— Я зайду до Тео, може, він складе нам товариство. Гадаю, йому теж буде корисне вийти на люди.
Альбертове обличчя витягнулося, здавалося, він хотів запротестувати, але зловив суворий погляд Данила й не наважився.
За дверима лунало громоподібне хропіння. Данило обережно постукав. Раз, другий — цілком скромно, а втретє — так, що двері здригнулися.
Звуки припинилися. Кілька секунд було тихо, а потім почувся хрипкуватий голос:
— Свенсоне, йди до дідька! Я ж сказав, що не голодний!
Нарешті. Данило зазирнув у кімнату.
— Це не Свенсон. Це я.
Тео лежав на ліжку у верхньому одязі й у чоботях — мабуть, завалився так, як і прийшов уночі. На підборах налипнули бруд і солома. Певно, ходив кудись у Робітничий район, де дороги прибирають не так часто, як в Аристократичному.
— Я відпочиваю, Едеку, чого тобі?
Тео перейшов з німецької на польську, як часто робив, спілкуючись із родичами. Данило розумів кожне слово, але не був упевнений, що не наробить помилок, тому відповів німецькою:
— Дізнатися, як у тебе справи.
Одного погляду вистачило б, щоб зрозуміти, що справи в Тео кепські. Його підборіддя вкрилося нерівною щетиною, очі почервоніли — чи то від алкоголю, чи то від безсонної ночі, а від одягу линув неприємний запах. Тішило єдине: синці на обличчі майже зійшли, та й наліпки на зламаному носі вже не було.
— Мої справи нікого не обходять.
— Ти перетворюєшся на тварину, Тео,— Данило сів на край ліжка.— І на це не можна так просто заплющувати очі. Звідкіля ти такий гарний?
Данило кивнув на його розірвану на грудях сорочку й пом’ятий, у бурих плямах піджак. На перший погляд здалося, що це сліди крові, але, вочевидь, Тео просто облився вином.
— Я був у Шарлотти,— буркнув він і закинув руки за голову.— Тільки в неї в цьому клятому місті ще залишилася випивка. Ці негідники з Ради два дні тому ввели «сухий» закон!
— Співчуваю,— кивнув Данило.— Але це на краще. Не дуже приємно бачити, як спивається твій рідний брат.
Тео заплющив очі й широко посміхнувся, але в його посмішці відчувалося стільки болю, що Данило точно вгадав, про що той скаже далі.
— Та ніякий я тобі не брат, Едеку, і ти про це, напевно, вже знаєш...
На певний час у кімнаті запала мовчанка — стало неприродно тихо, ніби з приміщення раптом викачали повітря. Тео безшумно посунувся на ліжку й усівся, прихилившись спиною до стіни. Данило звів на нього погляд.
— І що з того?
— Що з того?! — темні очі «брата» заблищали, на обличчі спалахнула безглузда посмішка на межі з божевіллям.— Ти хоч уявляєш, як мені тепер жити? Я не Яблонський! Яку огиду, певно, відчув твій батько, дізнавшись про мене правду! Моя мати — дворова дівка, а про батька й узагалі ніхто не знає! Та я навіть слугам уже наказувати не наважусь!
— А ти не наказуй, а прохай. Працює чудово,— похмуро кинув Данило.— Хто тобі розповів про все? Коли ви з батьком сперечалися в кабінеті, ти був здивований його рішенням.
— Був,— кивнув Тео.— Але нещодавно певний «добрий самарянин» вирішив врятувати мене від невігластва. Мені надійшов лист із документом. Саме тому я пиячив усю ніч, а вранці... ми з тобою зустрілися на кухні.
Данило знову згадав розмову з Юліаною. Ідеальний план помсти. Зруйнувати сім’ю не ззовні. Зсередини. Кожного окремо. «Добрий самарянин» знає, що робить.
— Тео, щодо тієї нашої з тобою... розмови. Я розумію, наскільки це було принизливо для тебе. Але якби час повернувся назад, я вчинив би так само.
— Облиш, Едеку. Ти вчинив правильно. З безрідними холопами тільки так і треба.
Цей новий напад самобичування вивів Данила з себе. Він схопив Тео за комір і струсонув. Той різко вдихнув з несподіванки, але не наважився чинити опір — чи то пам’ятаючи про минулу сутичку, чи то просто від розгубленості.
— Та зрозумій ти, бовдуре: ти однаково мій брат! І вдарив я тебе тільки тому, що ти образив дитину! Хай там як насправді — я не збираюся перекреслювати все життя через якийсь клятий папірець! Ти — Яблонський, Тео. Ти виріс у цьому будинку, і він належить тобі так само, як і мені, як Агнесі, як Альберту й Беаті. Мої гроші — твої гроші, якщо ти не вирішиш купити на них річний запас віскі. Якщо ти зараз відмовляєшся від мене, від своєї родини, чим ти кращий за батька?!
Він відпустив його піджак, і Тео впав назад на подушку, ошелешено дивлячись Данилові в обличчя. Декілька хвилин він мовчав, ніби оговтуючись, а потім пробурмотів:
— Коли я побачив ті сторінки з метричної книги, мені було важко повірити, що мій батько — не батько мені, а ти — не брат. А зараз... зараз мені здається, що я зовсім тебе не знаю,— Тео важко ковтнув.— Мій молодший брат ніколи б не сказав такого. Він не заступився б за хлопчиська. Він виписав би винагороду пройдисвітові Бридж-Паркеру за чудову роботу, коли той заарештував Агнесу. Він гребував навіть заходити на кухню, де вештаються слуги, не те що... То хто ти в біса такий?
— Едвард Яблонський,— знизав плечима Данило.— Хоча, якщо бути відвертим — я й сам у цьому не впевнений, бо нічого не пам’ятаю.
Данило підвівся. Тео дивився на нього широко розплющеними очима, але в його погляді, ще мить тому шаленому й розгубленому, щось невловно змінилося. Данило попрямував до дверей і ледь узявся за клямку, як позаду почулося:
— Дякую тобі, Едеку.
Данило обернувся й з легкою посмішкою вимовив:
— Поголися й перевдягнися. За пів години ми з Альбертом і Беатою чекаємо на тебе у вітальні.
Шлях за місто видався нудним: повз пролітали одноманітні зелені пагорби, екіпаж підскакував на нерівній дорозі, до того ж, над вухом щебетав невгамовний Альберт. Данило відчував, як самі собою заплющуються очі, але тримався з останніх сил. Андрес нарешті виїхав на пагорб, і Альберт зойкнув від захоплення.
— Дивіться! Дивіться! Діамантовий палац!
Данило визирнув у вікно. Все, що він досі уявляв, виявилося справжньою нісенітницею. Він ніколи в житті не бачив таких будівель — ані за розмірами, ані за архітектурою. Палац займав тисячі квадратних метрів, мав чотири поверхи й величезну скляну баню, яку можна було порівняти хіба що з базилікою Святого Петра в Римі. Здалеку Данилові здалося, що будівля могла б запросто накрити собою весь Леобург, разом з усіма його будинками, соборами, заводами й майданами...
— Неймовірно!
Альберт відчинив дверцята екіпажа ще до зупинки й мало не впав. Данило допоміг зійти Беаті, й навіть похмурий Тео, який виліз останнім, з подивом роздивлявся дивовижний палац. На щастя, Альберт заздалегідь придбав вхідні квитки, і їм не довелося чекати у довжелезній черзі.
— Ходімо, ходімо! Та швидше ж! — підганяв Альберт, розштовхуючи роззяв біля входу.
На вході перевіряли документи. Данило втягнув голову в плечі. Він мав при собі паспорт Едварда, але й гадки не мав, чи не згадають йому зараз історію з водомобілем, абощо. Будь-яке спілкування з поліцією Леобурга здавалося йому небезпечним. На щастя, в мешканців Аристократичного району документи майже не дивилися, а Тео взагалі пропустили без паспорта, тільки-но він зміряв поліціянта гнівним поглядом.
— Бачу, в тебе неабиякі привілеї? — посміхнувся Данило, чекаючи «брата» поза кордоном поліції.
— Ці Оздемірові пси чудово знають, що ми — Яблонські. Я б на твоєму місці не принижувався,— глузливо кинув він.— Кілька років тому вони б собі такого не дозволили! А тепер ловлять «соколят», наче це когось убереже.
Данило кивнув і нарешті роздивився будівлю всередині. Палац зі скла й металу приголомшував неймовірною ажурною легкістю — кілька галерей з ґратчастою підлогою розташовувалися уздовж стін одна над одною. Поважне панство неспішно прогулювалося, роздивляючись експонати виставки. Все тут було пронизане світлом, яке так вигадливо переломлювалося, що палац дійсно здавався діамантовим і сяяв на сонці; вузькі скляні коридори, що вели в інші кімнати з головного холу, були заплетені в’юнкими рослинами; в діжках росли пальми й цитрусові — хлопчаки стрибали біля апельсинового дерева, намагаючись зірвати плоди. Людей тут було стільки, що важко було пересуватися, особливо зважаючи на те, що більшість відвідувачів виставки дивилася вгору, оглядаючи палац.