— О, ну от і Джекі! — радісно вигукнув Федя. Він умить злетів по сходах, міцно стиснув її руку й смикнув до себе.— Ви її чудово знаєте і...
— Федю...
— ...сподіваюся, любите...
— Що вони тут роблять? Що відбувається? — шикнула Джекі, напівмертва від страху.— І цей... дядько Толік...
— Усміхайся...— жорстко процідив Федя крізь голлівудську усмішку.— Вони мають переконатися, що ми тут не ріжемо чорних півнів на вівтарі.
Джекі роблено всміхнулася.
— Вони шастатимуть скрізь?..
— Ноутбук я вже сховав, а той пекельний котел у Даниній кімнаті накрив скатертиною,— не обертаючи голови, прошепотів він.— Твоя справа — зображати привітну господиню... ну, бодай спробуй.
Він стиснув її руку ще сильніше, аж Джекі мало не скрикнула, і потягнув униз. Вхідні двері були відчинені навстіж, і здавалося, тут уже зібралася вся Романівка від старого до малого. Сюди, немов до музею, вели діточок, сільська молодь знімала внутрішнє оздоблення «замку» на телефони. Джекі знала майже всіх, але їй так і не вдалося ні з ким потоваришувати. Тільки тітка Дарина, яка прийняла її на роботу до корівника, ставилася до неї поблажливо, але її тут чомусь не було. Федя проштовхав Джекі крізь натовп просто до священика. Той змусив людей розступитися, і процедура освячення розпочалася.
Поки панотець креслив у кутках кімнат хрести й махав кадилом, читаючи молитви, Джекі помітила, що її кривдник, дядько Толік, зосереджено роздивляється стелю, стіни, ніби вишукує якісь пастки чи камери відеоспостереження. Дівчині це не сподобалося.
Священик піднявся на другий поверх, і натовп роззяв рушив за ним. Дядьки занесли крісло з бабою Манею сходами нагору, і вона тепер напружено вдивлялася всередину кімнати Левченка, куди щойно зайшла процесія.
— Лихе місце...— баба Маня глянула на Джекі прищуленим оком.— Дірка там, холодом тягне...
Джекі й сама похолола. Напевно, вона так зблідла, що Федя, який обернувся цієї миті, підтримав її за плечі.
— Яка дірка? — змертвіло прошепотіла Джекі.
— А то ти не знаєш, кицю,— скривилася баба.— Те, що отця святого покликали, добре, та тільки жити тут усе’дно нікому не варт! Того й гляди засмокче... кількох уже засмоктало...
Федя нервово всміхнувся, вони з Джекі швидко перезирнулися.
— І що ж робити з цією діркою?
— Нічого. Чіпати її не можна — пропаде все село. Їхати вам треба звідси.
Чудова порада! Весь переляк як рукою зняло, і Джекі розлютилася.
— А як нікуди? Що тоді?
— А нічого,— баба Маня вишкірилася своїм беззубим ротом.— Буде тобі куди їхати, кицю. Нікуди не подінеться. Все в тебе буде!
Джекі здивовано наморщила лоба. Це що, пророцтво? Вона виграє в лотерею і купить собі будинок? Чи у неї теж з’явиться дядечко з нечуваними статками? Вона хитнула головою. От що-що, а в балаканину провісників вона зроду не вірила. А баба Маня — це абсолютно клінічний випадок.
Священик уже закінчував обхід, і цієї миті у дворі почувся гуркіт автомобільного двигуна. Джекі визирнула у вікно. В розчинені ворота увійшли двоє хлопців і дівчина. Всі троє були з наплічниками.
— А це хто в біса такі? — вигукнула Джекі.
— Мої «екологи»,— шепнув їй Федя.— Розважаємося далі!
Федя спустився на перший поверх і зупинився посередині холу.
— Пані й панове,— тоном конферансьє оголосив він.— Будинок нарешті освячено. Тепер дозвольте представити вам фахівців-екологів.
— З Києва? — недовірливо запитав дядько Толік.
— А то! — фиркнув Федя.— На закордонних у мене грошей забракне, але, я вас запевняю, ці нічим не гірші!
«Екологи» увійшли в будинок і зупинилися на порозі. Присутні оточили їх щільним колом. Федя почав натхненно розповідати, яка висока їхня кваліфікація. Джекі придивилася — всі троє зовсім не були схожі ані на екологів, ані на важливих «фахівців». Один з хлопців, худий і незграбний брюнет, мав довгу бороду, вузькі брюки й футболку з якимось дурнуватим написом у Фединому стилі. Другий був зовсім юний, Джекі навіть замислилася, чи виповнилося йому вісімнадцять років. Тільки дівчина лишалася незворушною. Її вбрання — короткі джинсові шорти й чорна майка, бретелька якої постійно з’їжджала з плеча, геть не пасувало до звання вченої дами. Вона жувала жуйку й знуджено спостерігала за тим, що відбувається. В якийсь момент її погляд упав на Джекі, й вона посміхнулася краєчком губ. Щось у її усмішці Джекі зовсім не сподобалося.
— Отже, всі охочі — до підвалу! Там ви переконаєтеся, що воду ми нічим не труїмо. А фахівці заміряють показники: радіацію і все таке інше,— бадьоро промовив Федя.
Підвал зацікавив далеко не всіх, але першим за Федею побіг дядько Толік. Романівці, обстеживши всі кімнати «палацу», вгамували цікавість і почали розходитися. Джекі пішла у вітальню і стомлено впала в крісло.
І чому в неї в голові досі лунав голос тої недоумкуватої бабці?
«Нікуди не дінеться».
Що? Або хто?
Джекі потерла скроні й відкинула голову на спинку крісла. З боку кухні почувся гамір — це поверталися «екологи» з Федею. Хлопець з бородою пройшовся вітальнею з якимось приладом, другий виніс із кухні дві колби з водою і запхав у свій наплічник. Дівчина теж повернулася до вітальні та знову втупилася у Джекі, від чого їй стало якось незатишно. «Екологиня» тепер роздивлялася її з відтінком презирства, без жодного натяку на тактовність.
Федя провів останніх відвідувачів, грюкнули вхідні двері. Він повернувся до їдальні, притулився до одвірка і схрестив руки на грудях.
— Ну от і все. Вони — наші найліпші друзі. Тільки, на жаль, якийсь пацан таки поцупив цяцьку з Даниної кімнати...
Дівчина нарешті відірвала погляд від Джекі й підійшла до нього.
— То що, наша місія закінчена?
— Звісно, ні,— Федя поклав руку їй на плече.— Ви ж екологи, люба моя. Зараз ми підемо брати проби води з колодязів і з річки.
Дівчина скинула його руку й закотила очі.
— Якийсь цирк! Мені сказали: «Треба допомогти Феді»,— і я, як дурна, побігла. І тепер стою отут і ні фіга не розумію.
Федя нарешті помітив наполегливий погляд Джекі й розвернув дівчину обличчям до неї.
— До речі, це — Джекі. Я про неї розповідав...— оголосив він.— Джекі, це мої друзі...
— М-м-м,— дівчина мляво всміхнулася.— Вона справді дивна.
Джекі спалахнула й уже хотіла щось відповісти, але Федя вказав усій компанії у напрямку дверей, і його друзі рушили туди.
— Дуже приємно,— процідила Джекі заготовлену фразу й проштрикнула Федю поглядом.
— Не звертай уваги,— винувато посміхнувся він.— Ліпше перевір, щоб усі двері й вікна були зачинені. Сподіваюся, вони більше не повернуться. Тож поки що — з перемогою, Курчатко!
Він вийшов. Джекі вигнула брови й здивовано кліпнула.
Курчатко?!
Розділ 10
Хімічний слід
Данило прокинувся сам, за кілька хвилин до того, як на столі заграв химерний будильник. На табло годинника була «08:30». Данило перевів держак виклику прислуги в положення «їсти», сходив у душ і сів за папери.
Накладні, якісь розписки, листи Агнесиного діда до своєї коханої в Париж, листи від Фелікса до Августа та його родини... Врешті-решт він витягнув зі скрині товсту теку з двома гербами: леобурзьким і родовим гербом Яблонських. Данило швидко переглянув текст.
«Історія маєтку Яблонських. Власник — Август Тадеуш Яблонський».
На пожовклих аркушах містилася історія будинку, але розповідь обірвалася на другій сторінці. Крім неї, в теці знайшлася купа феротипів і синюваті аркуші копій документів на будинок. Тут лежали креслення, кошторис на будівництво, кілька сторінок описів із заплутаною юридичною термінологією. Данило насупився. Цікаво, як цей будинок з’явився одразу в двох реальностях? Судячи з усього, будівля в Леобурзі та в Романівці — це той самий об’єкт і, відповідно, будуватися він мав одночасно — років тридцять тому. Тільки так можна пояснити разючу схожість будівель. «Будинкові необхідно сподобатися». Данило гмикнув. Якщо транслокальне місце, як вважав дядько, і справді має «розум», цілком можливо, що й Августові Яблонському в паралельному світі, і якомусь партійному цабе «ідея» побудувати той самий маєток спала водночас.