Выбрать главу

Джекі спалахнула, вирвала феротип з Фединих рук і підійшла до вікна, роздивляючись обличчя Яблонських. Данило зітхнув і оглянув вітальню. Через цих двох невгамовних тут усе здавалося таким домашнім і рідним, що повертатися до Леобурга відчайдушно не хотілося, але що поробиш. Якщо вірити дядьковим записам, для відкриття порталу та його закриття завжди мусить бути якась причина. Найпевніше, портал відкрився тільки тому, що Федя випадково знайшов архів. І тепер, коли Данило отримав його, має повертатися назад — іншого пояснення немає.

— Друзі, я вже маю йти,— тихо сказав Данило, не наважуючись підвести погляд.— Я розумію, це звучить трохи по-свинячому...

— Ні, це звучить по-дебільному! — вибухнув Федя.— Ти вигадав собі місію і носишся з нею, як мала дитина! Тобі пощастило повернутися — от і радіймо з цього!

Данило обернувся до Джекі, сподіваючись на розуміння, але вона тільки зиркнула на нього спідлоба й далі мовчала, підібгавши нижню губу.

— Федю... ну слухай!

— Я слухаю, але не розумію, навіщо воно тобі все. На біса ти повертатимешся у цей... як його... Леобург?!

— Бо там я справді потрібен.

У кімнаті запала мовчанка. Данило не зводив прямого погляду з Феді, й той приголомшено витріщився на нього у відповідь, не в змозі дібрати слів, лише змахнув рукою. Так, він цього не розумів. Данило ні в чому його не звинувачував — його друг лише старався допомогти. Тільки можливості його обмежені: на щастя, він не може повністю його зрозуміти — Федя не втрачав усе водномить, не прокидався щодня з думкою: «Навіщо?» І від його дій нині не залежить нічия доля.

— Добре, добре,— пирхнув Федя.— Може, заодно поясниш, що нам тепер робити?

— Я вас ні до чого не примушую,— знизав плечима Данило.— Якщо хочеш поїхати додому — їдь. Я не ображатимуся, чесно. Ти й так застряг тут через мене.

Федя схилив голову й потер напружену шию, мигцем глянувши на Джекі, яка й далі нерухомо сиділа на своєму місці.

— Звісно, поїду, але... Гаразд, Даню... Це твоє життя. Але якщо ти знову збираєшся зникнути на пів місяця чи навіть і довше, то, будь ласочка, зроби так, щоб тут нікого не вколошкали до твого повернення. Для початку — скажи Маріанні, що збираєшся продавати маєток!

— Навіщо? Я так і не зрозумів, чому ти думаєш, що у всьому винна Маріанна Олександрівна.

— А хто же ще? — всміхнувся Федя.— Вона давно мріє про цей будинок, до того ж, часто бувала тут, тому найпевніше знала про таємний хід, куди й пустила свого спільника. Вона знала про репутацію будинку в Романівці. І з місцевими теж не раз спілкувалася. Їй щось дуже потрібно в нашому підвалі. Так от: зателефонуй і скажи, що віддаси їй усе на блюдечку, але трохи згодом. А поки що прилетів лише на кілька днів і найближчим часом аж ніяк не зможеш вибратися зі своєї омріяної Німеччини. А то ще її приятель, який сновигає по нашому підвалу, може на щось зважитися...

Він простягнув Данилові телефон. Федя був страшенно злий, і це було видно неозброєним оком. Що ж, нехай і так. Незрозуміло, на що Данило розраховував, але повертатися до Леобурга доведеться з тяжким серцем. Він зітхнув і набрав номер.

Розмова вийшла несподівано доброзичливою. Маріанна Олександрівна розсипалася в щедрих побажаннях здоров’я для всієї його родини й була дещо здивована рішенням продати будинок. Вона також вибачилася за те, що несподівано припинила їздити в Романівку, й попросила Данила переслати необхідні для завершення співпраці документи. Потім переказала вітання Джекі й Федору і тепло розпрощалася.

— Ну, хоча б і так,— Федя шморгнув носом.— Однаково я їй не довіряю. Але, сподіваюся, вона бодай трохи притримає своїх сільських гавкунів.

— А може, ти все-таки залишишся? — тихо запитала Джекі й скрутилася в клубочок, обійнявши коліна.— Ну справді — там же є поліція. Нехай вони й шукають убивцю...

— Поліція вже знайшла,— твердо вимовив Данило й почав збирати документи в скриню.— Їм більше нічого й не треба. Я сподіваюся скоро повернутися.

Дівчина хотіла сказати ще щось, але тільки похилила голову. Вона не підводила погляду, але й так було видно, наскільки їй лячно. Данило важко зітхнув. Якщо Федя поїде додому (а в тому, що він так зробить, можна було не сумніватися), жити у величезному маєтку, де за парканом сновигають підозрілі типи, і справді невесело...

— Друзі, все буде добре,— з награною бадьорістю сказав Данило.— Маріанна Олександрівна тепер вважає, що я не збираюся боротися за цю купу цегли і вона отримає її рано чи пізно. Місцеві мають заспокоїтися.

Вони провели його до кімнати Івана Дмитровича. Повагавшись кілька секунд, Федя все-таки обійняв друга й поплескав по спині, Джекі стала навшпиньки й поцілувала в щоку, намагаючись не дивитися в очі — схоже, вона теж засмутилася. Вони потопталися біля входу в кімнату, але не зайшли. Двері повільно зачинилися, відгородивши від нього друзів з рідного світу. Пляма тремтіла й обвіювала приємною прохолодою, Данило забрав зі столу щоденник дядька, підняв скриню з архівом, заплющив очі та зробив крок уперед.

Леобург знову з апетитом глитнув його.

Розділ 9

Архівні справи

Вітер осатаніло кидався на кам’яні стіни, крізь ґрати вузького вікна до камери потрапляли колючі бризки дощу. Задушлива спека знову змінилася вогким, бридким холодом: здавалося, природа збожеволіла й цієї ночі переживала черговий напад шаленства. Від вологого каміння з грубими, необтесаними краями тхнуло цвіллю. Агнеса щільніше загорнулася в стару брудну ковдру, проте тепліше не ставало. Цю в’язницю побудували ще до того, як був заснований Леобург, і вона завжди здавалася дівчині плямою на світлому чолі міста. В такому місці, як її «Остання обитель бунтарства», не повинно бути в’язниць, бідності, злочинів. Тут не має бути несправедливих звинувачень. Не повинно бути горя й холоду. Адже вона пам’ятала такі часи, хоч і була зовсім маленькою. Що трапилося? Чому вона тут? Агнеса заплющила очі, щоб придушити гостре, пекуче бажання розплакатися.

Сьогодні зранку її водили на попереднє судове слухання. Як же швидко! Вона уявляла довгу судову тяганину, опитування свідків, натовп обурених леобуржців під вікнами суду й у залі, газетярів, магнієві спалахи, але все відбувалося геть інакше: засідання минуло надзвичайно швидко й за зачиненими дверима. В певний момент навіть здалося, що про суд узагалі ніхто не знав. Агнеса почувалася, як уві сні, коли ніяк не можеш прокинутися. На засіданні з’являлися люди, яких вона ніколи не бачила. Дуже багато говорили про загрозу місту й законній владі, про те, що зволікати з рішенням не можна. Тоді ж Агнеса вперше почула словосполучення «блискавичне правосуддя», яке, на думку прокурора, мало сприяти якнайшвидшому встановленню спокою в Леобурзі. Найбільше Агнесу вразило те, що їй не дозволили зв’язатися з Іжачеком, і на місці її адвоката тепер сидів незнайомий сивий дід з пишними бакенбардами й похмурим витягнутим обличчям. Протягом засідання він поставив лише декілька питань Бридж-Паркеру й жодного разу не виступив з протестом. На цьому перше слухання завершилося, а її знову запроторили до камери.

З моменту арешту Агнеса спала не більше шістьох годин. Ось і зараз заснути вдалося всього на кілька хвилин, судячи з ударів годинника на Ратуші. Слідом заверещали мегафони, й у всьому місті, у всій в’язниці залунав голос диктора: «Високоповажні гості й підданці нашого міста!..» Промова долітала до Агнеси, немов крізь щільний туман, і тільки слова Оздеміра: «Щодня ми повинні доводити, що гідні жити в нашому великому місті!» — засіли у неї в голові, мов гірське відлуння. Доводити, що гідні. Доводити, що гідні.

О шостій вечора спрацював годинниковий механізм. Брязнула залізна завіса, за стіною заскреготав конвеєр подачі їжі, й у камеру просунулася миска. Агнеса сіла на жорсткому солом’яному матраці, взяла миску. Господи, як це можна їсти? Зелена юшка своїм запахом віддалено нагадувала горохвяний суп, проте дівчина так і не наважилася спробувати її на смак, тільки погризла черству скоринку хліба. Дивно. Колись Тео розповідав, що в деяких в’язницях на Сході так погано годують тільки засуджених до смертної кари, щоб єдиним їхнім бажанням було якнайскоріше припинити ці тортури. Неймовірний, дикунський звичай. Не могли ж його ввести в Леобурзі? Чи могли?