Тиша навкруги стала прозорою й нереально дзвінкою, і дівчині здалося, що їй у спину спрямовано кілька пар очей. Вона рвучко обернулася. Нікого. Охопила жорстка остуда. Ніч на самоті в цих стінах — і збожеволіти можна...
Коліна тремтіли, Джекі рушила на кухню, випила склянку води й раптом почула, що у дворі щось відбувається.
Джекі миттю влипла у вікно. Хвіртка була незамкнена, й у двір безцеремонно вдерлася юрба. Дівчина помітила звично п’яного дядька Толіка та здригнулася. Їхня минула зустріч обернулася для неї величезним синцем під оком. Що їм усім знову треба?! Люди кричали, кидали камінці у вікна, натискали кнопку електричного дзвоника, і трелі його лунали по всьому будинку, дзеленчали по шибках і краях кришталевого посуду в серванті.
Ззаду почулися кроки. Джекі похолола від страху. Вона ж власноруч зачинила двері чорного ходу! Тоді хто ж це?!
Вона кинулася у вітальню і присіла за спинкою дивана. Поки той, хто вдерся до будинку, роззиратиметься, можна проповзти повз нього — килим тут товстий, з високою ворсою, і Джекі не почують, а потім...
— Джекі!
Невже...
Вона здригнулася й повільно випросталася. Федя стояв посеред кімнати з круглими від переляку очима, його сумка глухо впала на підлогу.
Від несподіваних радощів у Джекі запаморочилося в голові. Її захлиснула така хвиля ніжності, що вона злякалася сама себе. Їй хотілося обійняти його, притиснутися до веснянкуватої щоки, вчепитися в нього так міцно, щоб він ніколи не пішов, не кинув її саму і щоб вона знову, як тої миті на дивані, почувалася в безпеці. Від цього почуття їй забракло повітря.
Федя за кілька кроків перетнув вітальню.
— Нас нема вдома, чуєш? Нікого нема. Вони мене не бачили.
Він простягнув їй руку, але Джекі не зрозуміла, чого він від неї чекає.
Він таки повернувся. Він з нею. І разом вони вже якось вигадають, що робити з цими маніфестантами.
Федя схопив її за руку й потягнув на кухню, до входу в праву вежу.
— Ми побачимо, що відбувається навколо будинку,— говорив він, швидко збігаючи по високих сходах.— І, крім того, звідти є вихід до стайні.
Вони опинилися в кімнатці з купою мотлоху: коробок, банок, зламаних приладів, старих наукових журналів. Федя визирнув у вузьке вікно з різьбленою решіткою. Джекі тільки невідривно дивилася на нього, як на справжнє диво, і не могла вимовити й слова.
— Я пішов до автостанції, дивлюся — сунуть. І звідки їх стільки взялося? Ти правильно вчинила, що не вийшла.
— Куди тут виходити...— Її голос пролунав хрипко й невпевнено.
— Ага, вони щось не схожі на пупсиків,— кивнув Федя й поглянув на неї.— Я тому й повернувся.
У її голові безперервно крутилося лише одне й те саме питання.
— То ти залишишся?
Федя звів брови, ніби й сам перейнявся цим питанням.
— Не знаю. Якщо чесно, я почуваюся якимось кретином.
— Ти диви,— здивувалася Джекі.— А чого ж так?
Він опустив погляд у підлогу й копнув ногою старий транзистор.
— Ну, почнімо з того, що я не збирався тут жити. Але так вийшло, ну й біс із ним. Потім Данило повернувся, наче залагодив усе з Маріанною... і відпустив мене. Будь-яка нормальна людина, в якої є робота й особисте життя, одразу ж подалася б додому. Це логічно. Але я відчуваю, що це... якось неправильно. Розумієш? Залишитися — неправильно. Але поїхати — теж.
Джекі важко зітхнула й склала руки на грудях.
— Ну, я тобі не допоможу у твоїх рефлексіях.
— Допоможеш.
— Як?
Їхні погляди перетнулися, серце затріпотіло. «Залишитися — неправильно. Але поїхати — теж». Те, що відбувалося зараз унизу, абсолютно не стосувалося Феді. Це стосувалося Данила і його будинку, зниклого дивакуватого дядька-дослідника, її — бо вона не мала куди йти, але жодним чином не зачіпало ані Фединих інтересів, ані обіцянок. Він виконав свою місію. Данило зняв з нього відповідальність. І справді дивно, що він раптом повернувся. Адже єдина причина, яка тримала його тут зараз,— це... вона.
— Попрохай мене залишитись.
У Джекі одразу пересохло в роті, тому, навіть якби її катували, вона не змогла б видати ані звуку. Вона тільки незмигно дивилася йому в очі, лякаючись власних припущень і почуттів.
— Скажи: «Федю, залишися, будь ласка».
— Я...
— Дай мені причину, Джекі. Я зависнув. Я не можу тут залишатися, але й поїхати не можу.
Федя ступив уперед і тепер стояв так близько, що у Джекі підкошувалися коліна. Ще кілька секунд — і вона впаде просто йому під ноги. Федя роздивлявся її з якимось сумом, без жодної іронії, як і тоді, коли розповідав про травму Данила. Це так лякало Джекі, що сили думати чи говорити не було. Він не жартує. Він тут через неї. Але чому? Через жалощі? Чи...
Джекі заплющила очі. Звідки це «чи»? Звісно, жаліє її, як вуличне кошеня. Вона ж така субтильна й маленька, а тут ще синець набили... Джекі ледь помітно посміхнулася сама собі. Яка ж ти дурна. Яка жалюгідна. Тільки у твоїй голові могло виникнути божевільне припущення, що...
— О, диви, вони звалюють! — радісно виголосив Федя, й вона різко розплющила очі. Звуки, запахи, світло — весь світ обвалився на неї, наче величезна хвиля, що нависала, чекаючи потрібної миті. Федя дивився у вікно.
— Федю...
Він, схоже, не чув її, притулившись плечем до стіни й роздивляючись двір.
— Що за фігня така? Данько ж поговорив з Маріанною...
— Федю, залишися, будь ласка.
Він обернувся до неї і, хоча не усміхався, у його темних очах спалахнули вогники.
— Залишися, будь ласка,— самими губами повторила Джекі.
Він нарешті відірвався від споглядання, сховав руки в кишені джинсів і поважно рушив до неї. Потім звів одну брову та втягнув щоки.
— Ну... якщо ти наполягаєш...
— Не знаю, чому ти це робиш, але дякую.
Джекі відчула, що її знову, як і пів години тому, огортає тепло — таке несподівано бажане, що навіть поколює шкіру. Їй стало млосно: так ніби дістаєшся найвищої точки на американських гірках, а тоді зриваєшся вниз на шаленій швидкості. Федя здмухнув з чола неслухняне пасмо й простягнув руку.
— Спільники?
Вона слабко всміхнулася й потисла його долоню.
За кілька годин по тому вони сиділи внизу, у їдальні, з бутербродами й чаєм, і вигадували якийсь план, щоб здихатися настирливих відвідувачів. Джекі досі перебувала в дивній невагомості й чула Федині слова, ніби крізь товщу води. Цього оксамитового вечора, такого тихого і прозорого, їй зовсім не хотілося згадувати про погане. Її вперше в житті не кинули напризволяще. Про що інше думати зараз?
Мабуть, усвідомивши, що його спільниця перебуває десь за межами стратосфери, Федя побажав їй на добраніч, суворо наказав замкнути всі виходи та входи й не визирати у вікно. Він пішов до себе, а Джекі ще довго сиділа за столом з шістьма порожніми стільцями.
— Тео, Едвард, Фелікс, Агнеса, Беата, Альберт і їхня мамця... як там її...— пробурмотіла вона й підвелася, коли годинник пробив десяту.— Іван Дмитрович навіть стільці передбачив. От маніяк.
Дивно, хоча нічого й не змінилося, проте спала Джекі в ту ніч напрочуд спокійно, хоча й недовго. Вже о сьомій ранку Федя затарабанив у її кімнату.
— Хто рано встає, тому Бог подає,— бадьоро продекламував він з-за дверей.— Я щойно з церкви, зараз почнеться наше шоу. Якщо не хочеш бігати в одній футболці перед натовпом, вилазь із ліжечка!
Джекі тільки ліниво угукнула, підібгавши подушку.
Коли за двадцять хвилин вона вийшла на сходи, то мало не скотилася вниз від подиву. Першою думкою було бігти назад, але, здається, її вже помітили: погляди гостей метнулися нагору, а дітлахи, що роздивлялися картинки на порцелянових кахлях коминка, почали тицяти пальцями в її бік. Федя стояв посеред холу поряд зі священиком у довгій чорній рясі й осявав присутніх яскравою усмішкою. Під аркою входу до вітальні сиділа в кріслі баба Маня — сухувата старенька у квітчастій червоній хустці. Помітивши Джекі, вона несхвально скривилася.