— Мене цікавить, що буде, якщо вранці підмішати в сік приблизно чайну ложку...
— Ай, шайтан, я тебе цього не вчитиму! — знову розлютився Аль-Разі.— І так забагато вибовкав! Тепер доведеться щоразу перевіряти їжу й питво: від тебе тільки й чекай підступу!
— Ні, стривайте! — Данило підійшов ближче.— Це дуже важливо. Я бачив, як дехто використав цей порошок. І постраждав не я. Для того, щоб допомогти Агнесі, мені потрібно знати, який період свого життя могла забути людина, якій підмішували ці ліки!
— Тиждень або близько того,— здався араб.— Але треба кілька прийомів. А тепер забирайся, і не забудь, що не пізніше як завтра я чекаю твого чека на дванадцять тисяч!
Данило ходив з кутка в куток своєї кімнати хвилин двадцять, поки неприємне відчуття у зв’язках травмованого коліна не далося взнаки. Мабуть, варто присісти — з сьогоднішнім акробатичним етюдом у мусульманському кварталі він і так перевиконав місячну норму.
Юліана не вбивала Фелікса власноруч. Але вона відчайдушно хотіла, щоб він забув щось важливе. Що саме? Кому це було потрібно?
Судячи з того, як розкручувалися події далі й яку хитру інтригу зі звинуваченням Агнеси сплітав «доброзичливець», Фелікс міг загинути зовсім не через своє багатство. Він міг дізнатися певну таємницю, а коли в Юліани не вийшло напоїти його порошком забуття, «доброзичливець» розв’язав проблему в інший спосіб.
А це означає, що Юліана, найімовірніше, знає, хто ж цей розумник, що розсилає всім бридкі писулі. Знає, але боїться розповісти, попри те, що в тюрмі опинилася її донька. Або ж нею керують так само, як і Агнесою, але в такому разі Юліана однаково розуміє, чого боїться її таємний «друг». І якщо в неї дізнатися це, можливо, стане зрозуміліше, кому було вигідне вбивство Фелікса.
Слід поговорити з «тітонькою». І що швидше, то краще.
Данило підвівся зі стільця, скривившись від скімливого болю в коліні. Фізіотерапевт, звісно, попереджав про неприпустимість серйозних навантажень, але у його напутній промові не було ані слова про навіженого араба, який стріляє з хлопавки, схожої на справжню рушницю.
Данило спустився на перший поверх і зупинив у коридорі покоївку. Від неї хлопець дізнався, що пані Юліана пішла до своєї кімнати чверть години тому.
Надворі сутеніло, меблі з темного дерева здавалися ще похмурішими, ніж зазвичай, будинок сповнювався звичними для вечора таємничими тінями. Данило знову піднявся по сходах і, роззирнувшись, постукав у кімнату своєї «тітки».
Вона сиділа в ліжку з книжкою, в кумедному очіпку та круглих окулярах.
— Едварде? — здивовано звела брови Юліана й натягнула на себе мереживний край укривала.— Вибачте, вже пізно, і я...
— Мені украй потрібно з вами поговорити,— Данило визирнув у коридор і зачинив двері.— Якщо ви будете зі мною відверті, розмова не забере багато часу. До ранку це чекати не може.
Юліана на мить завагалася, але потім усе-таки піднялася й накинула халат. Вигляд вона мала обурений. Данило окинув її прискіпливим поглядом і дістав з кишені пляшечку.
Безбарвні очі Юліани поповзли на лоба.
— Ви знаєте, що це. Я знаю, що це. Залишилося з’ясувати, навіщо ви намагалися підсипати порошок у склянку мого батька.
Юліана розтулила рота, її вкриті сіткою ранніх зморщок щоки затремтіли. Вона відчайдушно захитала головою.
— Едварде... Едварде... Ви все неправильно... ні, це... я не...
— Навіщо? — повільно повторив Данило й зробив крок уперед.— Що мав забути мій батько?
Його «тітка» почала дивно погойдуватися. Здавалося, вона роздумувала, чи слід непритомніти просто зараз, чи трохи почекати.
— Я... ні, насправді... Ох... Ви все не так зрозуміли!
— Склянка, порошок, забуття. Що я міг не так зрозуміти? — заперечив Данило й підійшов до неї впритул.— Вам краще розповісти мені, аніж поліцмейстерові Бридж-Паркеру. Він обожнює звинувачувати, але не дуже любить розслідувати.
Юліана в паніці закотила очі. Її обличчя раптом пожовкло, а пальці, зчеплені в замок, побіліли від напруги.
— Хто просив вас підсипати порошок?
— Ніхто. Я сама.
— Навіщо?
Тітка відвела погляд і почала лепетати:
— Це був... це був... звичайний жарт! Ми з Феліксом говорили напередодні, що... іноді щось забувати дуже навіть приємно... і корисно! Справді! Можна забути неприємність чи образу, або...
Данило роздратовано цокнув. Якби на світі нагороджували за найбільш жалюгідну брехню, Юліана, безумовно, посіла б перше місце з великим відривом від конкурентів.
— Авжеж, гарний жарт — батько міг забути цілий тиждень! Годі! Бачу, ви мене не зрозуміли. Тож я піду в поліцію, розповім їм про те, що трапилося за сніданком, і нехай вони з’ясовують... можливо, вам не вдалося нагодувати батька тим порошком, і ви його застрелили...
— Ні! — зойкнула Юліана й піднесла долоню до губ.— Ні! Я не вбивала Фелікса!
— Але ж і Агнеса теж! — відрізав Данило.— І ви це чудово знаєте! Але боїтеся захищати власну доньку! Чому?! Бо вам надсилали цидулки точнісінько, як і їй?
Після Данилових слів з обличчя Юліани зникли всі барви — вона стояла біла, як мрець, з тремтячими синюватими губами й скляними очима, що дивилися кудись у безвість.
— Ви знаєте про погрози?
— Я багато про що знаю,— кивнув Данило.— Бо хочу з’ясувати, хто вбив мого батька й запроторив за ґрати мою кузину. Тож повірте — цілком у ваших інтересах розповісти мені всю історію. Якщо батькові вже не допоможеш, то ще є шанс урятувати Агнесу.
Юліана змучено скривилася.
— Ні... ні... вже нічим не зарадиш...— вона затулила обличчя руками, і її плечі здригнулися, ніби від беззвучного схлипу.— В найкращому разі на мою дівчинку очікує ув’язнення. Й Агнеса про це знає. А якщо ви продовжите це дізнання, постраждають ще й інші люди...
Данило презирливо посміхнувся.
— Це вам сказав той, кого ви так дбайливо покриваєте? Наш майстер епістолярного жанру?
Юліана кинула на нього швидкий погляд. Кілька секунд вона збирала сили, а потім обхопила себе руками й рішуче заявила:
— Я нікого не покриваю, Едварде! Але якщо ви дійсно хочете добра для Агнеси, припиніть цей допит. Я однаково не скажу більше ні слова — ні вам, ні Бридж-Паркерові! — вона гордовито задерла підборіддя й відвернулася до вікна.
І вона таки не скаже, в цьому Данило не сумнівався. Особливо — Едварду Яблонському, збіса слизькому типові. Він шумно видихнув, міркуючи, що робити.
Агнеса боялася не за себе. «Мабуть, ти здогадуєшся, що краще для тебе й твоєї родини зараз мовчати. Мовчиш ти — мовчу й я».
Родина... Юліана прийняла Агнесину жертву заради двох інших дітей. І «доброзичливець» уміло на цьому грає. Данило відчував, що ніяк не зможе розірвати кільце його влади бодай тому, що не знає, куди ходила Агнеса і чому це так лякає її матір та її саму.
«Збіса слизький тип». Едвард Яблонський знайшов би спосіб, як витягти з Юліани потрібну інформацію. Данило гидливо скривився. На секунду йому стало так соромно, ніби за спиною стояла й докірливо дивилася в потилицю сама Агнеса. Але наступної миті він відчув, що його розумом знову керує невідома сила.
— А скажіть-но, мила тітонько, як давно ви мешкаєте в цьому будинку? — вкрадливо промовив він.
Данило з подивом помітив, як змінився його голос. Тітка перевела погляд на його обличчя й вигнула брову, запідозривши лихе.
— Понад двадцять років...
— Як шкода, певно, буде вам з дітьми залишати насиджене місце. Сподіваюся, ви таки зможете знайти притулок десь у Леобурзі. Адже жити в нашому місті — це велика честь.
Він криво посміхнувся. Обличчя Юліани витягнулося, вона розтулила рота, збираючись щось відповісти, але, схоже, втратила дар мови.