У центрі великої зали розташувався фонтан, його струмені грали у світлі, а безліч крапельок, зависаючи в повітрі, створювала навколо райдужний ореол. Данило звів погляд, і в нього перехопило подих — таким далеким і величезним йому здалося ажурне скляне склепіння. Він уже бачив у Леобурзі чимало — і дирижаблі, і паромобілі, і монорельс, але тільки тут, у цьому грандіозному палаці, що будувався кілька років, серед усієї цієї різнобарвної публіки відчувався справжній дух цього міста — дух чогось захопливо нового й дивовижного, передового, той самий дух, про який стверджували плакати на стінах, але якого не відчувалося на площах і вулицях Леобурга під невсипущим оком отців-фундаторів і поліціянтів. Утім, навіть тут, у натовпі, з’являлися чорні мундири, а найбільше їх було на горішній галереї. Поліціянти з нудьгою дивилися на натовп, немов на отару овець, що товклася у великій залі. Відчуття величі від палацу вмить змеркло, і Данило опустив погляд.
— Шкода, що ми проґавили урочисте відкриття,— щебетав Альберт.— Послухати б фон Іберайна! Як можна створити таке диво! Кажуть, отці-фундатори теж дуже добре виступили!
Зависла ніякова пауза, Данило й Тео втупилися в нього вщипливими поглядами. Альберт вигнув брови й вигукнув:
— Подивіться! З чого все це зроблено? — Він почав обмацувати стільці й столики кав’ярні, що розташувалася всередині палацу.— Вони такі легкі, мені здається, я можу підняти стілець одним мізинцем!
— Це льовшталь,— уперше за всю прогулянку промовив Тео, що значно посвіжішав порівняно з ранком.— Левова сталь. Метал справді надзвичайно легкий. Поки що не вивчені всі властивості, і його мало використовують, хіба що такі навіжені, як Гурвіц, для свого літального апарата.
Вони неспішно прогулюватися далі, поки не помітили табличку «Механічні маніпулятори», що вказувала на бічній коридор.
— Швидше! Змагання ось-ось почнеться!
Альберт смикнув Беату за руку, вона щось невдоволено замимрила, але скорилася. Вони вийшли з палацу й вирушили до сидінь, що розмістилися на схилі пагорба. Звідти відвідувачі виставки мали спостерігати за змаганням «механічних маніпуляторів» — для них уже споруджували доріжки й розставляли круглі столики з наборами різноманітних деталей і коліщаток. Над головами публіки раз по раз шугали літальні апарати різних розмірів і форм — від зовсім маленьких, з численними пропелерами, що призначалися для швидкої доставки вантажів на короткі дистанції, до величезних дирижаблів, що поважно пливли над виставкою у напрямку центру міста. І тут, і всередині палацу чувся неймовірний гомін: гуділи мотори, сміялися й розмовляли люди, ляскало залізо, земля здригалася від важких кроків гігантської, схожої на броньованого носорога, чотириногої махини.
Просто неба дихалося вільніше, але Данило й тут, як і більшість людей навкруги, не міг відірвати погляду від осяйного палацу. Однак, він дедалі частіше помічав дивні погляди — чи то співчуття, чи то переляку,— якими леобуржці супроводжували Яблонських у натовпі. Мабуть, через Агнесину справу.
Навколо палацу, наче гриби після дощу, виросли дрібні намети — Альберт пояснив, що туди свої винаходи звозили приватні винахідники, які не здобули грантів од міської влади. Трохи осторонь, майже біля самого краю майданчика, тіснилися купці: до щорічної виставки сюди спеціально приїхали торговці з сусідніх країн, і тепер аристократи, статечні пані та джентльмени, простий люд з Робітничого району й екстравагантні особи з району Творців юрмилися, штовхалися й роздивлялися розкладки з закордонними тканинами, їжею, прикрасами й усіляким крамом.
— Ви тільки погляньте на це,— розгорнувши білу ажурну парасольку від сонця, скептично зітхнула Беата.— Шкіряні корсети... А яка груба лямівка, застібки! Раніше такий одяг дозволяли собі тільки дешеві актрисульки. Невже восени так одягатиметься весь Леобург?
Данило стримано всміхнувся, Альберт щось лагідно заґелґотів, запевняючи, що леобурзька публіка не так схильна до модних віянь. Тео тільки ледачо позіхнув. Вони продерлися крізь щільний натовп і вийшли до трибуни.
— Що воно таке? — здивувався Данило.— Маніпулятор?
З невеликого намету до доріжок для змагань котили щось мідне. Дивовижний винахід був віддалено схожий на постать людини. В нього була лискуча кругла голова й мініатюрні скляні очиці. Черевате тіло на чотирьох колесах мало ззаду прозорі ґратчасті дверцята — крізь них проглядала яскрава капсула, від якої в усі кінцівки маніпулятора тяглися низки трубок. Поруч кілька роботяг намагалися приєднати до аналогічного «чоловічка» три пружні лапи, але одна вперто не хотіла згинатися.
— Яка нудьга,— зітхнув Тео.— Оце й усі наші досягнення. На цих виставках уже давно нема на що дивитися. Сюди більше ніхто не приїжджає.
— Що ти маєш на увазі? — спалахнув Альберт.— Подивися, скільки людей!
— Це все леобуржці, яким нудно вдома,— скривився Тео.— Пам’ятаєш, Едеку, які виставки були років десять тому? А, ти ж...— він знову спохмурнів.— А зараз? Де британці? Де австріяки, японці, росіяни, врешті-решт? Усі гострять сокири, готуються до війни. Людей тепер цікавлять дві виставки — у Сараєві за два тижні й потім у Петербурзі. Всім цікаво, чим їх убиватимуть.
— Мені здається, ти занадто песимістичний,— заперечив Альберт.— Ми ж місто...
— ...за яким іде решта світу? — Тео глузливо посміхнувся.— Так, авжеж.
Місця на трибунах для глядачів, вочевидь, розташовувалися відповідно до району проживання: на горішньому ярусі з найкращим оглядом сиділи мешканці Аристократичного району, трохи нижче — люди з району Творців і Академічного, а біля самого підніжжя пагорба були відведені місця для робітників. Яблонські почали сходити на трибуну. Данило сів поруч з Тео й знайшов на бильці щось на зразок бінокля з додатковими висувними лінзами. Збоку було викарбувано: «Тетранокль К-201». Хлопець підняв прилад до очей, навів фокус і поглянув у бік міста.
Над фігурними гребенями дахів Леобурга, мало не зачіпаючи колючі шпилі обох соборів, спритно сновигали різноманітні літальні апарати, іноді дуже дивної конструкції: з перетинчастими крилами, як у кажанів, або у формі мініатюрних морських кораблів з пропелерами й щоглами. На південь, у бік повітроплавного порту, сунув велетенський дирижабль. На його світло-блакитному балоні виднівся великий леобурзький лев.
Місто по периметру, наче кріпосні мури, оточувала масивна кована огорожа. На східній околиці, біля Російської брами, бовваніли сторожові вишки з охороною. Данило з хвилину роздивлявся їх, поки не помітив, що охоронці теж уважно оглядають поле виставки в такі самі, як і в нього, прилади. Оддалік за Леобургом виднілися пагорби, на обрії темнів ліс, сріблилася під полуденним сонцем річка. Данилову увагу привернула похмура будівля на одному з пагорбів за містом — кругла вежа, практично без вікон, оточена парканом. З конічного даху просто на очах повільно висувався майданчик, який містився на вершині ґратчастої ферми, що робило всю конструкцію схожою на гігантську поганку, яка косо стирчить з пенька. Коли ажурний залізний «гриб» розкрився повністю, на майданчику з’явилося кілька людей. Незабаром до вежі наблизився один з дирижаблів.
— Це що там таке? — Данило простягнув Тео свій тетранокль.— Он там, на півночі, де дирижабль?
Тео навіть не глянув.
— В’язниця, що же ще.
Данило здригнувся. Справжня неприступна твердиня.
— Агнеса там?
Тео повільно обернув до нього голову й зміряв іронічним поглядом.