрет.
Оглянувши всі кути скрині та гравіювання, він знайшов тонкий шпичак у ледь помітному отворі позаду. Данило дістав його й покрутив у руках. Схоже на стило для планшета — ця штука тут явно не просто так.
— Дивись, а це що? — Джекі вказала пальцем на круглий отвір на бічній стінці.
Данило спантеличено насупився й встромив туди «стилос». Усередині скрині почулося кілька клацань, ніби спрацювали невидимі шестерні, й віко повільно піднялося вгору.
— Ого! — вражено видихнула Джекі.— Ну ти даєш, ми б і не здогадалися...
— Припини. Просто пожив трохи «по той бік»,— зніяковів Данило.— Гаразд, ходімо в їдальню, а то Федя нервує.
Джекі звела на нього зацікавлений, грайливий погляд.
— Тобі теж так здалося?
Данило всміхнувся й похитав головою. Звісно, він не сказав би, що вперше, ще з часів старшої школи, помітив у Феді спалах явних, відчутних, справжнісіньких ревнощів. Він не знав, що відбувалося між ними під час його відсутності, і, цілком імовірно, йому все примарилося. Але якщо він усе ж таки має рацію, давати дівчині такий козир проти свого найкращого друга було б неприпустимо.
— Не знаю,— Данило знизав плечима.— Ходімо.
Джекі тільки розчаровано зітхнула.
Коли вони спустилися у вітальню, Федя сидів на дивані й похмуро перебирав непотріб з вежі. Тут було кілька потертих зошитів і книжок у шкіряній палітурці, якесь залізяччя, але загалом — нічого незвичайного. Данилові здалося, що Федя перебирає все механічно, навіть не роздивляючись.
— Ми відчинили скриню,— прошепотів Данило й закинув її на диван. Федя здригнувся з несподіванки.
— Довго ж ви копирсалися.
— Джекі просто розповідала мені новини,— лаконічно мовив Данило, вигрібаючи зі скрині купу пожовклих паперів.
Данило зарився в папери й навіть не одразу помітив, коли Джекі сіла на бильце його крісла і стала з цікавістю зазирати в старі листи й щоденники.
— І що це таке?
Але Данило не чув. Він нарешті зрозумів, що саме виявилося в правій вежі.
Архів родини Яблонських.
На питання, як він тут опинився, була єдина відповідь: безсумнівно, його міг перенести сюди тільки той, хто бував у Леобурзі, тобто дядько Іван. Але навіщо? Данило зітхнув. Щоб дослідити документи й спробувати все збагнути, піде кілька днів. Але залишатися тут так довго він ніяк не може — поки портал відкритий, потрібно повертатися назад, інакше незрима стіна реальностей знову відріже його від Леобурга й від тих, кому він там потрібен.
— Ти хоч розповів би, що у вас там відбувається,— без особливої цікавості попросив Федя й з удаваною недбалістю відкинувся на спинку дивана, продовжуючи уважно спостерігати за ними з-під напівопущених повік.— І чого ця твоя пасія опинилась у в’язниці?
Данило кинув на нього докірливий погляд і коротко розповів про перипетії леобурзького життя.
— Як у вас усе заплутано. Австро-Боснія, Російська Імперія, Українське Королівство, війна, місто вчених, двійники якісь... І що, ця Агнеса реально схожа на Джекі, а той псих — на мене? — Федя спантеличено випнув нижню губу й закинув руки за голову.
— Як дві краплі води.
— Треба ж таке! Однаково не розумію, чим ти можеш їй допомогти. Вбивцю вирішив зловити, чи як?
— Мені досить знайти докази її невинуватості. Але для цього, схоже, доведеться з’ясувати, який спритник уколошкав Фелікса. Бо особа, яка шле ці записки, про це точно знає. Цілком можливо, це і є вбивця.
— Та годі! — зітхнула Джекі.— Я, щиро кажучи, не розумію, як ти зможеш в усьому розібратися. Я навіть в іменах заплуталася.
— Це тому, що ти не знаєш їх особисто,— всміхнувся Данило.— Хоча... стривай.
Він почав перетрушувати щоденники й пожовклі листи, поки з одного зошита не випала бляшанка з феротипом.
— Ось, така сама світлина є в кімнаті Едварда, тобто в моїй. Тут усе сімейство. Думаю, половину з них ти точно впізнаєш.
Очі Джекі округлилися, вона затамувала подих і обережно взяла у нього феротип. Певний час незмигно дивилася на Яблонських і — чи то випадково, чи свідомо — сперлася на Данилове плече. Федя шумно видихнув, підійшов до них і безцеремонно висмикнув феротип з чіпких пальців дівчини.
— Дай сюди!
— Я ще не роздивилася!
— Мені теж цікаво. Хочу зацінити красуню.
Джекі одразу ж підхопилася з бильця й побігла за ним. Тепер вони наскакували одне на одного й штовхалися, але роздивлялися картинку разом і стояли поруч. Данило посміхнувся. Дитячий садок!
— Ого, цей красунчик — Тео? Крутий! — захоплено вигукнула Джекі.— І без усіляких там цяцьок!
— У нього револьвер замість цяцьок,— посміхнувся Данило.
— Ну, Даню, я можу тебе зрозуміти,— Федя кинув зневажливий погляд на дівчину.— Агнеса твоя дійсно гарна, і вона не фарбувалася б у зелений колір, аби привернути до себе увагу. Може, і мене б понесло визволяти її з в’язниці...