— Тепер ви розумієте, чому нам усім краще мовчати? — прошепотіла Юліана.— Для нас усіх є загроза!
Цієї миті Данило почув щось дивне. Двері в кімнату ледь чутно грюкнули, як від протягу. В коридорі почувся легкий шелест, немов від крил кажана.
Неможливо! Він же сам зачинив двері!
— Що це...
— Мовчіть! — Данило зірвався з місця й рвучко відчинив двері. В темряві, за кілька кроків від кімнати Тео, щось ворухнулося.
Часу на роздуми не було. Данило помчав слідом за тінню, не замислюючись про те, що таємничий гість міг бути озброєний. Легкі, ледь вловні кроки почулися на сходах. Незнайомець тікав у бік кухні.
«Хід...»
Данило шугнув слідом. На вузьких гвинтових сходах відгонило пилом і старими речами, сходинки були занадто високі — Данилові довелося докласти чимало зусиль, поки він видерся нагору. Грюк! Двері розчахнулися просто на нього, але він устиг вчасно відскочити й увірвався в кімнату вежі. Крізь вітражне скло знадвору ледь пробивалося тьмяне світло. У протилежному кутку майнула й зникла тінь, дзвінко брязнуло залізо. Від адреналіну всередині клекотіло. Данило намацав на підлозі люк, про який розповідав Федя. Ось і хід, саме сюди незнайомець і втік. Знизу, з підвалу, повіяло сирістю. Данило різко видихнув і почав спускатися.
Шлях у задушливому вузькому просторі тривав цілу вічність. Данило намацував похилі гладкі сходинки носаком черевика, ковзав руками по грубій нерівній стіні, обережно просуваючись до підвалу. Вже майже досягнувши мети, Данило зненацька послизнувся й стрімголов покотився вниз.
Від болю в спині перед очима спалахнули іскри. Почувся раптовий скрип, і на нього звалилося щось важке й дерев’яне — він дивом устиг затулити рукою обличчя. Кілька секунд після удару Данило не міг дихати, але потім з останніх сил зіштовхнув із себе порожній ящик. Знову грюкнули двері. Данило перевернувся на живіт і навколішках ледве виповз із того закутка, куди так невдало завалився. Проклинаючи своє хворе коліно, він побіг далі в напрямку вузької смужки світла. Шарпнув двері, зупинився, чекаючи нового нападу, але нічого не сталося. Підвал був порожній. Він програв у швидкості.
— От лайно...— Данило притулився чолом до холодного одвірка.— Я — грьобаний каліка.
Зрозуміло було одне: той, кого він переслідував, знав маєток Яблонських, як свої п’ять пальців.
Розділ 11
Облога
Пробудження було брутальне. Ба більше, Федя раптом зрозумів, що за кілька тижнів у цьому будинку він жодного разу не відпочивав по-справжньому. Ось і тепер, почувши крізь сон легке шарудіння, одразу ж розплющив очі.
Судячи зі світла, що впевнено залило кімнату, було близько сьомої ранку. Джекі стояла над його ліжком, тривожно витягнувшись, мов переляканий ховрах. У її погляді прозирала паніка.
— Ти чого?
— Вони прийшли.
— Хто прийшов? — Федя сів у ліжку.— Куди?
— Люди. Їх там трохи більше ніж до фіга. Стільки ще не приходило...
Федя здивовано хитнув головою.
— Чого їм треба?
— Я не второпала. Вони волають усі водночас. З ночі дохне худоба,— Джекі тяжко зітхнула.— Я вийшла через чорний хід до огорожі й почула, як вони про це говорили. Ну і, звісно, баба Маня сказала, що винні в усьому ми...
От дідько! Все ж наче було так добре лише кілька днів тому!
— Бісова бабенція,— скривився Федя.— Але з якого дива?! Ми ж улаштували їм екскурсію, все пройшло «на ура»! Та й Маріанна знає, що Данило продасть цей клятий будинок!
— Гадки не маю,— роздратовано відповіла Джекі.— Але в натовпі обурювалися, що твої «екологи» — вистава.
— Якого біса...
— Але ж вони й є вистава, Федю. Можливо, якби вони були справжніми, то дійсно виявили б у селі якесь джерело забруднення, і всі були б задоволені,— похмуро мовила дівчина.
— Та хрін там! — обурено пирхнув Федя.— Забруднення тут ніколи не було, поки Данило не отримав цей будинок!
Він виліз з-під ковдри й підійшов до вікна. Огляд з його кімнати був гірший, ніж з вежі, але величезний натовп під будинком було важко не помітити: «хвіст» юрби завертав за ріг і тягнувся дорогою до села, наче черга на базарі. Здавалося, сюди прийшли абсолютно всі мешканці. Раз по раз чулися обурені крики, баби лементували, а очолював процесію той самий завзятий чолов’яга, якого вони бачили раніше. Як там його? Дядько Толік?..
— Твою ж...— видихнув Федя, роздратовано натягуючи футболку.— Так, годі! По-доброму, схоже, не вийшло. Але якщо вони думають, що ми так просто візьмемо й дременемо звідси, я їх розчарую.
Джекі тільки знизала плечима й провела його поглядом до дверей.
— Ти куди?
— Хочу впасти в обійми фанатам! — гримнув він на виході з кімнати.— А ти сиди й навіть не думай потикатися надвір!
Його поява викликала неабиякий ажіотаж. Спочатку всі присутні почали лементувати, тицяли йому під носа якісь папірці й трусили зашкарублими кулаками. Проте Федя весь час непохитно мовчав, і лемент помалу почав стихати, поки від цілого хору не лишилося тільки гучне соло місцевої прими: дядько Толік щось гугнявив Феді просто в обличчя, його оповивали аромати хронічного перегару.
— З якого приводу ґвалт, громадяни? — з удаваним спокоєм запитав Федя.
— Комісія твоя — нікчеми якісь! Нічого вони не знайшли, а в селі біда! Мабуть, вже й колодязі всі потруєно! У мене корова зранку злягла, як напоїла! — вигукнула одна з жінок.
— Співчуваю,— кивнув Федя.— А ми тут до чого?
— А от ми й подивимося, до чого чи не до чого,— поважно заявив дядько Толік.— Сьогодні сюди приїде справжня інспекція! От і дізнаємося, що ви в там у себе в підвалі за хімію варите.
— І телебачення! І телебачення приїде! — кричав з натовпу сивий дід, що спирався на костур.
— От і добре, нехай приїжджає! — вигукнув Федя.— А що буде, коли з’ясується, що причина не в нашому будинку?
— Та що ти нам голову морочиш!
— Я свій город кілька днів полити не можу — засохне ж усе!
— Скільки можна з нас знущатися!
Всі знову почали горлати та смикати Федю за рукави. Він мовчки, схрестивши руки на грудях, дослухав до кінця претензії, кивнув і пішов дорогою до центру села.
План був простий і, як здавалося Феді, досить дієвий: звернутися до дільничного або, якщо не допоможе, то й до голови сільської ради.
На словах усе здавалося просто. Поки він не зіткнувся з суворою реальністю.
Близько п’ятої вечора Федя, злий як чорт, повернувся додому. Більшість жителів Романівки розійшлася по домівках, але деякі активісти, вже озброєні плакатами, досі юрмилися біля воріт «замку». Поруч з будинком стояв невеликий телевізійний «бусик», і юна журналістка зосереджено слухала якогось досі не відомого персонажа. Це був невисокий лисуватий чоловік в окулярах зі шкіряним портфелем. Поруч з ним, з тим самим обуреним виглядом, стовбичив дядько Толік. Його лисина блищала від поту, він поважно випнув губу й неспокійно поглядав на камеру своїми дрібними жовтуватими оченятами.
Федя підійшов до них і став навпроти, схрестивши руки на грудях.
— Отже, спалах хвороби в худоби міг статися через забруднення річки Білки. Цю думку підтримують і місцеві активісти. Цілком імовірно, джерело забруднення — в підвалі цього будинку, й хімікати потрапляють до річки через ґрунтові води. Потрібно провести комплексне дослідження,— завершив промову чоловік в окулярах.
— Наш підвал усі бачили, там нічого нема,— похмуро заявив Федя.— А ви взагалі хто такий?
Оператор умить розвернувся на сто вісімдесят градусів, і журналістка кинулася за ним, утративши цікавість до «експерта» й дядька Толіка.
— Ви господар? Це правда, що забруднення води спричинено шкідливим виробництвом у підвалі вашого будинку?