— Так-так,— вів далі Данило, задумливо примруживши очі.— Коли ви з’їдете геть, у нас буде стільки вільних кімнат, що ми зможемо приймати тут пожильців. Як вам ідея, тітонько? Щоправда, Тео навряд чи зрадіє гостям, але нічого, звикне...
Десь у глибині душі Данила все палало вогнем, але він не міг зупинитися. Щось, над чим він був не владний, вело його вперед. Таке вже було, коли він усвідомив, що розуміє польську.
— Ви не зробите цього,— просипіла Юліана.
— Ще й як зроблю,— кивнув Данило.— Я не збираюся мешкати в одному будинку з тим, хто приховує ім’я вбивці мого батька, ба навіть гірше — є співучасником вбивства!
— Але ж ви маєте розуміти... ви маєте... ми ж цілковито залежимо від вас! — на очах Юліани з’явилися сльози, її руки тремтіли.
— А доля Агнеси залежить від вашого мовчання! — Данило шумно вдихнув, повертаючись у звичний стан свідомості.— Вчинімо так, Юліано. Ви розповідаєте мені все від початку: що мав забути батько, чому Агнеса мовчала, коли її звинувачували, чому ви вважаєте, що краще для неї — залишатися у в’язниці, і хто, на вашу думку, вбив мого батька. І тоді ви з дітьми залишаєтеся жити в маєтку,— він жестом зупинив її заперечення.— Я обіцяю... присягаюся, що не використаю ці відомості на шкоду жодному з членів вашої... тобто, нашої родини.
— Я вам не вірю! — Юліана в розпачі похитала головою.— З якого дива ви раптом почали так турбуватися про Агнесу?
— Вірите ви мені чи ні — мене не обходить, бо у вас нема вибору,— байдужно відповів Данило.— Що стосується кузини Агнеси... Вона сидить у в’язниці замість того мерзотника, який застрелив батька. Це влаштовує поліцію, але не влаштовує мене. Тож мій інтерес до Агнеси — це лише природне бажання знайти й покарати справжнього злочинця.
Оце вже занадто. Дія «ефекту Едварда» минула, тепер головне — не забрехатися. Данило відвів погляд і кахикнув. Юліана мовчала, стиснувши губи, але потім прошепотіла:
— Ви не уявляєте, що це за люди... Вони можуть усіх нас знищити...
— Розповідайте,— наказав Данило й умостився на пуфик біля трюмо.— Від початку.
І його «тітонька», безсило опустившись на край ліжка, заговорила по суті.
— Вперше Агнеса отримала послання ще навесні. Але вона — чесна дівчина, тому й не думала йти до тих негідників.
— Яких?
— До вигнанців! — ледь чутно видихнула вона.— Це жахливі люди. З Леобурга виганяють тільки за найстрашніші злочини.
Данило насупився. Що за нісенітниця? Для чого тоді міська в’язниця?
— Наприклад?
— Замах на законну владу. Зрада міста. Образа честі Леобурга,— гірко зітхнула Юліана.— Зрадників тут не пробачають. Ви ж знаєте закон «Про остракізм»?
— Так.
— Дуже правильний закон! — вигукнула Юліана.— На вироках про вигнання ставлять печатку — перевернуту літеру «А». Але вигнанці пустили чутки, що цю букву випалюють їм тавром на щоці!
— Ви впевнені, що це лише чутки?
— Звісно! — вирячила очі тітка.— Але боюся, скоро всі зможуть переконатися в цьому, бо вони повернуться в місто! Росіяни більше не приймають наших в’язнів, ніби їм шкода того Сибіру...
Юліанина розповідь була плутана й раз по раз переривалася схлипами, однак Данило жадібно ловив кожне її слово. До Агнеси ще кілька разів приходили цидулки з проханням про особисту зустріч, але вона їх незмінно ігнорувала. Але одного разу Фелікс перехопив посланця й заплатив йому десять лео, щоб дізнатися, хто його послав. Почувши, що з Агнесою бажає зустрітися один з вигнанців, він одразу зрозумів, навіщо їм потрібна саме вона. Агнеса єдина сумнівалася в офіційній версії слідства про нещасний випадок на виробництві. Після вибуху в лабораторії, коли загинув Август Яблонський і ще кілька хіміків, його найближчого друга й соратника, Марсело Мотту, вигнали з Леобурга. Дізнатися, чому він не потрапив до в’язниці, а був одразу ж вигнаний, не було жодної змоги — всі суди про зраду відбувалися за зачиненими дверима. Допитавши посланця, Фелікс подумав, що Мотта, єдиний живий свідок трагедії, якимось дивом утік із заслання й хоче розповісти Агнесі свою версію смерті її батька.
Фелікс саме заприятелював з отцями-фундаторами, і його, вочевидь, лякав той факт, що племінниця може вплутатися в сумнівну історію. Крім того, через її зв’язки з вигнанцем могла постраждати вся родина. Якби це стало відомо, тієї самої миті всіх би депортували, не зважаючи на жодні заслуги перед містом. Тому Фелікс, у нестямі від гніву, одразу ж після розмови з посланцем прийшов до Юліани й порадив їй поговорити з донькою. Якщо вона наважиться на зустріч з вигнанцем, він буде змушений відправити її до Единбурга, в закритий пансіон. Агнеса дуже не хотіла цього.
Юліана була шокована звісткою про те, що з донькою прагнуть зустрітися вигнанці, й, певна річ, побігла до неї, щоб провести попереджувальну бесіду. Однак дівчина зізналася, що вже ходила на зустріч за призначеною адресою, але невідомий, ким би він не був, чомусь утік — Агнеса бачила його лише здалеку. Ця звістка приголомшила Юліану, особливо після того, як вона почула від Агнеси, що та вперто збирається з’ясувати, як загинув її батько — за допомогою вигнанців або в інший спосіб, бо присягнулася дізнатися правду на його символічній могилі, біля стін зруйнованої лабораторії.
Відмовити доньку було неможливо, тож Юліана вигадала єдиний можливий спосіб — зробити так, щоб Фелікс забув те, про що дізнався від посланця, за допомогою порошку забуття. Подіяти таким самим чином на Агнесу вона не могла: з дня смерті Августа спливло забагато часу, щоб порошок міг безболісно для свідомості стерти всі ці події, крім того, вигнанці могли б надіслати нового листа. Юліана скористалася старими зв’язками чоловіка й купила в нелегального торговця пляшечку. Вона підсипала порошок до склянки Фелікса лише раз, але боялася, що така доза не матиме належного ефекту, й вирішила підсипати ще раз. Та їй завадив Едвард. Однак навіть тієї дози, яку отримав Фелікс, вистачило: обережно торкнувшись теми вигнанців, Юліана зрозуміла, що її дівер нічого не пам’ятає. На якийсь час усе заспокоїлося, вигнанець більше не виходив на зв’язок. Але тут сталося найбільше лихо — Фелікса вбили, й Агнесу звинуватили в цьому злочині через чиїсь інтриги.
— Немає сумніву, що всі ці цидулки писала одна й та сама людина...— витираючи сльози краєчком хустинки, завершила розповідь Юліана.— І вашого батечка вбив теж він. Це Марсело Мотта. Спершу він хитрістю виманив до себе на зустріч мою доньку, а потім пригрозив, що розповість про це владі. Ви ж розумієте, що буде в цьому разі? В день арешту я також отримала цидулку, де цей негідник нагадував: якщо хтось спробує заперечити Агнесину провину, вся родина опиниться в екзилі. Зараз є бодай якась надія на те, що Агнесі призначать тюремний строк замість вигнання. Інакше станемо вигнанцями й усі ми...
— Але навіщо це йому потрібно?
Голос Данила, який увесь цей час зберігав мовчання, пролунав занадто гучно, Юліана помітно здригнулася й притулила долоню до рота.
— Едварде, благаю вас, тихіше! Він... його люди можуть бути скрізь! Одну з тих цидулок Агнесі підклали просто в кімнату. Гадки не маю, як вони туди прослизнули! — Юліана глянула на двері й зашепотіла.— Ви не розумієте? Нам сказали, що Август загинув від нещасного випадку. Але я вважаю, що цей вибух підлаштував той, хто єдиний вижив. Можливо, саме через те його й вигнали. Хто ж знав, що йому вдасться повернутися! Ймовірно, Мотта заздрив таланту Августа, авторитету в місті, нашій родині. Але тепер, після вигнання, він геть сказився й прагне звести в домовину всю нашу сім’ю! Він жадає помсти — це ж очевидно! Фелікс поплатився, бо посів місце Августа в Раді, Агнеса постраждала, бо Август любив її понад усе. Якби Мотта справді хотів розповісти їй щось про смерть батька, то міг замість цидулок написати й підкинути свою версію подій, а не виманювати її з дому, щоб потім шантажувати зустріччю з вигнанцем,— Юліана зітхнула.— Мотта чудово знав наше життя. І те, чи продовжить він свою жахливу помсту, залежить тільки від нашого мовчання!
Данило тяжко зітхнув. Безумовно, Юліанина версія мала право на існування. Особливо якщо спробувати скласти все докупи. Завдяки зусиллям «доброзичливця» розсипалося на друзки життя Тео — його зрадила людина, яку він вважав своїм батьком. А Фелікс дізнався про брехню дружини й про смерть рідного сина. Данила (тобто — Едварда) намагалися вбити, зіштовхнувши зі сходів. А вибух водомобіля? А напад скаженого пса? Адже якби не Альберт, Беата теж загинула б. Усе це справді схоже на витончений план помсти Яблонським.