Вона не була схожа на жодну з гурту його знайомих, і Федя навіть не міг сказати, що саме його в ній дивує. Вередлива, в’їдлива, вперта. Добра, іноді така ніжна й беззахисна, що аж щемить у грудях. Дивна — з великої літери. Йому б хотілося написати такого персонажа. Жоден з його знайомих раніше не викликав такого бажання.
— Припини на мене витріщатися.
— Ну, ти сьогодні просто тиран,— усміхнувся Федя.— Сопіти не можна, зазирати через плече — теж, тепер на тебе ще й не дивитися?!
Вона нічого не відповіла, тільки поставила ноутбук на диван, вляглася на живіт і підперла голову рукою. Федя зітхнув. У неї таки неймовірно гарні обриси спини, і йому раптом відчайдушно захотілося провести по цій спині долонею.
Звідки ж ти така взялася?
Це питання з бентежливою частотою виникало в його думках останнім часом. Ця дівчина точно була не з його світу. Федя не міг познайомитися з нею в барі, вона не прийшла б з друзями до його улюбленого клубу — бодай тому, що друзів вона не мала. Джекі ніколи не сіла би поруч з ним на модному показі й не зависала б у салоні його перукаря. Якщо Данилові, щоб перейти в іншу реальність, довелося використовувати портал, то йому, щоб потрапити до іншого світу, досить було побачити це зеленоголове диво.
Джекі раптом випросталася, всілася на дивані й відсунула від себе комп’ютер. Федя здригнувся.
— Я дочитала,— тихо сказала вона.
— І?
— Дай мені хвилинку.
В кімнаті стемніло, Джекі вперлася підборіддям у коліна й певний час дивилася просто перед собою не рухаючись, неначе намагалася дібрати слова. Федю охопила тривога. Невже все так погано?
— Я й гадки не мала, що так буває...— нарешті вимовила вона й звела на нього погляд.— Що людина може так здивувати.
Федя зірвався з крісла й пересів ближче, просто на журнальний столик перед диваном. Світ навколо розчинився, і тепер мало сенс лише те, що збиралася сказати його читачка.
— Я дуже хочу сказати тобі одну річ, але боюся, що ти образишся.
Непоганий початок. Федя знизав плечима й примружив очі:
— «Свинота», «мавпа», «різдвяна ялинка» — здається, тобі вже нема чого соромитися.
— Я гадала, що за ці кілька тижнів вивчила тебе,— зітхнула вона.— Ти здавався мені схожим на папугу. Яскравий, галасливий і балакучий. Мені здавалося, що ти дуже поверховий. Але... Федю...— гучність її голосу впала майже до нуля.— Тут такі гострі почуття... така... мудрість чи що... В мене тільки одне питання: хто знає тебе справжнього? Скільки людей знають, як глибоко ти можеш відчувати їхній біль?
Це було дивовижно. Ніби все, чого він хотів і чого прагнув, зараз, саме в цю мить, залежало від того, що скаже ця химерна дівчина. Всередині палало, серце калатало так швидко й гарячково, що його биття навіть не відчувалося. Він нахилився до неї ближче, упер руки в спинку дивана так, що вона не могла поворухнутися, і поставив одне-єдине питання:
— Про що цей роман, Джекі?
— Про те, як жити далі, коли втрачаєш сенс життя.
Так. Це воно. Найприємніше, що він будь-коли чув. Отже, все недаремно. Федя полегшено видихнув, відсунувся й поклав руки на коліна.
— Ну, десь так. А Ніка сказала: «прикольний детективчик».
Джекі різко звела на нього погляд.
— Ніка?
— Ага, моя мала. Сестра. Тимчасово замешкав у батьків, то вона влізла в ноут, коли мене не було, знайшла й прочитала. Не знаю нащо.
Джекі всміхнулася куточком рота, але її обличчя залишалося сумним.
— Данило читав?
— Ні,— Федя похитав головою.— І не буде.
— Чому?!
— Тому. Він читав кілька моїх оповідань, ще в дитинстві. І вважає все це марнуванням часу,— він зітхнув.— Наче дорослим мужикам бігати наввипередки — це вкрай важливе заняття.
— Шкода. Мені здається, він повинен знати, як ти його любиш.
О ні! Краще б вона розповіла про своє ставлення до персонажів!
— Ой, всьо,— роздратовано відмахнувся Федя.— Це найдурніше визначення для наших стосунків.
— Я ж не в сенсі кохання,— стривожено запевнила Джекі.— Це ж природно — любити друзів. Як і батьків, собак, рідну землю і свій мотоцикл. Любов узагалі буває різна.
Феді захотілося співчутливо погладити її по голові. І ця теж вірить у любов? Хоча начебто бачила в житті чимало гидоти.
— Та не буває ні любові, ні кохання,— кивнув їй Федя, немов суворий вчитель до першокласниці.— Ці слова вигадали ті, хто не може або соромиться називати речі своїми іменами. Хіть, прихильність, дурість, жадібність, почуття обов’язку, залежність, звичка: оце все — по-справжньому. А любов, кохання — просто красиві слова.
Джекі вражено похитала головою, але не промовила ні звуку.
— Ти більше нічого не хочеш мені сказати?
— Роман гарний. Його мають надрукувати. Ти молодець,— сказала вона слабким голосом.
— Угу,— кивнув Федя.— Дякую. Піду поїм.
Не чекаючи відповіді, він підвівся й пошкандибав до одного з найприємніших куточків будинку — до великого двокамерного холодильника. Бальтазар, забачивши це, припинив вилизувати задню лапу й провів його пильним поглядом. Федя відчинив дверцята й завмер.
Два яйця, шматочок черствого сиру і хвостик ковбаси. Бракує тільки мишеняти у петлі.
— Джекі!
— Ковбасу віддай котові,— крикнула вона з вітальні.— Вона вже давно лежить! Юрма «доброзичливих» жителів Романівки навколо будинку, синюватий вечір за вікнами й дуже, дуже сумний холодильник. Ліпше не буває.
Джекі нерухомо сиділа на дивані, підібгавши під себе ноги, й неуважливим поглядом втупилася в поліровану поверхню столика. «Іноді чуже нещастя вражає сильніше, ніж очікуєш. У моменти, коли ти бачиш порожнечу там, де раніше палахкотіло полум’я, і кам’янієш від власного безсилля, легко зрозуміти, що фізична смерть насправді нічого не означає».
Такого не буває. Або... буває, й у всіх письменників саме так? Вони запросто граються почуттями, пристрастями й враженнями читачів, водночас думаючи зовсім інакше? Вони знають, куди вдарити, щоб викликати ту чи ту емоцію, але самі її не відчувають? Чи відчувають, але бояться собі в цьому зізнатися, бо так простіше?
— Чому ти не сказала, що в нас нема шо їсти?
Джекі втомлено видихнула. Попри те, що зранку вона з’їла лише маленьку канапку, після всіх подій цього божевільного дня вона геть не відчувала голоду.
— Бо ти міг би й сам зазирнути до холодильника,— роздратовано відповіла вона.— До речі, поки ти апелював до влади, я збігала до крамниці. В тітки Дарини вночі здохла корова. Вона вигнала мене на вулицю віником.
Федя гнівно ляснув себе по стегну.
— Я ж просив не висовуватися!
— Але тепер ти просиш їсти! Проте я нічим не можу допомогти. Випий гарячого чаю і лягай спати. Ми так в інтернаті робили — хвилин на двадцять шлунок можна обдурити.
Ця ідея чомусь не надихнула її союзника. Він похмуро кивнув і попрямував до чорного ходу. Джекі почула далеке дзижчання й пихкання мотора, потім лайку, а за двадцять хвилин Федя повернувся до будинку й люто хряснув дверима. Він вийшов до холу, Джекі почула грюкіт і побігла на звук.
— Ти що робиш?
Федя витягнув з комори свій саморобний велосипед.
— Знаєш, іти вночі пішки п’ять кілометрів — це, звісно, корисно для підтримання форми, але якось невесело! — пробурмотів він.— Якщо нас не хочуть годувати в Романівці, доведеться їхати в Радомишль. Там бодай є цілодобові мінімаркети.