Будинок Аль-Разі знайшовся майже одразу. Ледве Данило заніс руку, щоб постукати дверним молотком, двері розчахнулися самі. На нього, примружившись від яскравого денного світла, дивився височезний чорнявий чоловік з довгою кошлатою бородою. На ньому був брудний, подекуди пропалений одяг з пристебнутими рукавами й фартух, ноги захищали гумові чоботи з високими грубими халявами, а на шиї гойдалися круглі захисні окуляри. Данила мало не звалив з ніг ядучий запах — схоже, хімік проводив якийсь експеримент.
— Доброго дня,— Данило зняв ненависний циліндр.— Пан Аль-Разі?
— Оце так несподіванка,— презирливо посміхнувся дослідник, обтираючи руки об фартух.— Це ж вельмишановний пан Едвард Яблонський власного персоною!
Данило отетерів. Утім, нічого дивного — Едвард був досить відомою фігурою в місті, й багато людей знало його в обличчя.
— Так, це я, але хотів би попередити вас, пане Аль-Разі, що після недавньої аварії...
— І принесло ж тебе лихо сьогодні! — змахнув руками хімік.— Це я маю тебе попередити: якщо розмова — не про повернення боргу, маєш одну хвилину, щоб забратися звідси деінде!
Його суворо зсунуті кудлаті брови, сердиті чорні очі й вигнуті з огидою губи свідчили про те, що варто забиратися подалі просто зараз.
— Я вам винен? Багато? — Данило насупився.
— Ти ще маєш нахабство перепитувати?!
— Я ж намагався вам сказати, що після нещодавньої аварії нічого не пам’ятаю...
— Не пам’ятаєш?!
— Так, можливо, ви чули, вибухнув водомобіль...
— То це твій клятий водомобіль винен у тому, що ти не пам’ятаєш про борг?! — араб затрусився від люті.— Я заклав Раді свою лабораторію, сидів на хлібі з водою, щоб завершити експеримент, поки ти щедро оплачував це безумство моїми чесно виграними грошима!!!
— Так, почекайте,— Данило підняв вгору руку.— Я все поверну, присягаюся, до останнього лео. Я просто забув...
Даремно він це бовкнув! Хімік грюкнув дверима й за мить з’явився знову, але вже з дивакуватого вигляду рушницею, що мала довгу, трохи вигнуту цівку та круглий барабан, забитий патронами.
— Ти забув, що мало не лишив мене без левчика, мерзотнику?! — заревів араб.— Я зараз трохи поновлю тобі пам’ять!
Данило позадкував, а потім щодуху драпонув вулицею вниз. За спиною пролунав перший постріл.
Квадратні двоповерхові будиночки розташовувалися майже впритул один до одного. Данило пірнув у вузький прохід між будівлями. То був маленький світлий двір: посередині на мотузках сохнула білизна, балкони другого поверху сходилися в спільну галерею. Старезний дід у тюбетейці, що стискав у руках прозорий курильний апарат, видихнув дим і здивовано витріщився на розпатланого від бігу молодика. Данило озирнувся. Тікати далі нікуди. Він ухопився за край балкончика-галереї і, підтягнувшись, виліз ґратами на другий поверх. Тільки-но він устиг застрибнути на балкончик, пролунав другий постріл, за ним — третій. У вікнах з’явилися перелякані обличчя.
Данило притулився спиною до широкої колони й обережно визирнув на оскаженілого араба.
— Абу, ти що коїш, навіжений?! — верескнула з вікна жінка.— Ти мені своєю хлопавкою дітей збудиш!
— Цей пройдисвіт хоче обдерти мене до нитки! — заволав хімік і ще раз вистрілив у небо.— Він каже, що не пам’ятає про борг!
— Брехня! — вигукнув Данило.— Я не про борг говорив, а взагалі! Я втратив пам’ять!
— Ось бачиш, Зуліє, він забув, а я тепер лабораторію не викуплю! Сфера сьогодні знову вибухнула!
— То он воно що гриміло...— буркнула жінка.— Дивись, Абу, вилізуть тобі боком ці експерименти!
Гримнув ще один постріл.
— І годі стріляти! Який шайтан тебе сюди загнав! Забирайся до свого дому, там і лякай людей!
Вікно гримнуло, старигань у тюбетейці влипнув у стіну галереї, круглими очима дивлячись то вниз, то на Данила. Дід зробив вдих, і з круглих залізних трубочок обабіч прозорого тубуса вихопилися струмені диму з ароматом кориці.
— Спускайся, пройдисвіте!
Шостий постріл! Данило зітхнув: можливо, ця рушниця — дійсно нешкідлива пукалка, як вважала Зулія, але ризикувати все-таки не хотілося.
— Послухайте, пане Аль-Разі, присягаюся, що поверну всі гроші! Ну, невже слово Яблонського зовсім нічого не варте? Ви ж, здається, товаришували з моїм дядьком?
— Не смій порівнювати себе з ним, негіднику! — прогарчав хімік, але нового пострілу не зробив.— Слово Яблонського мала право давати тільки одна людина, але її вже забрав до себе Аллах! І тепер я хіба що старшій його дочці повірив би, вона — чесна дівчина, а так — більше жодному з вашого брехливого сімейства!
— О, зачекайте! — Данило визирнув з-за колони.— Ви говорите про мою кузину, Агнесу? Я, власне, прийшов до вас через неї! Вона у в’язниці, і якщо ви допоможете мені, я, можливо, зможу допомогти їй!
Аль-Разі важко дихав, стискаючи в руках рушницю, але нічого не відповідав.
— Скільки я вам винен? — запитав Данило вже спокійніше.— Тисячу, півтори?
— Десять тисяч лео! — араб розпачливо тупнув ногою.— Ти програв мені у Сяо Ши десять тисяч!
Данило подумки зважив цю суму й витріщив очі. Здається, на ці гроші в Леобурзі можна було купити цілий будинок. Отакої, краще б з Абу грав Тео — він навіть п’яним грає краще за будь-кого.
— Ви отримаєте їх цього тижня.
— Сьогодні!
— Гаразд, сьогодні, щонайпізніше — завтра! А тепер зробіть мені невелику послугу. Заради Агнеси!
Хімік щось роздратовано пробурмотів, але вже надів лямку рушниці на плече.
— Спускайся! І якщо задумав мене обдурити — можеш розчищати місце в родинному склепі!
Данило перекинув ноги через поруччя й зістрибнув у дворик. Аль-Разі махнув рукою, і вони вирушили до його дому.
У вітальні досі стояв дим, на столі валялися покручені шматки сфери, на підлозі поблискували калюжі зеленкуватої рідини.
— Що тобі від мене треба? — гримнув араб і всівся в крісло.— Кажи швидше, я сьогодні не в гуморі!
— М-м, я помітив...— Данило витягнув з кишені пляшечку.— Мені потрібно визначити, що це за порошок.
Хімік узяв пляшечку, подивився на світло, потім схопився з місця й кинувся до полиці з реактивами. Кілька хвилин він розмішував невелику кількість порошку в якійсь синюватій рідині, поки вона не почорніла, а потім вигукнув:
— Де ти це взяв?!
Данило почухав потилицю. Судячи з реакції Аль-Разі, порошок дійсно був непростий.
— Де взяв — там уже нема. Ми ж домовились. Я плачу — ви відповідаєте.
— Так, але ми не домовлялися, що я розголошуватиму державні таємниці!
Он воно як! Данило здивовано звів брови.
— Плюс дві тисячі вас влаштує? — тихо запитав він.— Розголошувати таємниці дорогувато, чи не так?
Араб насупився й схрестив руки на грудях.
— Це порошок забуття,— він кинув йому пляшечку.— Один з моїх винаходів на обов’язковому міському проекті. Щоправда, суміш засекречено вже багато років, тож навіть припустити не можу, де ти міг це дістати.
— Порошок забуття? — Данило спантеличено видихнув.— Ви впевнені?
— Слухай-но, Яблонський, у мене обмаль часу й кредитори можуть припхатися сюди щохвилини! Певно, вже половина Леобурга знає, що гримнуло у мене в будинку. Якщо ти наполягаєш, я можу провести кілька експериментів і в підсумку сказати те саме, що зараз, тільки ще за пару тисяч.
Данило кивнув. Раптом хімік часто закліпав, уважно роздивляючись його, наче результат експерименту. Данилові ніби сипнули снігом за комір. Він підняв плечі, не знаючи, чого чекати.
— Яблонський, ти казав, що став забудькуватим...
— Утратив пам’ять.
— І показуєш мені порошок забуття. Тобі не здається, що це трохи дивно?
Боже! Данило похитав головою.
— Ні, ні. Це сталося після вибуху. Мене ніхто ним не годував.
— Ти впевнений?
— От ви мені зараз і розповісте! — роздратовано видихнув Данило.— Як діє порошок?
— Людина забуває деякі події минулого. Може забути вчорашній день, весь тиждень, а може й прокинутися, не пам’ятаючи своє ім’я. Але це залежить від концентрації і часу, а також того, з чим змішувати,— араб склав руки на грудях.— Для втрати пам’яті треба всипати добрячу дозу, але якщо змішати з алкоголем...