— Але ж Агнеса...— Данило затнувся.— Вона не вбивала! Яка ж це справедливість?! До речі, коли її судитимуть?
— Не знаю,— похитав головою старий.— Її арешт викликав велике обурення у містян. Подейкують про якусь нову концепцію правосуддя, але поки що про неї ніхто нічого не знає. Розумієте, справа не тільки в Леобурзі, всюди неспокійно, напруга між державами зростає... щось незабаром станеться,— Свенсон помовчав.— Так от, про пана Теодора. Панна Агнеса мала успадкувати місце свого батька у Раді. І доки їй не виповниться двадцять два роки, це місце займав її опікун — пан Фелікс. По смерті вашого батька опікуном спадкоємиці, як її наречений, став пан Теодор. Але він, схоже, цього не усвідомлює, переживаючи особисту драму. Однак, Рада вже з цього місяця почне виплачувати йому гроші за опікунство й, повірте, сума чимала. Зараз він цілком може закріпитися в міській еліті, якщо добре зарекомендує себе перед отцями-фундаторами. Але якщо панну Агнесу, не доведи Господи, засудять за вбивство та стратять — пан Теодор залишиться і без грошей, і без зв’язків.
— А хто в такому разі посяде її місце в Раді? — прошепотів Данило, намагаючись відігнати з-перед очей настирливу картинку ешафоту.
— Хтозна... Найпевніше, спадкоємцями буде оголошено або панну Беату, або пана Альберта. Тоді їхнім опікуном, можливо, станете ви.
Тіні під стелею дивно заворушилися, й Данило не одразу збагнув, що то одна зі свічок нахилилася набік. Дворецький загасив вогонь і запалив газовий світильник.
— Що ж, гадаю, мені необхідно поговорити з Тео й спробувати пояснити йому ситуацію.
— Гарне рішення,— погодився Свенсон.— Бо коли він отямиться, рятувати його наречену буде запізно.
— Дякую вам,— кивнув Данило.— Але мене турбує ще дещо. Якщо ви чули, я сказав Бридж-Паркеру, що знаю, де була Агнеса в ніч убивства.
Старий кинув на нього докірливий погляд.
— І це... не зовсім брехня. Агнеси не було в моїй кімнаті. Але її не було й у будинку! Я бачив, як вона потай перелізла через паркан перед самісіньким пострілом. Тож куди вона могла податися?
Дворецький, схоже, зовсім не здивувався, лише спохмурнів.
— Важко припустити. Панна Агнеса — чесна й добропорядна дівчина. Подумати, що вона втекла з дому з якоїсь негідної причини, я не можу.
— От і я так само! — вигукнув Данило й зніяковіло кахикнув.— А ще... в тій записці, що ви передали мені від Агнеси, наш таємничий «друг» натякав, що секрет її нічної втечі може нашкодити всій родині. Що це може значити?
Свенсон зблід і ухопився за серце. За хвилину прошепотів:
— Не знаю. Але панна Агнеса могла зважитися на такий відчайдушний крок, тільки якщо хтось пообіцяв розповісти їй про смерть батька.
— Чому ви так вважаєте? — схвильовано вимовив Данило, налив у склянку воду з карафки й простягнув її Свенсонові.
— Бо вона єдина вперто намагається з’ясувати, чому стався вибух у лабораторії. Нам цього так і не пояснили.
— Чому?
— Дізнавачі сказали, що це був таємний проект особливої важливості.
— Зрозуміло,— Данило сьорбнув чаю.— Під цими «таємними проектами» зазвичай маються на увазі військові розробки. До речі, ходять чутки про якусь над-зброю в Австро-Боснії. Чули?
— Так, постійно чую,— кивнув Свенсон.— Повідомляли про велетенську гармату небачених раніше розмірів. Потім — про нові швидкохідні аероплани, невразливі для снарядів. Маю надію, що ці чутки навмисно розпускають австрійські таємні служби. Але... я все-таки передчуваю недобре. Нова війна не буде десь за морем. Вона буде тут.
Годинник у їдальні пробив дванадцяту. Данила не полишало відчуття, що старий знає набагато більше, ніж розповів. І, певна річ, має свої припущення щодо того, хто міг покликати Агнесу за паркан глупої ночі, бо лише натяк на це ввів зазвичай незворушного Свенсона у стан, близький до паніки.
— Свенсоне, у мене до вас є ще одне питання,— Данило дістав феротип з дядьком.— Чи знаєте ви цю людину?
Старий ковзнув поглядом по знімку й знизав плечима.
— Він багато разів бував у нашому будинку, проте я вже давно його не бачив. Крім того, він так роздратував пана Августа своєю нав’язливою ідеєю про іншу реальність, що той наказав його не пускати.
— Іншу реальність? — перепитав Данило.
— Пан Август не пояснив деталей.
— А коли ви бачили цього дивака востаннє?
— Дуже давно. Чув, що він поїхав до Європи й почав виступати там з якимсь дивовижним винаходом. Але подробиць не знаю, пане Едварде. Мені завжди здавалося, що ця людина — шарлатан.
Данило подякував дворецькому й попрямував до своєї кімнати. Про всяк випадок перевірив скриню з архівом і сховав її під ліжко, ближче до узголів’я. Краще було б запхати її до сховку в шафі, але вона завелика. Коли Данило вже вмостився в ліжку, його знову охопило неприємне відчуття проґавленої розгадки. Крім таємниці Тео, в цих паперах було ще дещо варте уваги. Але що? Лист, феротип, документ? Завтра потрібно ще раз переглянути архів. Данило тяжко зітхнув. Після новини про те, що Агнесу можуть стратити, уві сні він, найпевніше, побачить ешафот і цілий майдан народу.
— Так, ну, здається, все зібрав,— Федя насупився й ще раз критично оглянув купу своїх речей на дивані.— А, ні. Стоп. Де мої навушники? Ти не бачила?
Джекі похитала головою, хоча чудово пам’ятала, що вони лежать на ліжку в кімнаті Данилового дядька. Вона сиділа в кріслі, обхопивши себе руками, і насилу могла думати, а говорити й поготів. За кілька хвилин Федя запхає речі до сумки, взує кросівки й назавжди покине цей будинок. А Джекі залишиться тут сама, під похмурим бордовим склепінням, в оточенні очманілих жителів Романівки, що готові спалити її на вогнищі, як відьму. Вона залишиться тут чекати на Данила, що може ніколи й не повернутися. А Федя поїде, і вона більше ніколи його не побачить.
— Ти щось зовсім бліда,— він схилився до неї.— Боїшся?
— Боюся?! — пирхнула вона, відчайдушно борючись із раптовою сухістю в горлі.— Я виросла в дитбудинку!
Він знизав плечима й підібгав губи — якось ну дуже жалісливо. Джекі остаточно розлютилася. До біса! Навіть якщо вона одного разу нарікала при ньому на свою долю, це не привід жаліти її, немов побите цуценя. Жаліють лише слабких і вбогих, а вона цілком може дати собі раду. Знайде собі роботу в райцентрі, бодай продавчинею у кіоску або навіть прибиральницею. Щоправда, доведеться довго діставатися туди, але вона впорається. Вона вміє виживати.
Федя кивнув.
— Ну, атмосфера трохи напружена, справді є чого боятися. Але Данило ж пообіцяв будинок Маріанні, все начебто вляглося, і тобі, мабуть, нічого не загрожує...
— От і добре.
— Але я міг би...
— Міг би що? — Джекі схопилася з крісла.— Пожити тут ще кілька днів, а потім усе одно поїхати? Ні, вже ліпше їдь зараз! Не треба цих жертв!
Федя здивовано закліпав.
— Гаразд. Я ж хотів як краще...— він знизав плечима.— Бувай.
І він пішов. Грюкнули важкі вхідні двері, й у будинку затихли всі звуки, навіть масивний дзиґар у їдальні цокав не так голосно. Джекі відчула, ніби кисню в кімнаті раптом поменшало і скоро зовсім нічим буде дихати. Вона ступила кілька кроків і зупинилася на виході з вітальні, притулившись чолом до холодного дерев’яного одвірка.
Ситуація абсолютно типова. Навіть незрозуміло, чому вона раптом так похнюпилася. Дівчинко, ти ж знаєш, що на цьому світі потрібна лише самій собі. Тож у чому річ?
Джекі й сама не помітила, як по щоках покотилися сльози. Вона відчувала, як з-під ніг пливе земля, а все тіло стискають гігантські залізні лещата.
Ти на цьому світі потрібна тільки самій собі.
І, авжеж, не йому.
— От дурна...— Джекі затулила обличчя руками й кілька хвилин стояла, тяжко ковтаючи повітря.