Джекі злякалася. Місцеві й так не відчувають до них особливої теплоти, але якщо, не приведи Господи, Федя раптом надибає десь у лісі хмільну компанію...
— Давай завтра, м-м? Зовсім темно вже.
— До завтра я помру голодною смертю,— скривився він.— Не хвилюйся, довезу їдло цілим і неушкодженим!
Джекі кивнула й не стала нічого пояснювати, тільки торкнулася його плеча. Так, усього на мить. Не звернувши на це уваги, Федя покотив свій велогібрид до чорного ходу.
Час тягнувся так довго, що хотілося кричати. Джекі намотувала кола по вітальні, не вмикаючи світла, щоб добре бачити те, що відбувається у дворі, й рахувала власні кроки. Без трьох п’ятсот. Скільки ж це метрів? Скільки кілометрів? Як швидко цю відстань можна проїхати на велосипеді?
Після цього взяла самовчитель німецької та спробувала зробити кілька вправ, але так і не змогла зосередитися. За дві години вона не витримала і, притиснувши до грудей Бальтазара, щоб не було так моторошно, вийшла у двір. Над Романівкою висів жовтуватий повний місяць. За парканом чулися голоси. Досі не розійшлися? Як довго вони там стирчатимуть? Чи не збираються вони штурмувати будинок? І куди в біса подівся Федя?!
Нарешті позаду почувся тихий скрегіт. Феді якимось дивом вдалося прослизнути непоміченим: мабуть, з того боку маєтку, за садом, пікетників не було. Він завів велосипед у двір і гнівно насупився, побачивши її посеред темного саду. Джекі винувато втягнула голову в плечі, й вони попрямували до дверей чорного ходу.
— Напевно, мені потрібно було прикупити наручники,— зітхнув він, знімаючи з багажника пакети з провізією.— Чи тебе прив’язувати до батареї перед виходом? Людську ж мову ти явно не розумієш...
— Я просто хвилювалася. Про їдло,— бовкнула Джекі.
Федя вихопив з пакета свіжий хрусткий батон.
— О Господи, нарешті! Ми зустрілися!
Він відламав половину й простягнув Джекі, а потім відкусив величезний шмат від своєї. Він жував з таким захватом, що дівчина всміхнулася.
— Так,— Джекі підійшла й різким рухом вихопила хліб з Фединих рук,— не збивай апетит. Почекай двадцять хвилин — поїмо нормально.
Він прожував і недовірливо всміхнувся.
— Ти збираєшся приготувати щось і для мене?
Вони майже не вечеряли разом, не кажучи вже про те, щоб вона годувала Федю власноруч приготовленими стравами. Джекі зніяковіло кахикнула.
— Ну, ти ж таки добув провізію. Тож чом би не нагодувати героя?
— Це ти вдало придумала,— задоволено вишкірився білявий.— Заради такого варто було відмотати вночі на велосипеді десять кілометрів.
Джекі постаралася — буквально за пів години вечеря була на столі, і їдальнею линули радісні, привабливі аромати. Вони їли в повному мовчанні, але ця тиша, незважаючи на вороже оточення, була аж ніяк не гнітюча, а навпаки — приємна. Джекі всміхнулася сама собі — їй подобалося спостерігати, як Федя жадібно поглинає суп, зварений нею. В цій дивній вечері було щось родинне. Якщо забути про розлючених «активістів» за парканом — наймиліша ідилія.
І тут задзвонив телефон.
О пів на першу ночі.
Федя глянув на екран, неквапно витер губи серветкою, зачекав якийсь час і натиснув «Відповісти».
— Які люди! — весело сказав він і задоволено відкинувся на спинку стільця.— Привіт, кохана!
Джекі саме підняла зі столу порожню тарілку й з несподіванки мало не впустила її на підлогу. Кохана?!
А Федя спокійно теревенів далі:
— Та ну, щоб я — та й забув? Я просто не знав, що ти прилітаєш! Ну, вибач... Ні, не вдома. Так, тут є певні проблеми... Зайчику, я обов’язково заїду, тільки-но вирвуся. Тут у мене обставини... як це... непереборної сили!
Джекі сама собі здивувалася. Якусь мить вона не могла ані вдихнути, ані видихнути, а тільки тупо дивилася на Федю широко розплющеними очима.
Це його дівчина. В нього є дівчина. Господи, авжеж! Як у такого хлопця може нікого не бути? І вона просто десь поїхала, от чому він певний час залишався тут.
— Дуже приємно тебе чути!.. Звісно, надолужимо!.. Ага! Давай, я тебе теж!.. Побачимося!
Вона, певно, дуже гарна. Висока, струнка, цицьката й з маленьким тату на щиколотці. Напевно, теж блондинка. Якась відома відеоблогерка. І коли вони йдуть удвох вулицею, люди обертаються. І Федя — в білій сорочці й подертих джинсах, а вона — в легкій рожевій сукні... І він усміхається. Сліпуче, просто як бог... І тримає її за руку...
— Ти чого?
Й усі друзі-хлопці заздрять йому, а дівчата — їй. Ще б пак, така гарна пара...
— Женю, в тебе ложка впала.
Джекі здригнулася, коли почула своє справжнє ім’я. Але змісту його фрази так і не зрозуміла. Зате раптом випалила:
— Хто це був?!
У ту мить їй закортіло затулити рота рукою і померти на місці від сорому. Яке право вона мала це питати, та ще й з такою істеричною інтонацією?
Федя тим часом уважно роздивлявся її, трохи схиливши голову набік — як цуценя, якому показали м’ячик.
— А що? Ну, дівчина моя.
Всередині у Джекі все обірвалося, аж захололи кінчики пальців. Вона гучно втягнула повітря й почала бездумно збирати зі столу все, що під рукою — ніж, тарілку, салатницю, дошку для хліба... Набравши цілу гору, рушила на кухню. За спиною зарипів стілець. Федя попрямував за нею.
— Тобі зле?
— З якого це дива? — з грюкотом скинувши посуд у мийку, вигукнула вона. Ой дарма! Зараз скаже, що вона — бісова істеричка, і взагалі...
— Та ти позеленіла. В тебе обличчя зараз — як твоє волосся,— повідомив Федя.— Водички?
Джекі зібралася з духом і кинула на нього свій найкращий важкий погляд. Але Федя не збирався дати їй спокій.
Він повільно розтягнув губи в посмішці, його очі потемніли ще сильніше й заблищали. Якоїсь миті Джекі здалося, що він буквально перебуває в її голові, бачить її наскрізь, з усіма її безглуздими почуттями й бажаннями, ба більше! Тепер він захоче використати це знання у власних цілях. Він ніби зрозумів, що має над нею необмежену владу, й тепер може ось так посміхатися, мов змій-спокусник, і робити з нею, що хоче. Будь-якої миті! Коли тільки заманеться! Відтепер він знав про неї те, що вона не змогла приховати. Вона почувалася слабкою. І це лякало.
— Не треба на мене так дивитися.
— Як?
— Отак!
— Та дивлюся як дивлюся! — засміявся він, і на щоках з’явилися легкі веселі зморшки, хоча очі залишалися уважно примруженими. Потім Федя закусив нижню губу й вигнув одну брову, ніби щось запитував у Джекі.
Вона гучно видихнула й нарешті змусила себе відірватися від небезпечної темно-карої безодні.
— Так, вона — моя дівчина,— тихо повторив Федя.— Але колишня.
— Яка мені різниця? — з удаваним подивом закліпала Джекі.— Мене це не стосується!
— «Мене це не стосується...— перекривив Федя.— Я просто так позеленіла»!
— Нічо’ я не зеленіла! — обурилася Джекі й одразу відчула, як спалахнули щоки. Тільки цього бракувало...
— Ти просто поквапилася з висновками, люба,— раптом цілком серйозно сказав Федя.— Треба було дослухати до кінця.
Він знущається. Кожним порухом, тією посмішкою і цим палючим поглядом... Джекі гнівно зціпила зуби.
— Слухай, Федьку, мене абсолютно не обходить, з ким ти спілкуєшся. І з ким спиш — також!
О Боже! Ну що за дурепа! Джекі відвернулася й закотила очі в нападі безсилого гніву від власної дрімучої дурості. Федя пирхнув і засміявся, а вона рішуче рушила з кухні.
— Посуд миєш ти!
— Звісно, я. Дякую за вечерю!
Джекі злетіла сходами нагору і мало не впала, послизнувшись на гладкому мармурі. Навіть коли вона сховалася у своїй кімнаті, спокійніше не стало. Прихилившись спиною до дверей, Джекі заплющила очі. Чарівна дівчина в рожевому поруч з Федею повільно перетворилася на неї саму — маленьку, непоказну, з голеною потилицею, кільцем у носі й шпичаками під нижньою губою. Ох і гарна ж пара! Джекі затулила обличчя руками. Федині друзі питатимуть, чи не програв він Данилові парі, якщо змушений водити за собою це чудовисько. Адже вона пам’ятала, як відреагувала на неї його подруга. А його батьки, якщо, не дай Боже, колись побачать її зі своїм сином... І, звісно, люди на вулиці теж обертатимуться їм услід. І дивуватимуться, де ж цей красень знайшов собі таке...