В обличчя Феді тицьнули мікрофон.
— Без коментарів,— роздратовано буркнув він і відмахнувся, продовжуючи з викликом дивитися на незнайомця.
— Я — еколог,— відповів той.— Мене запросили з’ясувати ситуацію...
— І посвідчення маєте? Ви з екологічної інспекції?
Чоловік почав метушливо нишпорити по кишенях. Потім він витягнув червону книжечку, швидко розгорнув її і так само миттєво сховав.
— Зрозуміло. Перевіряйте що завгодно, але за межами маєтку. Це все.
Федя попрямував до будинку, гримнув хвірткою, пройшов гравійною доріжкою через двір і зачинив по собі двері.
Джекі, на щастя, зрозуміла, що питати його зараз — небезпечно для здоров’я. Федя пішов на кухню, випив одним духом пів карафки води, після чого повернувся у вітальню і впав у крісло.
— Ну, що сказали? — нарешті заговорила дівчина.
— «Якщо люди до вас прийшли — тут ще з’ясувати треба, хто винен! Розганяти їх я не можу!» — глузливо пробурмотів Федя й поклав голову на м’яку спинку крісла.— «Вони навіть у ваш двір не заходили. Тож яке ви маєте право їм указувати, де стояти, а де ні? І взагалі, де господар будинку? Нехай він прийде, тоді й поговоримо». Такі реформи у поліції, Джекі! Вартують наш спокій!
— Зашибісь,— гмикнула дівчина.— І ти це так лишив?
Сьогодні всі змовилися діяти йому на нерви! Зустрівши його погляд, вона одразу ж закліпала й кивнула з розумінням.
— Я написав заяву. Він запхав її до якоїсь теки, ото й усе,— Федя схрестив руки на грудях.— Ми тут чужі. Ми нікому не потрібні. А у мента цього, здається, теж корова здохла. Я телефонував до екологічної інспекції, там сказали, що приїдуть післязавтра. В понеділок.
У кімнаті запала мовчанка.
— А доти нас триматимуть в облозі? — Джекі нервово кусала губи.— Має ж бути якийсь вихід, врешті-решт!
— Знаєш що? — не витримав Федя.— Я сьогодні всіх їх трусив пів дня! Якщо маєш інші варіанти — кермуй, тепер ти — капітан!
Джекі насупилася.
— До речі, я сьогодні підслухала, що жінки обговорювали якісь харчові набори.
— Які ще набори?
— Які нібито вчора роздавали біля крамниці. Гречка там, тушонка, ніштяки різні. Матеріальна допомога! І сьогодні ще мають роздавати. Вони збиралися у дядька Толіка про це питати.
Федя вигнув брову.
— Дивина! Наче й виборів немає, хто ж це раптом розщедрився? Здається, стає трохи ясніше, якого дідька така активність. Хтось хоче вичавити нас звідси їхніми руками.
— Але ж ми не можемо просто так сидіти й чекати! — Джекі підхопилася з дивана, кілька секунд нерішуче постояла на місці, а потім почала ходити кімнатою.— Потрібно комусь про це розповісти! Звісно, якщо до дільничного піду я, він узагалі мене на десять діб посадить лише за зовнішній вигляд. Але ж ти... цей... журналіст! Ти ж преса! В тебе повинні бути зв’язки!
Федя важко зітхнув. Схоже, свою маленьку таємницю зберегти не вдасться.
— Сідай,— втомлено мовив він і вказав на диван.— І приготуйся почути про мене страшну правду.
Дівчина покірно опустилася на краєчок дивана, не зводячи з Феді здивованого погляду.
— Річ у тім, що я працюю на пів ставки редактором відділу моди в одному з глянцевих журналів,— знехотя почав Федя.— А на додачу пишу статті для кількох сайтів і однієї жовтої газетки.
— Ну от, жовта преса — це ж те, що нам треба! — вигукнула Джекі й усміхнулася.— Не розумію, чому ти досі не викликав своїх столичних дружків.
Усе. Дістала!
— Бо я пишу анонімно й під жіночими іменами! — люто засичав він.— Одарка Франко, Красимира Люта! Я наче спецагент під прикриттям — мене особисто знає лише мій випусковий редактор. Ну, ще різні там селебретіс, у яких я беру коментарі. Всі інші, зокрема мої гіперкруті однокурсники, вважають, що я працюю в консалтинговій фірмі.
Джекі недовірливо примружилася.
— Красимира?
— Так!
— Ем-м... як це сталося?
Він гучно видихнув. Цього питання можна було очікувати. Проте з кожним наступним разом розповідати одну й ту саму історію легше не ставало.
— Я працюю в журналі, бо ця робота дає багато вільного часу. А для того, що я дійсно хочу робити, його треба до фіга. Проте мені нудно писати про політику чи спорт, а в економіці я, щиро кажучи, не великий експерт. Мода ще покатать. Я на цьому трохи знаюся.
— Чого ж тоді анонімно? — покліпала віями Джекі.— Я по телеку бачила таких журналістів, вони, навпаки в камеру лізуть постійно...
— По-перше, я не хочу, щоб мої однокурсники гигикали й тицяли в мене пальцем. Мода — це ж фігня якась, ага! А по-друге, якщо людина в книгарні побачить на полиці книгу Ф. Броницького, не хотілося б, щоб першою думкою у нього було: «А, це отой... „у наступному сезоні будуть актуальні всі відтінки сірого“?»
Джекі здивовано вигнула брови.
— То ти той... письменник?
— Письменник — це той, у кого книжка є у твердій палітурці,— похмуро пояснив Федя.— Он у Данила мати — письменниця. Дуже популярна. Живе собі в Мюнхені, виховує шарпея і штампує книжку по книжці.
— Заздрити — це недобре...— обережно вставила дівчина.
Знову!
— Я не заздрю! — Федя підвівся з крісла.— У нас із нею особливо «приязні» стосунки. Коли в Дані трапилася вся ця халепа з коліном, у лікарні день і ніч стирчали мої батьки. А його — навіть не спромоглися приїхати. Він втратив усе, а їм було байдуже.
— І не забрали його, щоб лікувати? — прошепотіла Джекі.— Тому Данило й не захотів там жити?
— Данило не захотів там жити, бо тоді не хотів жити взагалі.
В будинку знову стало так тихо, що було чути галасливі перекрикування пікетників. Годинник у їдальні глухо вдарив шість разів. Федя підійшов до вікна й відсунув важку бордову штору. На паркані сидів один із сільських підлітків — він підкидав на долоні камінь і з цікавістю роздивлявся стрілчасті вікна й вітражі правої вежі.
— Ну, які ще в тебе...
— Дай почитати,— Джекі раптово опинилася поруч, і Федя здригнувся з несподіванки.
— Не дам.
— Чому?
Федя підібгав кутик рота. Як би їй чемно пояснити, що вона навряд чи зрозуміє те, про що він пише? Він стримано всміхнувся й кивнув у бік хлопця, що погойдувався на паркані.
— У нас тут облога, якщо ти не помітила, і...
— ...і ми однаково нічогісінько не можемо з ними вдіяти,— спокійно мовила вона.— Мені нема чого робити. А читати я люблю. В інтернаті іноді цілі дні в бібліотеці стирчала.
Федя мовчав. Поки що його роман читала тільки одна людина, й вона була не в захваті. Отож, якщо Джекі скаже те саме, це свідчитиме, що його письменницький талант, без жодних сумнівів, недалекий від нуля. Але дівчина вперто не зводила з нього погляду. Її брови були трохи підняті, а в очах з’явилося німе благання. Федя не втримав посмішки.
— В тебе очі — як у кота зі «Шрека». Як я можу відмовити?
За кілька хвилин він приніс і поставив на стіл ноутбук. Джекі влаштувалася поряд на дивані, спостерігаючи, як Федя шукає і відкриває потрібний файл.
— Ну от. Щоправда, ще незакінчений.
— Нічо’. Якщо мені не сподобається — я кину одразу,— впевнено кивнула дівчина.— Іди собі.
Федя недовірливо насупився.
— Куди?
— Та куди-небудь! Можеш піти покурити. В танчики порубайся на смартфоні. Чи ти хотів сидіти й сопіти у мене над вухом, поки я читатиму?
Федя закотив очі й знехотя підвівся. Ну й куди йому йти? Піти з кімнати — це понад його сили. Адже він має бачити реакцію. Можливо, якщо він крадькома спостерігатиме за нею зі спини, то не заважатиме?
— І через плече не зазирай,— владно заявила Джекі, не відриваючись від монітора.
Її тон не залишав вибору. Федя трохи потинявся їдальнею, сходив на другий поверх, оцінив масштаб сільського мітингу, а потім повернувся у вітальню і тихенько всівся у крісло навпроти, намагаючись не ворушитися, щоб не відволікати.
Минуло кілька годин. Похмурий бордовий інтер’єр кімнати швидко набрид. Знічев’я Федя став роздивлятися Джекі, яка напружено схилилася над ноутбуком. Вона була з тих дівчат, у яких на касі завжди просять документи при купівлі алкоголю — ані двадцять один рік, ані навіть вісімнадцять їй з першого погляду не даси. Джекі скидалася на пташеня: тонкий ніс, великі жовто-зелені очі, різкуваті, гострі рухи — ось вона піднесла руку і стрімко прибрала за вухо неслухняне пасмо. Так само по-пташиному швидко звела на нього погляд і знову втупилася в текст. Волосся на поголеній потилиці вже трохи відросло й тепер здавалося екзотичним чорно-зеленим пір’ям. Точно, пташеня. Вертке, рвучке й хитре. І приручити цю пташку практично неможливо.